Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Дочці ж тільки сьомий сповнився, таке дитинча ласкаве та тихе. За що ж його стріляти? Звірі, й дітей малих не жаліють.

Молоко тепер щоранку несли до крамниці. Тягнулися: хто з відром, хто з глечиком; дев'ятсот же літрів хоч розірвися — оддай.

Все строгіше ставало з роботою. Нічого й думати хоч деньок одкрутитися та пересидіти вдома. У списки занесено всіх, хто тільки тримався на ногах. Щодня гнали в поле. Там роботи вистачало всім.

Івасюта і тут не забув Наталку Кононенкову: життя дівчині не давав. Викликав кілька разів, щоб здала орден — Наталка одмовлялася, що загубила. Силував, щоб знову виводила свою ланку в поле. "Подивимося, як стахановці працюють! Поставте їх окремо й ударну норму на кожну: по п'ять соток на день. А ланковій ще сотку накиньте: повинна ж приклад показувати. Та щоб не здумали сачкувати — сам перевірятиму щовечора!" Комірникові своя шкура дорожча: одміряв — не жалів. Дівчата з роботи приходили чорні. Замертво падали в постіль, а вранці матері ніяк не могли добудитись.

З нового начальства найбільше старався комірник. Розшукав з десяток плугів, наказав сякі-такі ярма змайструвати, а замість воликів корів по черзі од кожного двору запрягати.

Сміх і гріх з отією оранкою. Корови незвичні, вириваються з ярем та ревуть. Жінки лаються, плачуть. Комірник думав, що нічого з цієї затії й не вийде, та згодом налагодилось. Жінки тільки плакали, що корови геть перестали доїтися, та це ще не горе. Ось перезимуємо, а там настане весна, поженемо на пашу,— будуть дев'ятсот літрів, де вони дінуться! Матимуть німці хліб і до хліба.

Іще одна новина: Івасюта таки добрався до того зерна, що його тихцем розвозили з колгоспної комори перед відступом наших. Що поміг список, складений потай комірником, а в кого й так познаходили: ходили по дворах із щупами. Ну, ті, в кого найшли, потім юшкою вмивалися: Іван кулаків не жалів.

Люди журилися:

— І що воно буде: у хаті й зернини не лишилося!

— Мо', німці видавитимуть, їм же теж невигідно, як народ увесь перемре. Хто тоді коло землі ходитиме?

— Даватимуть, наставляйте тільки кишені! Чули, по скільки в Князівці дали?

— А по скільки?

— По двадцять сім грамів на трудодень! Хоч їж, хоч дивися, хоч у рамку встав та на стіну повішай.

Дивувалися: чому не по двадцять чи тридцять, а по двадцять сім? Іван Приходько і тут усе знав:

— А ви хіба, люди, не чули? То ж Птлер розпорядився отак. Як зібралися генерали та стали сушити собі голови, чим нашому селянинові пайку одважувати, Птлер і підійшов до вартового: "Ану, дай патрон!" Кулю вийняв та й питає у генералів: ♦Скільки куля ця важить?" — "Дев'ять грамів, ваше сіятельство!" — йому генерали. "Оце ж хай і буде їм гиря. Нею і хліб їм одважуйтс, і до хліба".

— Ну й Іван! Ну й роз'яснив!

Посміялися обережно та й розійшлися од гріха подалі. Васильович, як довідався, попереджував брата:

— Ти, Іване, язик прикуси.

— А хіба що?

— А те: донесе яка падлюка на тебе — прощайся тоді з головою!

— Та чи мені її жалько?.. В мене ж іще одна є: висить на цвяшку в коморі. Цю знімуть — надіну нову.

Однак Васильович на жарт |Не пристав:

— Сім'ю пожалій, якщо себе Не жалко. Дізнається Івасюта — і я не врятую.

— Та воно звісно: своя сорочка ближче до тіла. Глянув Васильович гостро на брата — пішов геть,

ображений. А Йван, прагда, трохи після цієї розмови притих. Та ненадовго.

