Стріла часу - Бердник Олесь

— Лежить!..

— Де?

— На галявині. Коло посадки…

— Веди! — скомандував професор.

— Тільки я ж перший побачив! Еге ж? — радісно смикнув Льонька професора за рукав. Очиці його блищали, ніс задерся Ще вище.

— Перший, перший! Скоріше показуй…

Льонька повернув до лісу. Василь і професор підтюпцем бігли за ним. Ось, нарешті, перші дерева. Тут, у затінку, легше бігти, прохолодніше.

Папороті, пеньки, вузлувате коріння. Навіть Іван Ігнатович не звертав уваги на ці перешкоди. Разів два він падав, але не лаявся, а вставав і мовчки біг далі.

Нарешті, Льонька зупинився.

— Ось, — показав він пальцем.

Старий ліс закінчився, далі тягнулася густа-прегуста соснова посадка. В неї підковою врізалася невелика галявина, покрита ніжно-зеленою оксамитовою травкою. Над посадкою звивався ледь помітний димок.

— Де ж воно, не бачу? — захвилювався професор, протираючи очі.

— Та он де, он, лівіше, бачите, де сосна трохи вища, — нетерпляче підстрибнув Льонька.

— Бачу! — радісно скрикнув Василь. — Прозора куля…

— Тепер бачу і я, — прошепотів професор. — Зачекайте, пождіть… Не поспішайте. Обережно, ми ж не знаємо, що воно таке…

— Може, метеорологічний зонд? — непевно запитав Василь.

— Не схоже. — Професор із сумнівом похитав головою. — Ану, підійдемо ближче. Яка дивна штука!..

А "штука" була справді дивною. На галявині лежала, трохи вдавивши грунт, куля не менше п’яти метрів у діаметрі. Вона була майже прозорою, крізь неї досить чітко просвічувалися дерева.

Трава навколо була обпалена, глиця обгоріла, але спеки від кулі ніякої не відчувалося. Значить, вона охолола…

— А чи можна до неї підходити? — стурбовано озвався Іван Ігнатович. — Може, це якась воєнна штука?.. Чи не сповістити в найближчу військову частину?

— Зачекайте, професоре, — відповів Василь. — Не треба. Тут не те… Ви помічаєте? Всередині.

— Що?

— Ніби контури, якісь дивовижні обриси? Наче апаратура…

— Справді… тепер і я помітив… хм… Дивно. Все зроблено з прозорих деталей… але дуже, дуже складний апарат… Я навіть не знаю, що воно може бути…

Василь рішуче стріпнув русявим чубом.

— Чого там боятися, професоре. Я підійду ближче!

Іван Ігнатович хотів заперечити, та хлопець вже рушив до кулі. Ближче, ближче. Залишилося всього два метри. І раптом…

Професор не повірив своїм очам, навіть Льонька розкрив рота від несподіванки: Василь ніби вперся в невидиму стіну. Його нога піднялася в повітря, але не могла переступити якийсь магічний поріг. Ще зусилля, ще… Даремно!

— Що за чортівня? — крикнув Василь.

Професор, забувши обережність, підбіг до нього. Примарна куля майже нависала над ними. Ось вона зовсім поряд, та підійти до неї не можна. Професор спробував просунути до кулі руку. Рука наштовхнулася на незриму стіну.

Професор урочисто випростався, очі його заблищали.

— Василю! — хрипким голосом сказав він. — Я не смію вимовити це слово… але мені здається, що… на Землі… наука ще не створила поля, непроникливого для матеріальних речей!..

— Значить, професоре, — підхопив Василь, стиснувши руку Івана Ігнатовича, — ви вважаєте, що це… звідти?..

Він таємниче підморгнув і показав очима вгору.

— Неймовірно! — пробурмотів професор, обмацуючи поглядом кулю. — Ні, це мара! Недавно говорили про такі речі, сперечалися! Ні, ні! Це сон, це сниться!..

— Що сниться? — продзвенів за спиною голосок Льоньки. — Я ж не сплю… І я теж бачу кулю!..

