Правда Кобзаря - Барка Василь

Але безглуздя вигадки тут очевидне; бож Бєлінський покпив з Кобзаря, проголосив його

поезією недоречною і зайвою, ніби завершуючи також судовий вирок, на який сам поет нарікав, що навіть "трибунал під головуванням сатани не

міг проголосити такого холодного, нелюдського присуду".

СІМ'Я СЛОВ'ЯН

Причина, чому на поему "Гайдамаки" скривилась опінія консервативного "общества" в Росії, полягала зовсім не в страшних сценах з історичного минулого. Бо цар Іван Мучитель так заливав огнем і кров'ю Новгород, Псков і Лівонію, вирізуючи і витоплюючи, нарівні з погромом, до чого були його особливі накази, що перед тим вигубленням події в Умані бліднуть. Так само — розправи Петра І в Україні, зокрема в Батурині, і різня черкесів та дагестанців при Миколі І, коли засіяно трупами Кавказ, зоставляють за собою Коліївщину, як епізод. Отже, після тих жахів отечественно! історії "не привыкать стать" було до подій в замку Потоцького. Причина ж понурости і скривлено-сти опінії — в тому, що поет нагадав, як остаточно і страшними лініями, під час, коли військо Росії задушило "коліївщину", себто боротьбу українського народу проти лядської кормиги, — перекреслився весь Переяславський договір, складений для того, щоб спільно з одновірними православними Московщини від тієї кормиги боронитися.

Шевченко поставив перед очі справу, на якій вчинено те історичне перекреслення.

Адепти москалізму знайшли простий вихід: проголосили народне повстання за свободу — справою розбійницькою. Тут і зосередився спір. Шевченко в 1845 році, в вірші "Холодний яр", підсумував гнівно:

Та ще й Ґонту зневажає.

Ледаче ледащо!

"Гайдамаки не воины, —

Разбойники, воры.

Пятно в нашей истории ..."

Брешеш, людоморе!

За святую правду-волю

Розбойник не стане,

Не розкує закований

У ваші кайдани

Народ темний ...

*

Ви — розбійники неситі,

Голодні ворони. Це відповідь Ф. Булґаріну та всім звідти: з чорного крила. А вся справа з повстанням гайдамаків, що його задушило російське військо, відновилася в особливому історичному світлі після розправи російського війська також над польським повстанням 1831 року. Властиво, поет переконував, що ворожнеча українців і поляків була зовсім марна перед загрозою від "розбійників неситих, голодних ворон" з Москви. Він застерігся в передмові до "Гайдамаків", очевидно, маючи на увазі також росіян:

"А все таки скажеш: "Слава Богу, що минуло", — а надто як згадаєш, що ми одної матері діти, що ми всі слов'яни".

Як діяч Кирило-Методіївського братства, надх-ненник "Книг битія", маніфесту з ідеєю всеслов'янського єднання в одній родині, і як поет, Шевченко незмінно беріг і плекав думку про "сім'ю слов'ян", про згоду "слов'янських дітей", про відновлення огню їх любови — з "іскри братства". Народи слов'янські, силою того огню, хоч трупами вважалися, оживають в поемі "Єретик":

І — о диво! трупи встали

І очі розкрили,

І брат з братом обнялися

І проговорили

Слова тихої любови

Навіки і віки!

І потекли в одно море

Слов'янськії ріки.

Серед літератур слов'янщини, мабуть, немає такого надхненного співця братерської спілки, як Шевченко. Але його ідеал тієї спілки слов'ян становить пряму протилежність російському, що завін чаний у Пушкіна гордовитою мрією про зверхницт-во і поглинання слов'янських рік — в російському морі. Дві цілком полярні концепції слов'янської єдности: демократична в Шевченка, імперіяльна в Пушкіна.

І сам Шевченко, зробивши принциповий вибір між двома відомими йому речниками, прославив другого з них — чеха, а не росіянина: того чеха, який провістив ідею "моря слов'янського", ідею рівнобра-терського єднання слов'ян. Але місце чеха крадіжко відбирається для Добролюбова, Чернишевського, Бєлінського, ніби світочів для поета; ні! поет сам знав своїх світочів і сам їх прославив. Слухаймо:

Слава тобі, любомудре,

Чеху-слов'янине!

Що не дав ти потонути

В німецькій пучині

Нашій правді. Твоє лоре

Слов'якськеє, нове!

Затого вже буде повне,

І попливе човен

З широкими вітрилами

І з добрим кормилом,

Попливе на вольні" морі,

На широких хвилях.

Слава тобі, ПІафарику,

Вовіки і віки!

Що звів єси в одно море

Слов'янськії ріки!

Для українського Кобзаря той великий чех був прапороносцем братерської і демократичної слов'янщини, також і тим надзвичайно відмінної від російсько-імперіяльного взору, що вона позбавлена войовничости проти всіх інших на світі. Без хижацько-хитрого "старшобратництва", ставши "добрими братами" і рівними "синами сонця правди", слов'яни —

мир мирові подарують ... Безекспансивна та безімперіяльна, цілковито основана на повній незалежності держав-народів слов'янщини: ось та нова сім'я, бардом якої став Шевченко.

Цей ідеал заперечували російські "революційні демократи" і тому були політичними опонентами і, в дійсності, супротивниками Шевченка.

