Стріла часу - Бердник Олесь

Спеціально сома зловив для такого случаю. Спасибі Оксані, попередила, що будуть такі гості… Ну, діти, дякую вам за все…

— За що ж, діду? — озвався Василь.

— Мовчи. Ти ще розкажеш мені про ваші мандри. А я хочу подякувати вам за те, що… пробачте мені за дубовий язик!., за те, що дожив до світлого часу. Це ж ви мріяли про нове, чудесне життя… І воно прийшло! І очищаються душі людей від скверни віковічної, од гидоти всякої… Дихати легко, сини мої… Виднокіл уже не отам, за горою дніпровською, а між зорями. Спасибі вам, роботящі руки, голови золоті! Тепер уже і вмерти не страшно, бо кожному ясно, що вороття назад нема, де можуть ще приживатися паразити і…

— Чиряки! — підказав Горовий.

— І чиряки!.. Молодець! Не забув дідових слів!.. Ну, то вип’ємо ж за всіх тих, що прокладали в тяжкій праці наші ясні дороги, і за вас, любі сини мої! Чого ви так дивитеся на мене? Заплакав старий пес? Ну й що ж? Хіба нема причини? Ану тримайте стакани, згадаємо сиву давнину та вип’ємо шипучого, хмільного меду! Еге, Оксано, куди ти?

Усі завмерли, в тривожному мовчанні дивлячись, як темна постать поволі віддалялася від багаття. Горовий одставив склянку убік, хутко наздогнав жінку. Вона не зупинилася, не обернулася.

— Оксано! Що з вами? Куди ви?

— Верніться назад, Василю! Не треба…

— Ні! Так не можна. Зачекайте!..

Він ніжно взяв її за плечі, заглянув у очі, наповнені сльозами.

— Погляньте навколо, — прошепотіла вона. — Чари які. Та сама верба шумить плакучим листям над нами, таке ж чарівне небо і пахучі трави… І тільки я…

— Що ви?

— Одна я… дисонансом всьому цьому. Фальшива нота!

— Як ви смієте, Оксано?

— Смію, друже! Прощайте… Я піду… Тільки на пам’ять, може, прочитаєте мені свій вірш… Як колись…

— Який з мене поет, — похмуро обізвався Василь.

— А я почала писати вірші, — слабо усміхнулася Оксана. — І ось вам моє поетичне слово… як зуміла…

Стежечками старими

Не ходи.

Почуття примарами

Не буди…

Нам весни, минулої

Не вернуть,

Я пішла зозулею

В іншу путь…

Спогад тінню синьою

По сліду,

Та по ньому нині я

Не піду…

Почуття не вернеться

Золоте,

А сліди метелиця

Замете…

— Хоч і погано, зате ясно… От і все, Василю… Завтра вилітаю на Марс. Там наша біологічна станція. Минуть роки… Ви завітаєте до мене… І ми зустрінемось інакше, спокійно, легко, як добрі друзі!

— А як минуле, Оксано? — гірко промовив Горовий. — Невже треба все забути?

— Не забути, але відкинути, — твердо відповіла жінка. — Еге, хлопче, та ви забули, що мені розповідали недавно?

— Що ж? — понуро сказав Василь.

— Слова Вогняного Смерча. "Не дивіться в минуле, минуле — то смерть, дивіться в майбутнє; майбутнє — то народження!" Дуже слушно сказано…

Василь не встиг нічого відповісти. Оксана гаряче обняла його, поцілувала. Потім відступила рішуче назад.

— Прощайте, друже!

— Оксано!..

Вона пройшла трохи в пітьму, зупинилася.

— Прощай, мріє моя, любов моя! Спасибі тобі за все…

І ось уже не чути кроків. Тільки шелест кущів та плюскіт дніпровської хвилі. Нема її, нема… А може, й не було? Може, то тільки вигаданий, вистражданий образ? Мине час, і чудовий ідеал втілиться в ще незнайомій дівчині…

— Василю-ю-у! — докотилося з темряви.

