Роман юрби - Шевчук Валерій

Довкола блищали зарошені дахи, і йому привиділося, що в небі летить білий кінь. У коня розвихрена грива, роздуті ніздрі, він легкий і вільний, він — наче лискуча комета, що пролітає небом, несучи землі ворухку тривогу. Довкола стояла первісна тиша Вже не посапувала дружина; здавалося, всі звуки обірвалися і зникли, зник і кінь, перетворившись у буденну, хоч і чисто-срібну хмарку; йому здалося, що й він, і дружина, й діти, і їхній смітник, і цілий дім їхній запаковано в прозору кулю, і вони летять у безвість, де зникають світло й форми речей, де немає й темряви і де ані бадилини, хоч гостро пахне землею. І справді, відчув раптом запах землі: перетліле листя, уривки коріння, дощові черв’яки, що виповзають і корчаться в місячному світлі. Його затрусило. Посеред грудей ліг камінь, не вистачало повітря, притис руки до підвіконня, щоб погасити безпричинний, ламкий дрож, губи в нього заворушилися і весь він, залитий місяцем, в обвислій на грудях майці, в довгих рябих трусах здався сам собі людиною бозна-яких давнєколишніх часів. Приплющився й намагався заспокоїтись.

— Що таке? — спитала дружина хрипким як каркання голосом. Він злякався. Той голос прозвучав несподівано — важко загупало серце.

— Тобі недобре? — спитала дружина.

Він повернувся. Сиділа в постелі, розколошкана й сонна. Пішов до ліжка, сів і під ним зарипіли пружини.

— Розумієш, — сказав хвилюючись. — Чомусь запахла мені земля. Не знаєш, до чого це?..

Перед ним лежала вуличка його дитинства Десь там, у глибині, в долині, в малому на курячих ніжках будиночку він народився й вибігав дитячі літа. Вулиця залишилася тільки частково — до неї впритул підступали багатоповерхові коробки. Сашко спустився заплилим землею бруком і рушив по нерівному, вимощеному кам’яними плитами хіднику. От вона, вулиця, на якій і зараз буває кілька разів на тиждень, вона завжди його хвилює. Саме тут живе його стара самотня матір, вона зустрічає його радо, але завжди переповідає одні й ті ж історії, які він знає вже давно; здається, метерине життя зупинилось і не оновлюється, а історії свої вона оповідає, можливо, й тому, що сама починає побоюватися: навіки їх забуде. Він проходить повз сусідній із материним двір. З одного його кінця в другий протягнуто мотуза і молода жінка, Олена Бутенкова, розвішує білизну. На виході з двору сидить з найдобродушнішим виглядом брунатний молодий песик і, кліпаючи довговіїми очима, лукаво дивиться на Сашка. Вся вуличка побита вибоїнами, і в найглибших із них стояла вода, в якій купалося сонце разом із горобцями; коли він наблизився, горобці покидали сонце і з шурхотом розліталися навсібіч. Він не зайшов відразу до материного двору, а пішов туди, де колись була школа — повз малі хатки і сирі паркани. Мимоволі зазирнув в одне з відчинених вікон: Сіроводиха збивала там червоні без пошивок подушки, а на столі стояла пляшка з-під олії і лежало півбухінця хліба.

І тут він зустрівся з Семенюком. Власне перед ним виросло щось жердиноподібне, десь так на метр дев’яносто і з нахиленою маленькою голівкою, на якій трохи дивними видавалися гарні, довговії сірі очі. Загалом же обличчя Вовки було одутле, сіре і трохи помнуте — цей чоловік, напевне, віддавався нездоровим пристрастям.

— Чого не признаєшся, Саш, — м’яко сказав Вовка. — Гордий став, чи мо’ не пізнаєш?

— Пізнаю, — сказав Сашко, не відчуваючи й найменшої радості від цієї зустрічі.

— Да, ми старі кореша, — мовив Вовка, по-телячому дивлячись гарними, з "каламутинкою", очима. — А то думав, що, може, після тюряги я змінився…

— Хіба ти був у тюрмі? — здивувався Сашко.

