Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек
Вахмістр, явно зворушений виглядом добродушного Швейкового обличчя, додав:
- Не згадуйте мене лихим словом. Візьміть його, пане сержанте, ось вам і беріхт.
- Бувайте здорові,- м’яко сказав Швейк.- Дякую вам щиро, пане вахмістре, за все, що ви для мене зробили. Коли трапиться нагода, я напишу вам, а якби довелося ще колись побувати в цій околиці, неодмінно зайду до вас.
Швейк із сержантом вийшли на шосе, і всі, хто йшов їм назустріч і бачив, як вони дружньо розмовляють, вважали, що це давні знайомі, які випадково зустрілися по дорозі і йдуть разом до міста, ну, скажімо, до костьолу.
- Я б ніколи й не подумав,- говорив Швейк,- що дорога до Будейовиць пов’язана з такими труднощами. Це нагадує мені випадок з різником Хаурою з Кобиліс. Одного разу вночі він опинився на Морані під пам’ятником Палацькому 183 й ходив аж до ранку навколо нього, бо йому здавалося, що той мур не має кінця. Він уже не знав, що й робити. До ранку зовсім знесилився й почав кричати «рятуйте!». Прибігли поліцаї. Він спитав їх, як йому дістатися додому до Кобиліс, бо вже цілих п’ять годин іде попід якимось муром і мур цей не має кінця-краю. Поліцаї забрали його з собою, а він їм там у поліції геть усе потрощив.
Сержант промовчав, думаючи: «Що ти мені тут плетеш. Знову починаєш якусь байку про Будейовиці».
Проходячи повз ставок, Швейк з цікавістю спитав сержанта, чи крадуть у цій околиці рибу.
- Та тут злодюга на злодюзі, браконьєр на браконьєрі,- відповів сержант,- попереднього вахмістра хотіли втопити. Сторож біля ставка стріляє їм щетиною в сідниці, але це ні чорта не помагає. Вони підкладають у штани шмат бляхи.
Сержант згадав прогрес, про те, до чого люди дійшли і як одне одного ошукують. Він розвинув нову теорію, що війна - велике щастя для людства, бо в цих баталіях разом з порядними людьми повистрілюють різних гультяїв та негідників.
- І так уже забагато людей на світі,- заявив він розважно.- Людство до біса розплодилось, аж страх бере. Одне одному на голову лізуть.
Вони саме підходили до придорожнього шинку.
- Ну й дме чортів вітер,- сказав сержант.- Думаю, одна чарочка нам не зашкодить. Тільки не кажіть нікому, що я веду вас до Пісека, бо це службова таємниця.
Перед сержантом затанцювала інструкція центральних установ про підозрілих людей, які чимось впадають у вічі, та про обов’язок кожного жандармського поста: «Ізолювати таких осіб від місцевого населення і суворо дбати, щоб під час транспортування їх до вищих інстанцій не виникали зайві балачки».
- Ніхто не повинен знати, хто ви такий,- знову попередив він Швейка.- Стороннім немає ніякого діла до того, хто ви й що зробили. Не викликайте паніки. Бо паніка у воєнний час - справа погана. Хтось бовкне дурницю, і вже ціла лавина котиться по всій околиці, зрозуміли?
- Я не викликатиму паніки,- сказав Швейк і поводився так, як пообіцяв. Коли шинкар з ними розговорився Швейк зауважив: - Брат каже, що за годину будемо в Пісеку.
- А що, ваш брат у відпустці? - спитав цікавий шинкар у сержанта, який, не моргнувши, нахабно відповів:
- Сьогодні у нього відпустка кінчається.
- Ну й обдурили ми його,- посміхнувся сержант до Швейка, коли шинкар кудись відбіг,- головне, не викликати паніки. Час воєнний.
Перед тим як увійти до придорожнього шинку, сержант висловив думку, буцімто одна чарочка не пошкодить. Але це був зайвий оптимізм, бо він не врахував, скільки їх, тих чарочок, можна випити. Після дванадцятої чарки сержант рішуче проголосив, що комендант окружної жандармської дільниці до третьої години обідає, тому зовсім зайве з’являтися туди раніш, а до того ж зривається завірюха. Коли навіть і на четверту годину дістануться до Пісека, матимуть часу хоч відбавляй. До шостої теж не спізняться. Доведеться в темряві йти, по погоді видно. Та й взагалі, яка різниця, чи тепер вирушати, чи пізніше. Пісек так чи інакше не втече.
І під кінець рішуче промовив:
- Сидимо в теплі, то й радіймо. В окопах під час такої негоди вони натерпляться більше, ніж ми біля печі.
Від великої старої кахляної груби віяло теплом, і сержант дійшов висновку, що це зовнішнє тепло слід доповнити внутрішнім за допомогою, як кажуть у Галичині, різних солодких і міцних наливок.- У шинкаря на цьому відлюдді було їх аж вісім гатунків. Нудьгуючи, він розпивав їх під завивання хурделиці, що висвистувала за кожним рогом його будинку.
Сержант безнастанно заохочував господаря не відставати від нього і дорікав, що той мало п’є. Але це був очевидний наклеп, бо шинкар уже ледве тримався на ногах і йому раптом забагнулося грати у фербля. Він запевняв, нібито минулої ночі чув зі сходу гарматну стрілянину. Сержант у відповідь заперечливо гикнув:
- Тільки не сіяти паніки. На це ми маємо інструкції.
І почав докладно пояснювати, що інструкція - це зведення найактуальніших розпоряджень, причому виляпав зміст кількох секретних документів.
Шинкар уже нічого не тямив і спромігся лише виректи, що інструкціями війни не виграєш.
Було вже темно, коли сержант вирішив вибратися зі Швейком у дорогу до Пісека. Хурделило так, що й за два кроки нічого не було видно, а сержант без упину торочив:
- Весь час прямо аж до Пісека.
Коли він сказав це втретє, його голос прозвучав уже не з шляху, а звідкілясь ізнизу, куди він з’їхав сніговим схилом. Спираючись на гвинтівку, він насилу викарабкався на дорогу. Швейк почув його приглушений сміх:
- Ото ковзанка!
За хвилину, однак, його вже знов не було чути, бо він удруге з’їхав зі схилу, загорлавши несамовито, аж вітер перекричав:
