Серця трьох - Джек Лондон

промимрив старий.- Дістань мені грошей. Позич. Я поверну їх. Я ж бо знаю таємницю скарбу майя. Мій син загинув у горі разом із скарбами. Грінго теж загинули. Поможи мені врятувати мого сина. Він моя єдина втіха, а скарби нехай уже лишаються вам. Нам треба буде взяти з собою людей і багато чудодійного порошку, що є в білих людей. Ми зробимо дірку в горі, щоб уся вода витекла. Він не потонув. Його тільки полонила вода в тій кімнаті, де стоять Чіа і Хцатль із очима з самоцвітів. За самі їхні зелені й червоні очі можна купити весь білий порошок на світі. Дай же мені грошей придбати цього чудодійного порошку!

Але Торес був дивний чоловік. У його вдачі була одна властивість чи то риса: він ніяк не хотів випускати з рук бодай найменшу суму грошей. І що він багатшав, то яскравіше виявлялася ця риса.

- Грошей! - вигукнув він, відштовхуючи старого жерця й відчиняючи двері до Фернандесової крамниці.- Звідки вони в мене? Чи ти не бачиш, яке на мені лахміття? Я й для себе не маю грошей, не те що для тебе! А до того ж це ти, а не я привів свого сина до гори майя. І на твою, а не на мою голову впаде його смерть. Він провалився в яму біля ніг Чіа. І цю яму видовбали твої, а не мої предки.

Старий ухопив його руку й заскиглив, просячи грошей, щоб придбати динаміту. А Торес штовхнув його так, що жрець не зміг утриматись на своїх старечих ногах і впав на плити хідника.

Фернандесова крамниця була тісна й брудна. В ній стояла маленька брудна вітрина на такому самому маленькому брудному прилавку. В приміщенні було темно, пороху, що вкривав геть усе, не витирали вже багато років. По стінах лазили таргани. По всіх кутках павуки снували своє павутиння, а те, що Торес уздрів на стелі, примусило його шарпнутись убік. Там сиділа сколопендра семи дюймів завдовжки, і він боявся, щоб часом вона не впала йому на голову або за комір. І сам Фернандес, що, наче величезний павук, виповз із своєї зроду-віку не провітрюваної спальні, скидався на Шейлока, 19 яким його показували актори єлизаветинських часів. Тільки такий брудний, що його б не пустили навіть тоді на сцену.

Ювелір догідливо вклонився Торесові й привітав його хрипким фальцетом. Торес витяг із кишені з десяток, а може, й більше, самоцвітів, украдених з Царициної скрині, вибрав найменшого з них і, поклавши решту знов у кишеню, мовчки передав його ювелірові.

- Я людина бідна,- закудкудакав той, але Торес спостеріг, що він пильно розглядає камінець.

Нарешті ювелір кинув самоцвіт на віко вітрини, як річ, що не має великої ціни, і запитливо зиркнув на свого гостя. А Торес мовчав, знавши, що так він швидше викличе старого скнару на розмову.

- Чи не хоче шановний сеньйор Торес довідатись у мене про якість цього каменя? - спитав нарешті старий.

Торес лише кивнув головою.

- Це справжній самоцвіт. Невеличкий. Він, як ви самі бачите, не ідеальний. І, ясна річ, під час шліфування більша частина його загине марно.

- Скільки він коштує? - нетерпляче й неввічливо спитав Торес.

- Я бідна людина,- знову сказав Фернандес.

- Ніхто й не просить вас, старого дурня, купувати його. Та коли ви перший завели про це мову, то скажіть, скільки за нього дасте?

- Як я казав уже, нехай дарує мені шановний сеньйор, як я казав допіру, я дуже бідна людина. Досить часто я не маю змоги купити собі навіть несвіжої риби на обід. Іноді я не можу дозволити собі й ковтнути дешевого червоного вина. А воно конче потрібне для мого шлунка; я дізнався про це, ще хлопцем бувши, коли служив за учня в Італії, далеко від Барселони. Я такий бідний, що не купую коштовних самоцвітів...

- Навіть, щоб потім заробити на них? - перебив Торес.

- Якщо я певний, що матиму зиск від цього,- прохарамаркав старий,- тоді куплю. Але через свою бідність я не можу платити великі гроші.

Він знов узяв у руки камінець і довго, уважно вивчав його.

- Я дав би,- нерішуче почав він,- я дав би... тільки нехай же шановний сеньйор пам’ятає, що я страх яка бідна людина. Сьогодні я мав у роті якусь там ложку юшки з цибулею та скоринку сухого хліба...

- Ради бога! Скільки ж ви дасте, старий дурню? - гримнув на нього Торес.

- П’ятсот доларів, та й то не знаю, чи зароблю що на цьому.

- Американських доларів?

- Мексіканських,- додав старий, зменшивши тим ціну вдвоє.- Звичайно, мексіканських, тільки мексіканських, ми ведемо всі розрахунки в мексіканських доларах.

Хоч і зрадівши в душі, що такий маленький самоцвіт коштує так дорого, Торес удав незадоволеного й хотів був узяти камінець назад. Але старий відсмикнув руку, не випускаючи зисковну для себе річ.

- Ми ж бо давні приятелі,- прохрипів він.- Я знав вас, коли ви ще хлопцем приїхали сюди з Бокас-дель-Торо. І, як для приятеля, я заплачу вам американськими доларами.

І тільки тоді - не зовсім виразно, але цілком певно - зрозумів Торес, які величезні скарби лежали в Царициній скрині, скарби, що їх Загублені Душі викрали із сховища майя.

- Чудово,- сказав Торес, швидко й спритно відібравши у старого камінець.- Ця коштовність належить одному моєму приятелеві, і той хотів позичити в мене грошей під заставу її. Завдяки вам я тепер знаю, що можу дати йому до п’ятисот доларів. Буду дуже радий першого ж разу, як ми зустрінемось у пулькерії, почастувати вас легким червоним вином, таким корисним для вашого здоров’я; вип’єте собі, скільки душа схоче.

Виходячи з крамниці, він анітрохи не приховував своєї зневаги й презирства до обдуреного ювеліра. Торес навіть запишався, коли подумав, що цей хитрий іспанський лис принаймні вдвічі зменшив ціну самоцвітів.

 

 

На ту пору Леонсія, Цариця й обидва Моргани поверталися з долини в умовах куди кращих, ніж Торес, бо пливли вниз річкою Гвалакою. Але перед самим їхнім приїздом на гасієнду Солано там сталася подія, на яку тоді ніхто не звернув особливої уваги. Пробираючись покрученою стежкою в