Роман юрби - Шевчук Валерій

І йому здалося, що його недаремно прозивають у цьому світі Равликом, бо равлик він і є, на спині в нього хатка і, тягнучи цю химерну споруду, він повзе в розросле дике царство лопухів, чорнобилю, лободи, пасльону, собачої кропиви, а ще кропиви глухої й жалючої, чистотілу, калачиків, подорожнику, череди, морігу й осоту, конюшини, рум’яників і мокрецю — все те зелене море, що розкинулося довкола, і в цьому зеленому морі він має знайти найширшого, найзеленішого, найрозкішнішого лопушиного листка, вибратися на нього, пожувати, скільки схочеться, смачної соковитої і вільжистої плоті, а тоді влізти сам у себе, у хатку свою й забутися аж до світанку, до того моменту, коли сонячне коло прикотить до цього ґанку, на якому стоїть, "машину желєзну", і "желєзна машина" підхопить невиспаного й хмільного Митька Гілляку і покотить у світ стрижених голів та зеленої одежі, а він, Равлик, лежатиме на лопушиному листку і грітиме боки в ранковому теплі, по тому вип’є роси і, може, згадає, що його історія з сусідкою за столом, так нагло обірвана, може, була й трохи приємна.

Але вона, та історія, не обірвалася. Бо Вася Равлик чомусь додому не пішов, а зійшов із ґанку в двір, де сів на лавочці, витяг сигарету і почав диміти вже по-справжньому, і так чудно йому зробилося під цим зеленим місяцем, що він ніби й задрімав трохи, а може, закоцюб і задумався. І хтозна-скільки часу отак минуло, година чи дві, принаймні в ногах у нього лежало аж п’ять недопалків, і от тоді з рипом відчинилися двері, в які він вийшов, і з них вивалилася та ж таки юрба. Магнітофон поставили на ґанку, а юрба почала вигецувати вже в дворі; Митько Гілляка побачив Васю Равлика і закричав якимсь тонким, істеричним голосом:

— Рай, Рай, він тут! Ось він, зараза, заховався!

Равлик глипнув очима й побачив, що до нього простує ота його сусідка, ага, вона зветься Раєю, місяць обливає її так чудно, що здається, ніби вона гола, а він — грудка із тьми і темряви, а він закоцюблий равлик під зеленим місяцем; вона йшла до нього спокійна й холодна з напівживою усмішкою на устах і з якоюсь тваринною покірністю. Басі захотілося втекти від цієї дівчини і цього гурту, а вони гоцали й гоцали, реготали і притискали пітними руками до себе пітних партнерів та партнерок; на ґанку стояла, ніби дерев’яний ідол, Митькова малесенька мати, її пласке скіфське обличчя було освітлене місяцем, а рота відслонено. Шурка Кукса тягнув у темінь оте маленьке, кривоноге і з кісками — воно опиралося й не хотіло йти, а Рая вже підійшла до Равлика й мовчки біля нього сіла. І він змушений був обійняти її за плечі, тоді спустив руку на стан, знову перевіривши, чи нема пружки гумки. Вона повернула до нього обличчя, зирнула, але руки його не відкинула, тієї руки, що вже заголила їй коліна і гладила холодну її шкіру.

— Чого пішов? — спитала.

— Перебрав, — відповів. — Провітрююсь.

Хмикнула і знову сиділа біля нього, холодна і спокійна навіть тоді, коли рука його посунула далі та обмацала кригу її стегон, замерзлий ліс її лона, застигле поле її живота. Вася знову відчув, що його пече, його колотить, у шлунку знову закипає їжа і питво, він аж задихнувся, бо здавалося, що, може, й справді вона не жива людина, а холодна, безчуттєва, без крові в тілі лялька, адже він кипить, а вона крижана, він колотиться, а від неї зимою віє. Вирвав руку з того кромішного холоду; танцюристів серед двору поменшало — розбрелися по закутках і звідтіля долітали дівочі скрики, сміх і вискоти, чоловіче бубання. Митько і кілька пар вигиналися з лінивою притомою, Митькова мати все ще стояла на ґанку. Шурка Кукса ніс на руках у глибину двору маленьке й кривоногеньке, і воно в його лаписьках рвалося й пручалось, але не кричало.

