Роман юрби - Шевчук Валерій

Забрав ту фотокартку, хоч не був до кінця переконаний, що на ній (потертій і подряпаній) зображено таки батька. Але йому потрібно було мати батька, як і кожній дитині, й він часто тайкома роздивлявся ту дрібну парсунку, намагаючись збагнути дитячим розумом, чому людина, маючи сина, зовсім долею того власного пагона не турбується? В школі ж він став Коником-Стрибунцем, а найбільше досаджав йому тим Вовка; зрештою, саме через те й почалась ота знаменита бійка між ними, яку й досі згадують вони обидва. Він не перестав бути Коником-Стрибунцем і подолавши Вовку, та й тепер цей віршик викликає в ньому болючий спазм, бо він, попри все, не поділяв нещадного осуду, якому піддано було нещасного співця й танцюриста — можливо, й це було його своєрідним самозахистом.

І тільки тепер раптом зрозумів, що мати, виставляючи його на того хиткого стола, мала й свою потаємну мету, вона хотіла не тільки, аби вірш запам’ятався синові, а щоб мораль його стала синовим переконанням, адже вивчені в дитинстві вірші не забуваються — то була одна із материних помст тому, котрий на все життя її непростимо образив.

— Він стояв у тому сні на смітнику, — повільно проказав Сашко, — покривавлений і нещасний. Хотів звестися, але не мав сили, тільки дивився на мене й плакав.

— Не розумію одного, — різко сказала мати. — Ну, гаразд, він тобі приснився. Але як ти пізнав, що це твій батько, ніколи ж бо його не бачив?

Тоді він розповів про паспортну фотокартку, яка забилась у щілину в її шухляді, про те, що тримає світлину й досі в себе і, хоч вона пожовтіла й на ній не роздивишся до ладу того, хто сфотографований, але вгадати образ таки можна. Не диво й те, що він постарів, зрештою, чого в сні не привидиться! Він бачив того чоловіка і знав, що то батько, та й називав його той чоловік сином.

— Казна-що, — сказала мати. — Не треба надавати снам значення.

— Але, по-моєму, ти сама надаєш снам значення, — лукаво сказав він. — По-моєму, надавати снам значення — одне з твоїх улюблених занять.

Але мати зараз нездатна була сприймати його гумору — залишалася серйозна.

— Я дала тобі прочитати листа, — сказала вона строго, — не тільки тому, що він тобі приснився. Як не є, а він твій батько; можеш, коли хочеш, прийняти його до себе.

Це було голковколювання. Тонке й добре розраховане, адже недаремно стара не хотіла жити разом із ним та з його родиною. Сашко скинув на матір поглядом, вона сиділа на ослінці, мала, сива, ніби їжачок, із сухими ображено підтисненими вустами, з колючими, помалілими очима, і він аж задихнувся — увіч відчув прірву, яка розділяє ту жінку й чоловіка, котрий зветься Іваном Павленком, ніколи її, тієї прірви, не перейти!

4

Ішов і подумки декламував вірша про Коника-Стрибунця — слова самі лізли у свідомість: "Коник плаче, серце мліє, кинувсь він до Мурав’я: ‘Дядьку, он зима біліє! От тепер же згину я! Чуєш, в лісі ворон кряче, вітри буйнії гудуть? Порятуй, порадь, земляче, як се лихо перебуть?’" На галявині біля річки грала в карти компанія, він знав із цієї компанії кількох. Наче каланча, витинався з-поміж них Вовка, маленька голівка його похитувалася, мов маківка. Ошкірював рідкі попсовані зуби, очевидно, хворів пародонтозом, і Сашку раптом здалося, що його історія з батьком недаремно переплітається чи, може, в’яжеться з історією цього опущеного чолов’яги. Минув компанію, махнувши на привітально зведену до нього Семенюкову руку, і в його голові на заміну отому віршику забринів сипкий, пропитий Вовчин голос: "Повезло мені! Одна там бабка приклеїлася — думаю, на який хрен ти мені нужна. Кошмар! Ну, я й те, послав її, понімаш, подальше, котись, кажу покотьолом!"

Ні, той Іван Павленко, про якого думає весь час, не мав бути схожий на цього Вовку: мова його листа була не блатняцька, незугарна — листа було написано з певним стилістичним блиском. Писала людина тонкої душевної організації, але щось їх з’єднувало, оцього Вовку Семенюка та Івана Павленка, адже Вовка у цьому світі теж Коник-Стрибунець. Ні, не ідеальний митець з його незрозумілими, через вищу досконалість, світові піснями, з його вивищеною недоступністю над тими, котрі живуть практичною щоденністю, а звичайний елементарний житейський паразит, який тільки й мислить, щоб урвати щось із того, що неміцно лежить.

І тільки тепер Сашко дозволив собі згадати таке, про що не розповів матері, адже і в нього була від неї маленька таємниця, зв’язана з батьком. У 1975 році, тобто десять років тому, він опинився в армії в Мурманську, де й прослужив свої два роки, і це були далеко не медові роки. Одного разу, маючи звільнення, він пішов у кіно — було це невдовзі перед демобілізацією. Біля буфету стояв чоловік із сивими вусами, лисий і пив лимонад. Пив, не кваплячись, підливаючи собі з пляшки в паперову формочку і блукаючи поглядом по публіці. Сашка струснуло — обличчя чоловіка було напрочуд знайоме. Він не належить до контабельних людей, підійти йому до незнайомій ціла проблема, але цей випадок був особливий. Узяв лимонаду й собі, став навпроти чоловіка, випив для хоробрості, а тоді раптом усміхнувся до незнайомця.