— І дитина бачить! Значить, правда! Але ж це неймовірно. Така випадковість!..

Василь, ледве стримуючи себе від незвичайного хвилювання, сіпав професора за ґудзик.

— Випадковість? Згоден, професоре. Але ж вона можлива по закону ймовірності?..

— Правда, ваша правда!.. Так чого ж ми стоїмо… Така подія! Треба телеграму в Академію наук!.. Льонька!

— Що таке, дядю?

— Я дам тобі телеграму, і біжи… а втім, що ти розумієш!.. Треба діда! Біжи скоріше додому і клич діда!

— Сюди?

— Сюди!

— А як його нема?

— Жди, доки не прийде! Хай мчить сюди, чуєш?

— Чую, біжу!

Хлопчик радісно підскочив на місці і вистрибом побіг назад. Скоро він зник за деревами.

Професор і Василь, мов кіт навколо мишачої нори, обійшли навколо кулі, намагаючись знайти прохід в невидимій стіні. Але проходу не було.

— Як ви гадаєте? З нашої системи? — прошепотів Василь.

— Біс його знає… Тільки ж невже в нашій системі є високорозвинені істоти? Чортзна-що!

— Дуже дивно, що всередині нікого нема. Якась складна кібернетична машина. Вона ж мусить мати якесь призначення… Еге, дивіться, дивіться! Щось темніє… Пляма! Ви бачите, професоре?

— Зачекайте! Не заважайте! Бачу! Господи! Що ж воно таке? У мене руки тремтять від хвилювання. Чорт забери! Фотоапарата нема! Старий ідіот! У Крим брав, а сюди не взяв…

А в кулі справді відбувалися якісь зміни. Всередині сфери з’явилася велика чорна крапка. Вона поступово збільшувалася, росла, видовжувалася. Потім почувся пронизливий свист, навколо кулі завихрилося повітря, потяглося пружними струмочками в невидимі отвори…

НЕСПОДІВАНЕ РІШЕННЯ

Професор тривожно відступив крок назад, схопив Василя за руку.

— Обережно! Ви бачите, щось має статися… Може, це небезпечно!

— Як? Ви думаєте, що вони з ворожими намірами?

— А біс їх знає… Пам’ятаєте, як в Уелса написано?

Василь іронічно махнув рукою.

— Дурниці. Ніколи не повірю. Посилати в інший світ таку складну машину для того, щоб когось покалічити?! Абсурд…

Студент заспокоював професора, але сам хвилювався не менше. В душі росло почуття дивного напруження, очікування чогось незвичайного.

Чорна пляма в кулі зростала. Вона набувала певних форм. Можна було помітити, як повітря голубими струмочками стікалося до неї, завихрювалося і матеріалізувалося в непрозору річ.

Професор вдарив себе кулаком по лисині, вилаявся.

— Що ж, ми так і будемо стояти бовдурами, чекаючи не знати чого? Треба щось робити!..

— Що саме, професоре?

— Що ви мене запитуєте? Треба хоч би малюнок зробити, відповідні записи. Така подія, а ми… Ех, чого він упав у такому безлюдному місці?..

— Не проконсультувався з нами, — насмішкувато обізвався Василь. — Якби він упав посеред Хрещатика, то ви б не побачили його!

— Як ви можете сміятись? — образився Іван Ігнатович. — Така безвідповідальність…

— Професоре, не сердьтеся! Дивіться, дивіться! Ні, це просто неймовірно… Або я сплю, або…

— Що, що?

— З’являються обриси людини… Вони стають яснішими…

— Як ви сказали?! Так, так! Незрозуміло, дивовижно! Справді, схоже… Тепер і я бачу. Дивіться уважно. Не пропускайте нічого. Ось уже я бачу руки, голову…

— Правда, професоре! Як чудесно! Ні, ви тільки подумайте! Не було нікого, а потім з’являється істота!

