Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Полежали ще трохи — хропіння не вгавало.

— Пішли?

— Пішли.

— В разі чого, не стріляти, а прикладами. Щоб не сполохати тих, що в селі.

— Ясно.

Тільки звелися, як сюрчання раптом урвалося і їм назустріч виросла розколошкана постать:

— А хто там іде?

— Свої,— озвався Ганжа, придивляючись.

— Хто свої?

— Та свої! — Ганжа все ще не міг упізнати, хто б то міг бути, а той раптом звів догори довжелезну рушницю, налякано закричав:

— Не підходь, бо шарахну!

Та вистрілити йому не вдалося: Федір кинувся вперед, ткнув дулом карабіна під груди. Корній (це був Пекельний, Ганжа нарешті впізнав його по рушниці) охнув, зігнувся, вхопившись за груди. Рушниця з брязкотом полетіла на землю, осів додолу й Корній. Федір замахнувся ще раз карабіном, цілячись прикладом у голову, та Ганжа перехопив йому руку.

— Пусти! — видирався Світличний.— Гада жалієш? Корній заворушився, звівсь на коліна: ~^

— Люди добрі, не вбивайте — помилуйте!

— А стрілять, таку твою мить, хто в нас збирався?! — закричав люто Федір.

— От хрест святий, що не стрельнув би! — уже хрестився Корній.— Я ж тільки хотів полякати.

— А-а, полякати! — знову скипів Світличний.— Мелись перед смертю, фашистський запроданцю!

— Облиш,— сказав спокійно Ганжа.— Я його знаю: який там із нього запроданець.

— Товаришу Ганжа! — зраділо вигукнув Корній.— От, їй-богу ж, не збирався стріляти!

— Хто тебе тут поставив? — спитав Ганжа.

— Та Івасюта ж, Іван. Сказав, що як не встережу цю чортячу машину, то й голова з мене геть!

— А вона тобі, дуже потрібна? — пожартував Ганжа. І додав уже сердито:— Та зведись ти на ноги! Що ми тобі, святі чи боги? Сам стережеш?

— Сам,— звівся нарешті Корній: був у кожусі, але без шапки. Як схопився спросоння, то й шапку забув надіти.

— Ану показуй машину!

Корній слухняно почалапав поміж скирти. За ним — Ганжа, а позаду, підібравши пудову рушницю, Світличний.

— Осьо-сьо вона. Учора й привезли...

Машина стояла посеред току, біля локомобіля. Висока, не схожа на наші, свіжопофарбована, з акуратними написами й намальованими стрілками. Ганжа уважно оглянув її, колупнув навіть фарбу, понюхав:

— Не нашим і пахне.

Помацав пас, що важко провисав, з'єднуючи колесо молотарки з маховиком локомобіля.

— Знайшли, бач, і пас. Чи, може, хто виказав?

— Та комірник,— відповів охоче Корній.— Як почув, що німці молотарку привозити збираються, сам до управи приніс.

— Вилазять гниди із шпарок. Думають, що радянська влада не вернеться?

— Та я хіба що... Про мене хай все і згорить.

— Згорить, кажеш? Ану давай — тягни сюди снопи! Корній — радий старатися — заходився носити снопи.

Ниряв, аж поки Ганжа скомандував:

— Досить!

Обклали молотарку з усіх боків, напхали навіть до середини. Федір сказав палити і пас, але Ганжа надумався забрати його з собою: повернуться наші, то молотарку ще привезуть, а пас буде важко дістати.

— А з цим чортом що робити будемо? — спитав Федір про локомобіль.

— Знімем, що зможемо. Та десь і приховаємо.

Коли все було готове — сірником тільки черкнути,— Ганжа скомандував Пекельному:

— А тепер мотай додому: тобі робити тут нічого!

— Не піду! — раптом уперся Пекельний.— Краще на місці вже вбийте! Івасюта мене одразу повісить...

— Куди ж ти подасися?

— Візьміть мене, люди добрі, з собою! От їй-бо ж, усе, що скажете, робитиму!

— Як же ми тебе візьмемо? Ми на конях, а ти без коня...

— Все одно візьміть. Раз машину палити надумались, то й мене забирайте.

— Ні, Корнію, взяти не можемо,— похитав головою Ганжа.— Давай забирайся звідси, поки не пізно: тут таке зараз буде, що й небу стане страшно!

Та Корній. мабуть, вирішив померти, а на своєму настояти. І коли спалахнула солома і Ганжа та Світличний посідали на коней, він був уже тут як тут, лише для чогось роззувся. І тільки рушили вершники — Корній учесав слідом за ними. Коні швидко — і Корній додав ходи, коні — галопом, і Корній — у галоп.

— Не одстане нізащо,— мовив згодом Ганжа.— Ще не родився на світ такий рисак, щоб утік од Корнія. Зайців живцем ловив, вовків заганяв, а ми й поготів не втечемо.

— Давай візьмемо,— сказав Федір: вчинок Корніїв йому явно припав до душі.— Де двоє, там і третій. А коня з часом підшукаємо.

Так у яру появився новий поселенець.

Серед ночі Івасюту розбудив тривожний дзвін: хтось

несамовито бив у рейку, що в селі означає: пожежа! Коли

прибіг на тік, полум'я вже розгулялося на повну силу. Охоронець

Корній Пекельний щез. _

Після того як погасили пожежу (згоріла молотарка й півстодоли хліба, решту ж удалось врятувати... та краще б увесь хліб за димом пішов, а молотарка лишилася... молотарка ж німецька — німці за неї в землю живцем закопають... прозівав, проморгав, не додумався поліцаїв на варту виставити... а все вона — ота сучка; не принадила б отого волоцюгу до-хати, нічого, може, й не сталося б... може, сам і підпалив, од них усього можна чекати)... Після пожежі довго никав Івасюта по току. Обсмалений, закіптюжений, аж схудлий за оці кілька годин, то ворушив носком почорнілий сніп, то підходив до машини, що обвугленим кістяком стояла посеред згарища. Була навіть думка вге кинути к бісу, скочити на коня та й податися світ за очі, але куди подасися, куди втечеш? І вважалися вже Йванові то Гайдук, якому оце треба дзвонити, то в'язниця, то шибениця.

Подзвонив. Понурим, як ніч, голосом повідомив про пожежу. Гайдук наче такої звістки од Івана й чекав: кинув коротко в трубку, що зараз приїде. І це ще більше пригнітило: краще б уже лаявся...

З ненавистю глянув на телефон, вийшов на ґанок. Став, не знаючи що робити. Дививсь на хати, на безлюдні двори — ніде ні душі. Десь-то визирають з вікон, радіють його біді! Глянув на осмалені руки, закіптюжений одяг — вирішив заскочити додому: хоч умитися та переодягтися, бо незабаром же приїде Гайдук.

Одчинив сінешні двері, почув голоси. Найперше упізнав Ольчин. А другий — чоловічий, такий знайомий Іванові, що він аж зупинився.

— А в нас гості!

Ольга дивилася прямо на чоловіка, ясно всміхалася. Але не на неї — в згорблену татову спину, в сиву татову потилицю втупився вкінець приголомшений Іван.

— Це ви, тату? — пролунало безглуздо.

Оксен обернувся до сина. Ні здивування, ні радості не відбилося в його пригаслих очах, мовби Іван нещодавно з хати та оце знову зайшов. Струсив у долоню крихти з бороди, аж тоді озвався до сина:

— Не ждав?

— Признатись — не ждав. Думав: вас уже нема...

— Всі під Богом ходимо,— відповів Оксен.— Без волі божої і волосина не спаде з голови.

— Все вірите в Бога?

— А ти хіба ні?

— Я, тату, всіх своїх богів розгубив. Як Бог одвертається од мене й дивитись не хоче, то чого я полізу до нього з молитвами?

Оксен пронизливо глянув на сина, але не сказав нічого — тільки пожував невдоволено губами. Іван же, щоб обірвати пусту для нього розмову, повернувся до Ольги:

— Збери щось поснідати. Та швиденько: начальство з району їде. Л я тим часом умиюся.— І пояснив батькові: — Пожежа була в нас, тату. Згоріло півстодоли і молотарка німецька.