— Ви, часом, не з України? — спитав по-українському.

— З чего вы взяли? — спитав чоловік, видимо насторожившись.

— Вуса, — відказав Сашко. — Як у запорожця!

— Так, — сказав уже по-українському чоловік. — Я з України, але давно звідтіля виїхав.

Тоді Сашко відчув, що йому тремтять вуста. Випив ще одну порційку лимонаду, а тоді й бовкнув те, про що потім каявся.

— А ви, часом, не Іван Павленко?

Тоді сталося щось несподіване. Чоловік поблід, крутнув очима, кинув на стойку паперову формочку з недопитим лимонадом і раптом кинувся через юрбу до дверей. Сашко не встиг отямитися, коли ж чоловік прошмигнув повз білетерку і з його визору пропав. Першим порухом у хлопця було кинутися слідом і спробувати наздогнати старого, але щось його стримало. Пізніше він розказав цю історію своєму земляку й приятелю, з яким вони разом служили. Чоловіка, коли він житель Мурманська, вирішили вони, розшукати не важко, треба тільки звернутися до адресного бюро. То, напевне, був Сашковий батько, інакше не зреагував би він так на його слова. Може бути, сказав тоді приятель, що Іван Павленко мав якісь свої підстави остерігатись колишніх знайомих, але які? Страх перед аліментами? Хлопець уже давно повнолітній, і батько це чудово знав. Може, він учинив щось не те під час війни, а зараз переховується? — припустив його приятель. Але Сашко був іншої гадки: батько миттю збагнув, хто перед ним, і не забажав із сином контакту. Зрештою, коли мав рацію його приятель, то батько міг жити в Мурманську не під своїм прізвищем — оце й варто було перевірити. Але в адресному бюро, куди вони з приятелем таки звернулися, їм видали точну адресу Івана Карповича Павленка, 1924 року народження, який мешкав на проспекті Леніна в будинку під номером 25 у квартирі 54, тобто ніякої детективної історії, яку сподівався відкрити Сашків приятель, не могло бути, батько втікав тоді не від власних гріхів, а таки від сина, бо, здається, єдиним його гріхом і був той син, тобто він, Сашко Войцехівський — прізвище материне, людина 1949 року народження, доля якого склалася ементарно — жити без батька. Але за вказаною адресою Сашко так і не пішов, хоч приятель і переконував його те вчинити — що б це, зрештою, дало? Хіба те, що, побачивши його, той чоловік зачинив би перед ним двері або ще й вилаяв за надмірну нав’язливість. Ось чому, беручи в руки батькового листа, якого той прислав оце до матері, Сашко здригнувся, побачивши адресу, — була вона та сама, яку добре запам’ятав. Однак матері цієї історії не оповів, знаючи, як вона спалахує в подібних ситуаціях, — не хотів вислуховувати зливи античоловічих звинувачень, якими б мати ще довго обсипала б його батечка. Єдиним результатом цієї зустрічі стало те, що, повернувшись додому, він витяг зі сховку батькову фотокартку і пересвідчився: все правильно, доля там, у Мурманську, звела його таки з батьком. Ні, він не порвав тієї фотокартки, але образ, на ній відбитий, утратив для нього ту принаду, якої раніше йому надавав. Отже, батько таки був Коником-Стрибунцем, інакше чому б мав лякатися власного сина? Тоді, в 1975 році, йому був лише 51 рік, тобто мав ще здоров’я і силу, і признатися до сина значило б узяти на себе якісь щодо нього зобов’язання.

— "Розгулявся на всі боки, все байдуже, все дарма!" — процитував уголос Сашко і схаменувся: на нього з цікавістю дивилася від ґанку, що виступав просто на вулицю, особа жіночої статі, цнотливо зав’язана білою хустинкою і непевного віку, тобто куца Наталка.

— Доброго дня! — привітався він до особи, і та відповіла, лукаво блиснувши оком.

Отже, історія складалася своєрідна. Чи так уже відчував батько провину, велику провину, як писав, перед своєю першою жінкою та сином, адже тоді, в Мурманську, явно від того сина втік? Чи так уже мучився і чи усугублювалася його вина, чи справді родина в Житомирі, яку покинув, була для нього "справжня", і чи конче треба було йому ламати ту другу сім’ю, коли б до сина він тоді признався? І, зрештою, чи жалкував він "все життя", або хоч і трохи за тим, що приніс першій своїй родині "велику кривду"? "Він шельма, — почув схвильований, скоромовний материн голос. — Хитра зараза, як отой Коник-Стрибунець у Глібова". Здається, мати й справді мала рацію, кажучи це, і не тільки ураза й задавнений біль рухали її вустами. Відчув, що його млоїть. Щось пізнавав у собі недовідоме, дратівливу роздвоєність і хвилювання — зрештою, був він і справді нездоровий. Легка нудота підступала під горло, і він радо б десь присів, але йшов вулицею, де не було лавок. Тому повернув у парк, а звідтіля вийшов на бульвар. Сидів на лавці й дивився, як біля його черевиків повзали мурашки; тіло його обхопила млявість, а може, й сонливість; відчував потилицею сонячне проміння, очі приплющилися — хотів перепочити від цих думок та хвилювань. Не бажав повертатися додому, бо тут добре, тихо й затишно. Поступово заспокоювався, стояла біля нього тиша, прозорий коридор бульвару з синім тремким повітрям, з метеликами, які неквапно снували між дерев. Один з метеликів, кропив’янка, сів на протилежний кінець лавки й помахував крильми, поводячи сторожко вусиками.