Устами свого представника, Добролюбова, вони заявляли, що їм угодні тільки ті "малороси", які "умеют ценить русский народ, не делая резкой разницы между Малой и Великой Россией". Коли перекласти вислів на тверду мову політичного життя, він означає: сидіть в тюрмі народів, що зветься Російською імперією, і не рипайтеся, навіть не пробуйте розрізнятися від росіян як народ і нація з землею вітчизни, з правом на свободу і незалежність, — то не для вас. Сутністю своєю це та ж сама імперіяльна концепція, що в Пушкіна: поглинення народів слов'янства в "російському морі".

Скажуть, можливо: все ж таки є тут жест в напрямку рівности, коли запропоновано жити без різниці. Звичайно, є! — і саме він виказує як прикривають рівністю найгірший імперіялізм. Бо той жест становить собою просто повторення всесвітньо відомого взірця, створеного дією найжорстокішого поярмлення народів і вбивства їхньої національної духовости: в їх рабському стані і перетравлюванні їх в населення імперії.

З якою запопадливістю масакровано, одно по одному, свободолюбні племена Ґаллії, що повставали проти залізного ярма Риму-рабовласника, річ знана, і якраз її завінчано в "жесті" Таціта, що також закликав не "різнитися" і не рипатися з імперії.

Він співав ґаллам в кінці І ст. нашої ери пісню нерозрізнення:

"Ви поділяєте з нами участь в імперії; це нерідко

— ви, котрі командуєте нашими легіонами; ви, котрі урядуєте нашими провінціями; між вами і нами немає жодної відстані, жодної перегорожі".

Гарна пісня! — особливо над ґаллами, які, слухаючи її. до того до-"нерізнилися", що розчинилися геть: погасли з мовою, духовною творчістю і національного істотністю на тих землях, котрі підбила імперія.

Ніщо з світі не може замінити народові його свободи і втішити в неволі, як ніщо також не може звеличити неволю в очах люду, закованого в кормигу. Навіть, коли царі народів, завойованих люто і взятих в рабство до Вавилону, бенкетували на золочених сидіннях за трапезним столом самого царя-переможця, трон якого підносився над всіма, то це ніскільки не зменшувало гіркого розпачу людности: з плачами коло рік вавилонських.

Недарма ж Кобзар згадував Вавилон, як справу царів, муровану над горем невольників: серед піску

— однаково, що серед снігу, де не побачив ні однієї хати, домівлі простих і щирих людей.

Тут можуть закинути йому зневагу до російського життя; але безпідставно. Він мав зрозуміння і співчуття до нього багатократно більше, ніж його обвинувачі — до життя українського. В "Кавказі" оплакано вбитих солдатів, "людей муштрованих", без "розрізнення", і росіян і неросіян — в царському війську, і все серце поетове віддане на співчуття їхнім вдовам і сиротам; — може, навіть і в поезії російській ніхто їх так не оплакав.

Лягло костьми Людей муштрованих чимало. А сльоз, а крові? напоїть Всіх імператорів би стало З дітьми і внуками, втопить В сльозах удов'їх. А дівочих, Пролитих тайно серед ночі! А матерніх гарячих сльоз! А батькових, старих, кровавих Не ріки — море розлилось, Огненне море! Слава! слава! Хортам, і гончим, і псарям, І нашим батюшкам-царям Слава.

Там же поліг і Шевченків друг, Яків де-Бальмен. Йому посвячена ця поема, що на епіграф до неї взято слова з пророцтва Ієремії: "І плачуся і день і нощь о побіенних ..."

Шевченко любив читати поезії Лєрмонтова: просив із заслання, щоб прислали збірник їх. Крім того, твори Щедріна і Пушкіна належали до вибраного читання. І сам він, як відомо, писав декотрі поеми, повісті і щоденник мовою російською. Рєпніна згадує про його "чарівне" читання однієї з тих поем.

Він навіть хотів одружитися з росіянкою Піуно-вою, акторкою з театральної групи його приятеля Щепкіна, та потім покинув "сердечну затію".

Тургенев згадував, що в Шевченка — добра роеійська мова; а сам поет, хоч і вживав її, але просив брата: "пиши до мене та тільки не по-московськи..." Вже не хотів. І не через ненависть до тієї мови чи до літератури, нею писаної: цього почуття не було.

Тут і скажемо обвинувачам: зрозумійте ж навіть ви, в чому сутність і значення Шевченкової і всеукраїнської боротьби: в здійсненні святого права українців, як народу і нації, вільно жити своєю власною державою, цілковито незалежною від Росії і росіян з підступними "федераціями", так само — від всіх інших.

Шевченко був співцем цього права і непохитним борцем і мучеником за нього. А ви цю оправу всього громадського життя Шевченка перекреслили і, в безлічі часописних та журнальних статтей, брошур і "збірників праць", виставили його самого підголоском неділимства.

Без кінця повторюють "силогізм": мовляв, хто визнає дружбу з російським народом, той повинен зректися національної свободи і державної неза-лежности України. Чому? Відколи це дружба між народами стала однозначною з колоніальною залежністю і неволею нації — в імперії сусіда?

Шевченко домагався цілковитої незалежности України, її народу, її держави: відновлення того стану, що був до підписання Переяславського договору.

Тільки від того стану можна почати будування доброго співжиття в "сім'ї слов'ян", про яку мріяв Кобзар.

КУМИР ІМПЕРЩИНИ

Імперія — заперечення доброго співжиття і заміна його каторжністю націй, з ворожнечею і неминучими повстаннями, смертю і руїною.

Письменник, що був світочем російської думки і свободи, Олександер Герцен, знайшов "корінь зла".

"Безглуздя імперії, що йде від Швеції до Тихого океану, від Білого моря до Китаю, — не може принести блага народам, яких веде на шворці Петер-бурґ.