У полі, на стернях, появилися поодинокі постаті з торбами. Давненько щось їх не бачили. Виходили, щоправда, перед війною на колоски школярі, але то зовсім не те. Збирали ж для колгоспу — із сміхом, галасом — було дітям як забавка, а ці мовби крали.

Спершу стали виходити діти: дитина, як миша,— всюди пролізе. Та до того ж — що й питати з такого!

Не ганяли нікого: колоски ж усе одно погниють. Івасюта тільки попередив: збирати збирайте, та не здумайте зі стогів висмикувати.

Приносили торби додому, лишалося тільки змолоти. А де? Вітряки, млин давно стоять мертві Та й що в них молоти? Зерно, з колосків вим'яте? Чи оту пайку, грами оті, німецькою кулею одважені? І до лотка не дійде — по камені розлетиться.

Ото в селі й появилися жорна.

Першим змайстрував їх Козачок. Викладав у школі фізику, от і стали в пригоді набуті знання. Поставив жорна у сінях та й став пускати людей.

Мололи звечора, як стемніє. Щоб ніхто не чув і не бачив. Та то тільки так вважалося, що ніхто не чує: в селі ні з чим не сховаєшся! До того ж жорна скреготіли так, що й за селом чутно було. Козачок і змазував, і щось підставляв — скреготять, як скажені!

Мололи, звісно, не задарма: за мірку. Козачок дістав величенького кухля, набирав з верхом.

Тетяна теж ходила із сином. Попогрілися, крутячи ручку. Вищить, рипить, борошенце тоненькою ниточкою — ців, ців — у тарілку. А Козачкова дружина, Наталка Матвіївна, стоїть поруч

І ЖуриТЬСЯ:

— І що воно буде, і як його жити? Школи позакривали, роботи немає. До міста податися б, так і звідти розбігаються.

Тетяна більше одмовчувалась. Жорна крутити — багато не побалакаєш, та й сама Наталка Матвіївна здавалася не зовсім щирою із своїми скаргами. Що їй! Чоловік повернувся живий та здоровий, а з таким ніде не пропадеш — Тетяна його знає.

Ось. бач, і до жорен перший додумався, кажуть, уже й до Івасюти доріжку знайшов. Як робили перепис худоби та птиці, старався, аж із шкури пнувся. Все сам перераховував, не лінився заглянути і в курник, і в хлів. Цей за будь-якої влади виживе, цьому ніяка війна не страшна. То чого б ото Наталці Матвіївні так зітхати та бідкатись? Не витримала:

— Ви, Наталко Матвіївно, хоч удвох, без дітей. А що вже говорити про таких, як оце я.

Сказала й закаялась: Наталка Матвіївна образилася і мовчки пішла до кімнати. Тетяні вже й незручно: хоч іди та пробачайся.

Замість жінки вийшов сам Козачок. Теж надутий, як сич,— мабуть, дружина встигла поскаржитись.

— Змололи?

На Тетяну й не гляне.

— Змололи. Не знаю, як вам, Миколо Івановичу, й дякувати! Візьміть, будь ласка, мірчук.

Потай надіялась, що Козачок відмовиться. Колеги ж, як-не-як. Тетяну різали б — не взяла б. До того ж і намолола сліз одних: неповні три миски. Але Микола Іванович був іншої думки: набрав повен кухоль, ще й зверху притовк.

Верталася додому Тетяна, клялася про себе — до Козачків більше й не ступне. Зерно варитиме, а не піде!

Та, на щастя, монополія Козачкова тривала недовго: село ж величеньке, одних жорен було замало, й дехто заходився майструвати домашнього млинка і собі.

Поставив жорна і Курочка. Прибігав спершу до Козачків, крутив головою, прицмокував: а-я-яй, оце штука! Намацав очима і кухоль, що його не встиг заховати Козачою "Мірка? Підходяща, саме по сучасних достатках". Дістав десь два камені, змотався в Хоролівку, знайшов майстра, та вже звідти готові жорна й привіз.

Ці не так скреготіли, і наче легше крутити було. Та ще до того Курочка трохи меншим кухлем мірчук набирав: "Я, дорогі мої, совість маю — відром не гребу!"