— Пусти її! — крикнув Вася Равлик, і Шурка Кукса здивовано зупинився.

— Ти чого?

— Кажу, пусти її! — ще сердитіше сказав Вася. — Вона не хоче!

— А ти звідки знаєш? — спитав так само здивовано Шурка Кукса.

В цей час маленька й кривоногенька вирвалася з Шурчиних рук і, ридаючи, кинулась до ґанку, де все ще грав магнітофон. Осмикнуло платтячко і стало там, утираючи кулачками оченята.

— Ти еті штучки, Вась, брось! — грізно сказав Шурка Кукса. — В тебе є своя, так сказать, а до чужих не лізь! Чи може, поміняємося, ге-ге?

Він підскочив до них, схопив Раю за руку й потяг її в глибину двору, і Рая спокійно й байдуже за ним пішла, а Вася Равлик відчув, що шаленіє. Підскочив до Шурки Кукси і раптом ударив йому в дихало, аж той зігнувся й захапав ротом повітря. Рая повернулася до Васі, всміхнулась і пішла назад до лавочки, а Митько Гілляка виплюнув розжованого сірника і сказав:

— От дайоть Васька! І правильно! Бо той кнур зовсім розопсів.

— Я його, Равлика, зара, Мить, бить буду! — сказав Шурка, вже віддихавшись.

Тоді до Шурки підскочило маленьке, кривоногеньке і засмикало його, запросило:

— Ну, заспокойся, Шурцю, Бога ради. Ну заради мене заспокойся, — молило, аж рученята заламувало маленьке.

— Дивись мені, зараза! — замахав кулаком Шурка. — Ми ще з тобою порозгуваруєм!

— Пшов вон! — дзвінко викрикнув Вася Равлик. — Пшов вон, я сказав!

— От дайоть Васька! — спокійно озвавсь Митько Гілляка, вставляючи до рота нового сірника — Васька в нас правильний! Як воша в бинті!

— Ну, заспокойся, Шурцю, молю тебе, — жебоніло біля Кукси маленьке, кривоногеньке. — Ну, підемо, куди ти хотів, тільки заспокойся.

Тоді Шурка знову по-дурнуватому зареготав, підхопив на руки маленьке, кривоногеньке, і воно знову запручалося, закрутилося й засмикалося в його руках.

— Чуєш, Мить, — рипуче озвалася з ґанку Митькова мати. — Може, хай гості знову до столу сядуть.