— П’ятак одішачив, день у день, — гордо сказав Вовка. — Я так їм і сказав: чхав я на вас, хоч ви мені п’ятака ріжете. Покатись ти покотьолом.

— Так і сказав?

— А думаєш, тільки ти тілігент. Я, може, не гірший од тебе тілігент. Помниш, як ми з тобою билися — класно бились! Не серчаїш, шо я тобі тоді дав?

— Коли то було? — засміявся Сашко. — І по-моєму, все сталося навпаки.

— Ну да, раз ти мені дав, а раз я тобі. Тепер ми вже взрослі пацани, а спомнить приятно. Я там, у тюрязі, не раз тебе споминав: класно ми з тобою пацанами бились. Я перед тюрягою в інституті вчився: повезло! Провчивсь два года — кошмар! Думаю: Сашка в інституті шибає, а я шо — гірший? Нє, брат, у мене макітра кашку варить. Я, Саш, тих приподавателів за пояс засовував. А не хочуть ставить добру отмітку, я їм кулака під носа — як шовковенькі! Ну, а попав у тюрягу, лафа кінчилась. Виперли мене, понімаш, з того інститута, ну й так далі.

— В якому ж інституті ти вчився? — спитав Сашко.

— В автодорожному, в Києві, як і ти. Мені вже інжинєрську должность давали після другого курсу, да! А я, Саш, кажу: пашлі ви! Яка там зарплата в інжинєра: півтора куска! А шо, кажу, мені півтора куска, коли я зара без інститута маю три. Я зара старшим інжинєром на комбінаті, да!

— А за що ж ти в тюрмі сидів? — спитав Сашко, відчуваючи дивний якийсь жаль і до цієї маленької, задурманеної голівки, і до тих очевидних її брехень.

— Було діло! — загадково підморгнув Вовка. — П’ятака за нього врізали, а я: пашлі ви! Ну, вони мені хотіли ще більше врізать, а мамка — на касацію, ну й скинули. Сьомку хотіли приліпить… Тепер я на волі й чхать на них хотів. А ти шо, тоже інжинєром пашеш?

— Ні, — збрехав і собі Сашко, — я викладаю історію в технікумі.

Віктор свиснув і личко його при цьому й не здригнулося. Дивилося по-телячому каламутними, гарними очима.

— А скільки тобі в руку кладуть?

— Та ж півтори сотні, — сказав у тон Вовці Сашко і всміхнувся.

— Да, лафа невелика, — цвиркнув під ноги Вовка. — А я думав: п’ять кусків гребеш… Я чого того інститута кинув? Шо ви мені, думаю, в руку покладете; я, так сказать, і без інститута три куски хапну. Ну, й покинув, катись ви покотьолом! Приїхав — маманя в сльози, такий-сякий, як я сусідам в очі подивлюсь, а я їй як на щотах: кляц, кляц! Отак-то, маманя, кажу, шо тобі лучче: щоб син з дипломатиком бігав по півтора кусочки, чи щоб засипав тебе, маманя, грішми? І засипаю, не зна, де тратить…

— Нежонатий ти? — спитав Сашко, хоч добре знав, що Вовка жонатий та й дітей має, але щось там у нього з жінкою не клеїлось.

Вовка озирнувся, ніби боявся, що його підслуховують, схилився нижче й зашепотів, обдаючи співрозмовника хронічним сопухом:

— Повезло мені! Одна там бабка приклеїлася, ну, я їй те, друге, а їй все мало. Думаю, на який хрен ти мені нужна, кошмар! Ну я й те, послав її, понімаш, подальше, котись кажу покотьолом!.. Отак як у костюмчику був, так до мамані й прийшов — все добро їй оставив. А там у мене того крушталю, коври, знаєш, до чорта всього їй натягав. Кажу котись ти покотьолом, я і в одному костюмчику проживу. Ще в мене того крушталю буде — тобі не снилось! А шо, думаєш не буде? Макітерка в мене ще кашку варить…