Горовий оглянувся. Там блимав приємний вогник, він закликав до себе, манив своєю неповторною щирістю. Там товариші, соратники майбутніх справ, бійці грядущих космічних походів…

Василь широко розвів руки, ніби хотів охопити ними пружний і теплий вітер, глибоко вдихнув запашне живлюще повітря. Постоявши мить, ліг на прохолодний пісок, наче хотів дістати сили від рідної землі.

Земле, мати єдина… Візьми мене, мій розум, мою мрію! Тобі я присвячую своє життя, твоїй майбутній долі, завидній і прекрасній!

НА МАРСІ

…Минали дні, місяці, роки. Горовий і Діжа з головою поринули в напружену, кипучу роботу, в навчання. Пережиті пригоди ніби відкрили в їх розумі бездонну прірву, яку неможливо було наповнити ніякими знаннями. Побачивши прообраз далекого майбутнього, вони намагалися бодай трохи наблизити його і на Землі. Вони ніколи не згадували про систему, де вони побували, але часто перед їх внутрішнім поглядом виникали велетенські очі Народженого Небом, бовваніли голубі фантастичні споруди на небесних станціях…

Проект гравітаційної ракети, запропонований Горовим, Інститут космонавтики схвалив. Сотні людей займалися конструюванням міжзоряного корабля. Але робота над ним була попереду. А тепер два Василі, Льоня і Діжа, що готувалися створити окремий екіпаж, "об’їжджали" трасу Земля — Місяць. Горовий проявив незвичайний талант в пілотуванні ракет, і йому спеціалісти пророкували блискуче майбутнє. Гнатенко одержав диплом астроштурмана, Діжа спеціалізувався в астронавігаторській справі, а Льоня поєднав знання інженера з пілотажем.

Минуло три роки. На Київському космодромі, під Борисполем, закінчувалося будівництво унікального космічного корабля з іонними двигунами, який мав вирушити в політ до зовнішніх планет. Багато молодих астропілотів мріяли про небесного красуня, але в Інституті космонавтики все частіше згадувалося ім’я Горового, коли йшла мова про цей корабель. Нарешті Рада Інституту вирішила перевірити зрілість екіпажу Горового в далекому польоті. їх викликали в Інститут, запропонували два маршрути: на Марс і на Венеру. Горовий, не задумуючись, рішуче відповів:

— Ми полетимо на Марс…

…Ще до вильоту ракети наукова експедиція на Марсі передала на Землю важливе повідомлення. В ньому говорилося, що в районі "Озера Сонця" знайдено залишки розумних істот та сліди їх діяльності. Сенсаційне відкриття сколихнуло весь світ. Громадська думка вимагала подробиць, але таких подробиць не було. Інститут космонавтики доручив екіпажу Горового привезти на Землю з Марса експонати, знайдені експедицією. А тим часом закордонні журналісти один з перед другого вигадували найнеймовірніші історії про колишні квітучі цивілізації Марса і їх таємничу загибель…

…26 червня 19… року з космодрому під Москвою стартувала атомна космічна ракета з романтичною назвою "Лілея". Вів її Василь Горовий.

Білосніжний чотиридюзний корабель впевнено пробив атмосферу, і автомати спрямували його по заздалегідь обчисленому курсу. Коли швидкість досягла двох тисяч кілометрів на секунду, двигуни замовкли. "Лілея" блискавкою розтинала простір, беззвучно наближаючись до того місця, де вона мала зустрітися з Марсом.

Члени екіпажу звично витримали дію перевантаження, а коли наступила невагомість, почали жваво коментувати повідомлення з Марса. Вони летіли на цю таємничу древню планету з хвилюванням і радістю, бо польоти на Місяць, правду кажучи, всім їм надокучили своєю одноманітністю. Першим про це відверто сказав своїм товаришам Горовий незадовго перед останнім польотом.