Але Вася Равлик більше не хотів сідати до столу. Вася пішов у глибину ночі, осяяну зеленим місяцем, побрів по дні океану, де в густій воді темряви розмито стояли будинки і паркани, зілля й дерева, заснулі машини і поросле мохом каміння, трава й електричні стовпи. Півгодини тому на цих стовпах горіли ліхтарі, а зараз умерли, виточили із себе все світло й хололи, облиті міражним зеленим сяйвом. І Вася знову відчув себе малим равликом — повз дорогою, і все йому здавалося в цьому світі розмитим, ніби покритим пухким шаром намулу, навіть він сам, навіть його хатка на спині. Він повз, виставивши пару чутливих ріжків і ті ріжки здригались у холодній густині тиші, яка оповила землю. Не горіло обабіч ані вікна, не чутно було жодного дихання, не звучали посилено кроки запізнілого перехожого, не спалахував вогник цигарки в жодного безсонька; дно океану — це дно. Вася повільно перебирав ногами й думав, що та Рая, певне, на нього не образиться, бо покинув її навіть не попрощавшися; зрештою, хто вона йому така і чому має він з нею прощатися? В цей час вийшов на дорогу кіт і засвітив до нього зеленими очима, пирхнув зовсім так, як пирхала Рая, і він подумав: а може, це вона? Схилився до дороги, ніби хотів захопити каменя, і махнув рукою, наче того каменя кинув, і кіт миттю щез, немов розчинивсь у темряві. Тоді Вася задер голову до зеленого місяця, засміявся до нього, але той був такий же холодний, як і та Рая, і він подумав: а що? Вкинув до рота цигарку, запалив сірника і той сірник жовто освітив йому пальці й носа; дим від цигарки був солодко-вмиротворювальний; тоді він почув, що тишу таки розбивають кроки запізнілого перехожого, і це кроки таки його. В голові стояла така ж каламутна темрява, бо голова його теж була, ніби цей світ, цигарка його — наче місяць, а очі, мов зорі. А на дні того світу-голови, по дні океану його єства повз маленький дворогий равлик, тягнучи вмокрілу від роси хатку, а на хатці вмостився цвіркун і фирчав, а може, з чогось насміхався. Вася прийшов до своєї хвіртки і почув, що його двір цвіркуни сьогодні вибрали для урочистих зборів, а ще побачив порожній простір, що його гримала на білій спині стежка. Стежка була прив’язана до порожнього ґанку, який блищав вологими від роси дошками, і йому здалося, що на тому ґанку нерушно бовваніє напіврозмита материна постать. Але то була одна з ілюзій цієї незвичайної ночі, бо мати Василя Равлика померла півроку тому, і ця хата, прив’язана до світлої бинди стежки, німо заховала за своїми стінами три куби порожнечі: дві кімнати і кухню. Він знав, що там плаває така ж синя, тільки густіша, темрява, бо й дім його, й три куби порожнечі в ньому, і розмиті речі — все це із дна ночі, й кожна річ ховала в собі чи під собою чи над собою по меншій площині порожнечі: куби, кулі, призми, піраміди — всі геометричні фігури, про які колись так безнадійно вперто оповідала їм учителька математики. Він, Вася Равлик, стояв, обіпершись об хвіртку, і докурював цигарку, і думав про свій порожній дім, в якому ні кота, ні собаки, про порожній двір, у якому цвіркуни збирають урочисті збори, але там ні курки, ні крілика — у хаті живуть хіба павуки, великі, пузаті, з білим хрестом на спині, які ходять по тугих канатах павутини і вимацують та й жеруть заснулих чи попалих у ті сіті мух. Більше в цих кубах порожнечі нічого нема, і, думаючи таку чудну думку, Вася Равлик уперше пожалів, що не покликав із собою Раї, — вона б, напевне, за ним пішла. Позирнув на дорогу, ніби сподівався, що вона йде за ним слідом, але дорога тримала над своїм світлим тілом прозору довгу ріку порожнечі, й та ріка текла не від нього, а до нього. Міг би повернутись у двір Митьки Гілляки, міг би зайти до нього, сісти біля Раї, знову чіпати її стегно і тертися ногою об ногу, міг би схопити її за руку й потягти за собою, як тяг її Шурка Кукса, і вона не вчинила б опору, але не міг, бо ноги його стали важкі, бо руки його стали зів’ялі, бо очі його падали, тобто він уже майже засинав, привішений до цієї хвіртки, і йому здалося, що коли отак засне, цей місяць висмокче його, як висмоктує справжніх равликів з їхніх хаток, а на хвіртці залишиться тільки його одежа, ніби хтось повісив її сушитись, а під хвірткою — туфлі, які давно збирався поміняти на нові. Отож Вася Равлик відчинив хвіртку й пішов, а може, поповз, а може, й посунувся по прив’язаній до ґанку стежці, і з того ґанку шмигнуло раптом щось темне, блимнуло в його бік зеленим сяйвом погляду і пропало, а він уперше злякався, затремтів, аж сплюнув спересердя тричі:

— А щоб ти пропало!

2

Проваливсь у якусь чорну яму, як у ковбаню, і в цій чорній ямі наколочено було дикої мішанки: гілок, тварин з людськими обличчями, людей із тваринячими кінцівками, жінок на курячих ногах, чоловіків з кінськими головами, дерев, на яких замість яблук росли жіночі груди, а замість вишень людські очі — все це кричало, кудкудахкало, як кури, котрі знесли яйце і ніяк не могли через це заспокоїтися, все це пило, їло, чмакало, грало, танцювало, гомоніло; він же, Вася Равлик, пробирався крізь цей тлум, бо когось ніби шукав.