Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек

«Диви, навіть і бровою не поведе! - жахнувся в душі вахмістр.- Оце так виучка! Якби я був на його місці й мені хто таке сказав, та в мене жижки затрусилися б...»

- Уранці вас відвеземо в Пісек,- кинув немовби мимохіть.- Ви вже були колись у Пісеку?

- У тисяча дев’ятсот десятому році на цісарських маневрах.

Вахмістрів усміх після цієї відповіді став ще приємніший. Він усією душею відчував, що своєю системою запитань перевершив сам себе.

- Ви відбули маневри від початку до кінця?

- Звичайно, пане вахмістре, як вояк-піхотинець.

Швейк, як і раніше, дивився на вахмістра, а той з радощів дзигою крутився на стільці. Він не міг уже втриматися, щоб і цього швидше не записати до рапорту. Покликав сержанта, аби той відвів Швейка, і доповнив свій рапорт:

«Його план був такий: прослизнувши до дев’яносто першого піхотного полку, він збирався зараз же проситися на фронт і при найближчій нагоді дістатися до Росії, бо зрозумів, що інший зворотний шлях, завдяки пильності наших органів безпеки, неможливий. В дев’яносто першому піхотному полку почував би себе вільно, і це цілком зрозуміло, бо, згідно з його признанням під натиском тривалого перехресного допиту, він іще в 1910 році брав участь як піхотинець у цісарських маневрах в околиці Пісека. З цього видно, що він неабиякий фахівець у своїй справі. Додаю також, що зібрані обвинувачення - це наслідок моєї системи перехресного допиту».

На дверях з’явився сержант:

- Пане вахмістре, він хоче до вбиральні.

- Bajonett auf! 175 - наказав вахмістр.- Або ні, приведіть його сюди.

- Ви хочете до вбиральні? - ласкаво спитав вахмістр.- А чи не криється за цим щось більше? - І він утупив очі в Швейкове обличчя.

- Так, за цим справді криється «велика» потреба,- відповів Швейк.

- Глядіть мені, щоб не трапилось чогось іншого,- значуще повторив вахмістр, пристібуючи револьвер.- Я піду з вами. У мене добрий револьвер,- сказав він по дорозі Швейкові,- на сім куль, і стріляє дуже влучно.

Перед тим як вийти надвір, вахмістр, однак, покликав сержанта і тихенько сказав йому:

- Примкніть багнет і, коли він увійде всередину, станьте позаду вбиральні, щоб він не підкопався попід ту яму з гноївкою...

Вбиральня була мала, така собі звичайна дерев’яна халабудка, яка зажурено стирчала посеред двору неподалік від купи гною.

Це, так би мовити, був уже старий ветеран, де відправляли фізіологічні потреби цілі покоління. Тепер тут сидів Швейк, однією рукою тримаючи за мотузку двері, тоді як ззаду крізь віконце просто йому в зад заглядав сержант, щоб він, чого доброго, не зробив підкопу.

А жандармський вахмістр утупив свої яструбині очі в двері й роздумував, у котру ж ногу стріляти в’язневі, коли б той спробував дременути.

Але двері спокійно відчинилися, і вдоволений Швейк, вийшовши, лагідно сказав вахмістрові:

- Чи не сидів я там надто довго? Можливо, я вас затримав?

- О ні, ніскільки,- відповів вахмістр, подумавши: «Які це делікатні, чемні люди. Він знає, що його жде, але фасон тримає. До останньої хвилини чемний. Чи спромігся б на таке наш брат, опинившись на його місці?»

Вахмістр сидів у вартівні біля Швейка на порожньому ліжку жандарма Рампи, який у цю ніч патрулював і мусив до ранку зробити обхід по селах. Але замість цього Рампа спокійнісінько сидів «У чорного коня» в Протівіні і грав з шевцями в «мар’яж», а під час перерви розводився про те, що Австрія цю війну виграє.

Вахмістр закурив, дав набити люльку і Швейкові. Сержант підкинув дров у грубку, і жандармський пост перетворився в найприємніше місце на земній кулі, в затишний куток, тепле гніздечко, де, коли спускаються зимові сутінки, так приємно погомоніти, поки не засвітили світла.

Проте всі мовчали. Вахмістр сидів, щось обмірковуючи, і нарешті висловився, звернувшись до сержанта:

- На мій погляд, вішати шпигунів неправильно. Людина, яка жертвує собою в ім’я обов’язку, в ім’я своєї, так би мовити, батьківщини, повинна бути страчена почесним способом - порохом і свинцем. Чи не так, пане сержанте?

- Безперечно. Такого треба тільки розстріляти, а не вішати,- погодився сержант.- Ось, наприклад, послали б і нас і сказали: «Маєте вислідити, скільки в росіян кулеметів у кулеметній роті». Звичайно, ми б перевдяглись і пішли, а за це мене вішати, мов якогось розбійника?

Сержант так розхвилювався, що аж схопився з місця і вигукнув:

- Я вимагаю, щоб мене розстріляли й поховали з військовими почестями.

- Але тут і на слизьке можна заїхати,- озвався Швейк,- якщо хлопець не в тім’я битий, то його, хоч лусни, ніколи не викриють.

- Викриють! - з притиском вигукнув вахмістр.- Якщо, звичайно, і вони не в тім’я биті і мають свій метод. Ви самі в цьому переконаєтесь. Переконаєтесь,- повторив він уже спокійнішим тоном, з приємною усмішкою,- в нас крутійством ніхто далеко не заїде, чи не так, пане сержанте?

Сержант на знак згоди кивнув головою і додав, що в деяких людей справа вже наперед програна, а вдаваний спокій допоможе їм, як кобилі заєць, бо вдаваний спокій найбільше їх викриває.

- Ви моєї школи, пане сержанте,- бундючно заявив вахмістр.- Спокій - мильна булька, але штучний спокій - це corpus delicti, 176 - і, перейшовши на іншу тему, звернувся до сержанта: - Чого б нам замовити собі на вечерю?

- А хіба пан вахмістр сьогодні не підуть до шинку?

Це питання поставило перед вахмістром нову складну проблему, яку треба було негайно розв’язати.

А що, коли шпигун, скориставшися з його відсутності, вночі втече? Сержант, правда, людина надійна, обережна, але в нього вже двоє волоцюг утекло. Насправді було так: одного разу взимку сержантові не хотілось тягтися з ними по морозу аж до Пісека, і він у полях біля Ражиць відпустив їх, а для проформи пальнув з карабіна в повітря.

- Пошлемо нашу бабу по вечерю, а пиво вона носитиме в дзбані,- розв’язав вахмістр важку проблему,- хай баба трохи пробігається.

І баба Пейзлерка, що прислуговувала їм, таки справді добре