— Всі під Богом ходимо,— повторив Оксен.

І Йван, думаючи, що батько просто його не зрозумів, додав:

— Мені за неї німці й голову скрутять!

— А це вже, сину, як Бог...

Іван скрививсь невдоволено, пішов умиватися. Хлюпав на обличчя водою, а думки все роїлися довкола батька. І Гайдука. Не можна ніяк допустити, щоб Гайдук побачив старого. Отоді вже Іванові буде каюк! І принесло ж його саме сьогодні— не міг на день-два пізніше. Ні, таки є нечиста сила на світі!

Умився, переодягся, підперезавсь широким командирським ременем з важкою пістолетною кобурою й одразу ж відчув себе певніше. Сів з батьком: не навпроти, а поруч, щоб не дивитися старому у вічі.

— То де ви, тату, всі оці роки були? Олько, ти там скоро?

— Та несу вже..

Побачивши яєчню, Іван поморщився:

— Не могла чого іншого приготувати? І вчора яєчня, й позавчора — я вже на неї дивитись не можу!

— Так більше ж нічого немає!

— Скажи — ліньки!

Ольга тільки здвигнула плечем, а Йван, піддіваючи на виделку яйце, знову звернувся до батька:

— То де ви оці роки були?

— Був, сину, скрізь. Поміж людей, сину, був.

— Вас не чіпали?

— Бувало всього. Та Бог не допустив моєї погибелі. Знацця, я ще потрібен Богові тут, на землі многогрішній.

— Ви прямо апостол,— криво всміхнувся Іван.— Бороду запустили."

— Борода, сину, теж од Бога. Тож її й стригти гріх.

— Альошку де діли?

— Пішов з Богом.

— Так нічого й не чули про нього? — допитувався Йван: його аж образила байдужа відповідь батька. Мов не рідного сина — чужу людину-згадали!

— Не чув. Як Бог дасть, то ще, може, побачимось.

— Що ж, може, і побачимось,— погодився. Дожував нарешті яєчню, запив молоком. Можна було б уже і встати з-за столу, але не давала спокою думка про Гайдука.

Врешті зважився, наказав дружині:

— ОЛЬКО, ВИЙДИ! У мене до тата розмова.

— Дай же хоч посуд прибрати!

— Кому сказав: вийди! і

— Не треба, сину, кричати,— заступився за невістку Оксен.—

Гріх.

— А, який тут. гріх! — одмахнувся з досадою. А що дружина вже вийшла, він ще ближче підсунувсь до батька, тихо спитав:

— Гайдука пам'ятаєте?

— Старого?

— Молодого! — нетерпляче.— Старого вже боятися нічого

— і кістки давно пошили, а от молодий... Повернувся з німцями

— він тепер тут цар і бог...

— То й на здоров'я йому.

Іван зовсім розсердився: прикидається тато чи не тямить нічого?

— Я, тату, не знаю, та й знати не хочу, що там сталося між вами і старим Гайдуком. То хай на совісті вашій, то мене зовсім не обходить. Перед Богом уже з ним порахуєтесь,— не втримався, щоб не шпигнути батька, Іван.— Мене інше, тату, пече: молодий Гайдук дуже вами цікавиться.

— А нащо я йому? — трохи занепокоєно Оксен.— Я ж його й не памятаю...

— Зате він вас пам'ятає. І не цілуватися, звісно, з вами збирається... Слухайте, тату, сюди,— ще ближче нахилився до старого Іван.— Гайдук ось-ось буде тут. Через пожежу цю, будь вона проклята! Не знаю ще, що буде зі мною, але якщо ви йому на очі попадетесь, отоді мені точно не жити на світі. Та й вас не помилує. То я дуже прошу, тату,— підіть кудись на сьогодні. Хоч у степу десь перебудьте, а тоді вже й приходьте. Чуєте?

— Та чую, не глухий, слава Богу— Оксен звівся, в його старечих, згаслих очах уже закипала образа.— Спасибі, сину, за хліб-сіль, за те, що виганяєш батька з хати.

—Та хто ж вас, тату, жене! — озвався з досадою.— На сьогодні тільки діньтесь, а там хоч до смерті в мене живіть.