Козачок аж сон утратив — конкуренція! День і ніч возився — вдосконалював жорна. А Наталка Матвіївна хвалилася:

— Ви подивіться, як наші мелють! Крупчатка! Хіба в інших так змелють?..

І ще в кількох хатах заскреготіли жорна.

Врешті Івасюта діждався й молотарку. Коли передали, що везуть, не витримав: поїхав зустрічати, ніби молоду. А день видався теплий, ясний, на осінній мовби й не схожий. То супилося хмарами та дощами гіеріщило, а це вже з тиждень небо як вмите. Тихо, сонячно — |все довкола аж мліє. Просохла дорога так і дзвенить під колесами.

Зустрів кілометрів за два од; села. Роздивлявся захоплено: що то значить — німецька! Виблискує фарбою, горить нікелем — мов і не була в роботі!

Наказав везти не одразу на тік, а через усе село: хай побачать, з ким справу мають! Хай задумаються, як далі жити, на що сподіватися! А то доходить до Йвана, що й досі дехто наставляє вуха на схід: чи не гримить! Не вертаються?

Козирем їхав попереду молотарки. Мов і не дивився нікуди, а все помічав: і як виглядали з вікон, з-за хат. На току товкся аж до вечора — поки молотарку виставили, пас навісили, спробували, як молотитиме. Вже й робити було нічого, а Івасюта все походжав по току, поглядаючи на новеньку машину. Врешті зібрався. Наказав Пекельному, що заступав сторожувати на ніч,— ока не спускати з молотарки.

Завернув по дорозі до свого поля — тих ста десятин. Став посередині, а поле лисніло чорноземом, дихало могутньою родючою силою. Ступив у ріллю, відчуваючи, як вона податливо грузне під ногами. Коли б міг, уліз у неї по коліна, по груди, аби відчути її всю — усім своїм тілом. Пішов навпростець до того он пагорба, що сплеснувся чорною, навіки застиглою хвилею.

Усе поле прослалося перед його зором. Он, праворуч, на ще вищому пагорбі, поросло бур'янами занедбане кладовище: там лежать його мати, дід, прадід — весь рід. А внизу, попереду, видно зруйновану садибу,— не лишилось нічого, крім високих тополь та здичавілого саду. От хай тільки скінчиться війна — все поставить на ноги, все відбудує! Буде і двір, і комори, і клуня, і хата, і молотарка, і трактор. Та все добротне. Дайте лише час!

Повернувся додому наче зі свята. Заскочив ще по дорозі в управу, подзвонив у Хоролівку ляндсвіртові: молотарка на місці, завтра й почнуться роботи. Повеселілий, збіг з ґанку Аж черговий поліцай вражено витріщив очі: що це сталося із начальником?

Вечеряв — хвалився:

— Дивився своє поле. Засіємо колгоспом, а дасть Бог — забиратимем самі.

Чекав: дружина зацікавиться, почне розпитувати, й тоді він поділиться з нею планами. Та Ольга лишилася байдужою, і він, трохи ображений, пішов спати.

...Повернувшись у яр, Ганжа розбудив Федора Світличного, який, чекаючи його у схованці, вже задрімав. Час був пізній.

— Чуєш, Федоре! Є новина. Німці прислали в Тарасівку потужну молотарку. Збираються перемолотити на току скирти, щоб зерно забрати.

— Звідки дізнався?

— Бачився з одним селянином увечорі. Ту нову машину треба спалити. І негайно.

До току скрадалися вибалком: не могло того бути, щоб там не було охорони! Залишили коней, наближались напригінці. Метрів за сорок залягли, довго вдивлялися у високі скирти, але нічого підозрілого так і не помітили. Федір хотів уже звестися, як Ганжа торкнув його за плече:

— Чуєш?

Тепер почув і Світличний: од скирти, яка стояла до них найближче, доносилося лихеньке хропіння.

— Сплять, гади! — прошепотів Федір.

— Один,— поправив Ганжа.— Один спить.