3

Ця балачка залишила враження важке. Сашко подумав, що й справді не бачився з Вовкою років зо п’ять — той уже не жив на околиці. їхню хату знесли, закинувши пожильців на далекий мікрорайон — отак вони й не зустрічалися. Часом бачив Вовку біля пивниць у гурті сизоносих і намагався обійти його, а коли пивниці позачиняли, той терся біля гастрономів. Але вразило його не те. Цей чоловік зі своїм скаламученим мозком, з тією кашею, яка все-таки не могла зваритися в його черепочку — варилася там і справді "кошмарна" мішанка, — цей Вовка чомусь не забув тієї хтозна-як далекої

їхньої дитячої бійки, бо, можливо, та бійка щось у ньому й порушила. Його тіло росло, гналося вище й вище, а пацаняча голова залишалася незмінна — за цей час у ній, здається, не додалося ані звивини. Через це й виріс він отаким недолугим матякалом, бо не вмів навіть збрехати вірогідно. Знав, що нічого в житті не досяг і не досягне, через те й заливав оту невеличку кількість сірої речовини в голівці всілякою мерзотою, і з тієї сірої речовини почали проростати бліді, немічні, як картопляні пагони в льоху, черви-думки — химерні квіти з важким сопушним запахом. Сашко подумав, що вся оця їхня розмова — своєрідна Вовчина спроба взяти реванш, бо, здається, від тієї страшної поразки, ще хлопцем, він, цей довжелезний чолов’яга з каламутним зором, ще й досі не оправився. "Чорт забирай! — подумав Сашко з якоюсь відчайною тугою, — чому ти мені зустрівся зараз?" Зараз, коли відчув: щось і в ньому похитнулося, щось почало тихо руйнуватись. Невже, думав він, якась елементарна хлопчача бійка може бути настільки фатальна, що стала двигуном чи руйнівником цілого життя? Заболіло в грудях, і він замість того, щоб піти до матері (ледве відв’язався від того Вовки, який молов і молов, вихвалявся й брехав і ніби не міг зупинитися), ліг тут-таки, на березі, в зелену траву, з присвистом удихаючи повітря, бо раптом забракло його. Заплющився й слухав, як ніжно пестить сонячне проміння лице, повзає по ньому, тепло обмацуючи, як прилітає від ріки вітерець, навіває прохолоду; ні, він надає непотрібного значення речам елементарним — все значно простіше. Те, що має стати в цьому світі бур’яном, буде ним, незалежно від того, чи був чоловік у хлопчачих бійках переможцем чи переможеним; все, що має дати плоди — дасть їх, хоч би десять разів вихаркував свою кров на білий сніг. "Я зараз тут, на цій траві, — думав він, — так само клапоть нікчемної плоті, хворої і кволої, хоч цей бідолаха заздрить мені". Заздрить і через це хоче виставитись — ось причина його брехень, хизування й бахвалячок, навіть про тюрму розповідей, в якій, до речі, він ніколи не сидів. Сашкові гостро боліло в грудях, але то міг бути й не серцевий біль, а відгук важких сьогоднішніх сновидінь і недіспаної ночі, адже тоді земля пахла точнісінько так само, як зараз, коли він хоче надихатися киснем… Земля була вогка, і він уже відчував, як вільга просякає через тонку тканину. Мати його, певне, чекає, бо в неділю приходив до неї завжди о цій порі; сидить посеред хати на ослінчику, маленька, сива аж так, що її волосся палає білим вогнем, із вицвілими синіми очима; сидить на ослінці з повернутим до входу обличчям, щонеділі зустрічає його в цій позі і саме оця поза незмінно свідчить, що мати не тільки старіє, а вже стара. Жити під одним дахом з невісткою вона не захотіла, власне, вони не вжилися; тут, у дворі на кілька хат, вона прожила свій вік і нічого не бажала змінювати — зрештою, ще чудово могла обійти себе.