— А може, це якийсь фільм, — почухавши потилицю, сказав Іван Ігнатович. — Оскільки людей в апараті нема, то для істот інших світів приготовлені, так би мовити… картинки… Одна з них, припустімо, зображає людину того світу…

— Який там фільм, — з досадою відповів Василь. Він встиг уже оббігти кілька разів навколо кулі, щоб подивитися на дивну постать з різних боків. — Ясно, що це не зображення. Ви бачите?.. Чуєте? Яка маса повітря йде туди!..

Справді, повітряний струмінь став таким потужним, що верхівки недалеких сосен заколихалися. Відчутно похолоднішало. Примарна постать в прозорій сфері поволі перетворювалася в реальну непрозору істоту.

— Що ж це таке? — прошепотів професор. — Ні, я вмру від хвилювання…

— Мовчіть, професоре! — засичав Василь. — Дивіться ви з цього боку, а я з того…

Студент перебіг на протилежний бік невидимої стіни. Потік повітря посилювався, майже збивав з ніг.

Тіло в кулі завібрувало, потім заворушилося. Свист затих, повітряні струмені зникли. Всередині кулі виник зеленкуватий туман, він заховав обриси дивної істоти.

Василь підбіг до Івана Ігнатовича, схопив його за руки. На його очах з’явилися сльози хвилювання.

— Ви що-небудь розумієте, професоре! Ні, що ж це було? Адже за якихось п’ятнадцять хвилин перед нами виникла людина. В пустій кулі…

— Спокійно, Василю! Я й сам як в лихоманці! Ясно одне: перед нами житель чужого світу! Проте схожий на людину…

Куля, здавалося, задрижала. Професор простигнув руку — невидима стіна зникла. Тепер ніщо не заважало підійти до апарата. Василь зробив крок уперед, але Іван Ігнатович рішуче затримав його.

— Хвилиночку… Може, він сам вийде!..

Не встиг він закінчити фразу, як у кулі з’явився отвір. Прозорі пластини сфери розсунулися, в глибині овального приміщення заблищали в зеленкуватому м’якому освітленні якісь апарати. Потім в отворі з’явилася висока постать в абсолютно чорному одязі. Примарно-матовий матеріал щільно обтягував руки й ноги космонавта, залишаючи відкритим тільки обличчя.

Чужинець зійшов на землю. Кожен рух його був незвичайно гармонійним, плавним. Він зупинився, поглянув на людей.

По обличчю Василя поповзли червоні плями, на спині виступив холодний піт. У голові дзвеніла настирлива думка:

"Людина з іншої планети! Людина з іншої планети!"

Очі студента впилися в обличчя космонавта, намагаючись знайти все спільне або відмінне від людей Землі. Постать цілком людська, лоб — носій інтелекту — також, але інше… інше все було зовсім не таке! Хіба тільки очі… Двоє очей, великих, допитливих, глибоких, мов нічне небо. Як вони дивно іскряться! Чи, може, то не іскри, а зоряний пил з далеких космічних доріг? Над бровами… ні, брів у нього нема… посеред високого блідо-фіолетового чола дивне заглиблення, ніби лійка. Але то не пошкодження, а, очевидно, якийсь орган. Носа теж нема. Від очей аж до підборіддя проходить підвищення, перерізане дихальним отвором або ротом. Вуха… чи є в нього органи слуху? Невідомо… все закрите чорним вбранням!..

Чужинець озирнувся навколо, подивився на сонце, на зелену посадку сосни, знову на людей. Зітхнув і зробив широкий жест рукою.

— Що він… сказав? — нарешті отямився професор. — Ви розумієте?

— По-моєму, запрошує… щоб підійшли ближче…

— То підійдемо ж… Господи! Кошмар якийсь… Хоч би не проснутися!

Космонавт простягнув руку вперед. На чорній долоні лежала рожева куля з ледве помітним помережаним отвором. Василь і професор здивовано перезирнулися. Чужинець пальцем другої руки вказав на отвір, потім собі на лоб і, нарешті, доторкнувся до уст професора. Той злякано відсахнувся, потім засміявся і закивав головою.

— Це щось… нібито мікрофон! Сюди треба говорити? Несподівано з долоні чужинця почулася спокійна відповідь.

— Так.