— Ви мене тільки правильно зрозумійте, друзі, — гаряче переконував він. — Я не проти "звичайних" польотів, у яких перевозиться обладнання для експедицій, дорогоцінні мінерали з Місяця та інше. Все це потрібне, і так буде завжди. Більше того, без такої "брудної роботи" не буде й великих відкриттів. Але… розуміючи це розумом, я не згоджуюсь серцем… Я хочу більшого, доки живу, я бажаю вирвати в природи якнайбільше таємниць…

— Що ти нас переконуєш? — засміявся Льоня, переморгнувшись з товаришами. — Я думаю, що кожен з нас думає так само, як ти… тільки мовчить. Я теж вважаю, що людство вирвалося у Всесвіт не для того, щоб колонізувати інші планети, як це робили на Землі з нововідкритими материками. Рука розуму простягнулася з нашої планети в простір, і вона жде, хто потисне її… Ви вдвох уже бачили світ чужої цивілізації. Але… все те, що ти розповідав, мов сон… Воно не позначилося на житті Землі…

— А гравітаційний двигун? — заперечив Гнатенко.

— Хіба що! Але це технічне відкриття, напевне, зробили б і без цього випадку… Я кажу про зустріч з іншою культурою, ближчою до нас по духу і напрямку. Ми навіть не розуміємо, який настане зліт думки, який гігантський науковий стрибок зробить людство, коли зустрінуться дві системи, два світи…

Після тієї розмови минуло всього близько місяця, і "доля" в образі Інституту космонавтики ніби підслухала розмови друзів. Такий захоплюючий, такий відповідальний політ доручено їм!..

Минали години. В перископах сяяли непорушні знайомі сузір’я. Земля перетворилася в яскраву велику зірку. Горовий кинув тривожний погляд на циферблат годинника. Пора! Наступив найвідповідальніший момент — гальмування…

І знову грізна сила перевантаження притиснула космонавтів до м’яких сидінь, налила металом руки, ноги, затуманила свідомість. Дрібно завібрував корпус у ритм з двигуном. На боковому перископі з’явився невеликий диск Марса, він ледь помітно пересувався праворуч.

Діжа з неймовірним зусиллям підняв руку, обтер спітніле чоло.

— Мученики ми, а не космонавти, — прохрипів він. — Колись… такі ракети… поставлять у музеї… поряд з возом. Хай йому біс, отакий тягар!.. В тому пузирі, що ми… летіли з тобою, Василю… куди краще… Нічого не чуєш, не бачиш… як у Бога за пазухою… Красота!..

— Зачекай, Іване, — засміявся Горовий, — будуть і в нас такі апарати…

Двигуни знову замовкли. "Лілея" зменшила швидкість і стрімко йшла на зближення з Марсом. Рудувата планета перемістилася в передній перископ, неймовірно виростала, наближалася. Ракета здригнулася, зірки в перископах захиталися.

— Швидкість — чотири кілометри, — сказав Василь. — Ми в сфері тяжіння Марса!

"Лілея" ввійшла у верхні шари розрідженої атмосфери і помчала по гігантській спіралі над планетою. Крізь жовтувату імлу видно було безконечну пустелю іржавого кольору, прорізану в деяких місцях зеленкувато-голубими плямами.

— Сигнал! — скомандував Горовий.

На пульті потужної радіостанції замиготіла червона лампочка імпульсного випромінювача. Друзі тривожно прислухалися. З динаміка в каюту увірвався радісний бас:

— "Лілея"! "Лілея"! Я "Озеро Сонця". Ми спіймали вас! Знаходимося в районі "Озера Сонця", трохи на північ від центру. Біля бази експедиції викладений хрест із фольги розміром до трьохсот метрів. Шукайте радіолокатором!

— Спасибі, знайдемо! — радісно відповів Горовий. — Чекайте нас…

Ще раз обійшовши навколо Марса, Горовий вимкнув двигуни. В нижніх перископах виникла голубувата кругла пляма Озера Сонця. На екрані локатора сплеснулася зелена змійка.

— Є! — переможно вигукнув Гнатенко, відмічаючи місце на карті.