Серця трьох - Джек Лондон

І все-таки вони, як і Торес, жахались на саму думку про необхідність кидатись у темну річку, що зникала під скелею.

- Тут лежать кістки людей і тварин, що злякались води й полізли до сонця крізь павутиння,- застережливо мовила Цариця.- Дивіться, це ж люди. Або принаймні те, що лишилося від них,- кістки. Та й вони скоро зітліють.

- Нехай і так,- сказав Френк.- А втім, мені кортить глянути на сонце. Ви почекайте тут, а я піду розвідати.

Витягши револьвера, що не намок у воді, Френк поліз під павутиння. Не встиг він щезнути з очей, як вони почули, що він стріляє. Ще за мить вони побачили його знову. Френк відступав, відстрілюючись. А невдовзі на нього впав і господар павутиння - почварний павук із волохатими чорними лапами, кожна в добрих два ярди завдовжки. Потвора ще корчилася, здихаючи, а Френк не переставав стріляти. Величезний павуків тулуб, від якого врізнобіч розходилися лапи, розмірами нагадував звичайний кошик на використаний папір. Падаючи, він гупнув Френкові на плечі, відскочив і, безпорадно махаючи волохатими лапами, зваливсь у річку. Чотири пари очей бачили, як почвара домчала до скелі, занурилась у воду й зникла у вирі.

- Де був один, там, певне, є й другий,- озвався Генрі, недовірливо поглядаючи на заснований павутинням отвір.

- Отуди нам єдиний вихід,- сказала Цариця.- Ходімо, любий, разом ми проб’ємося крізь темряву і вийдемо на вільний світ. Не забувай, що я ніколи не бачила його, але незабаром бачитиму разом з тобою.

Вона простягла до нього руки, і Френк не міг не скоритися.

- Ця дірка - лиш отвір у прямовисній скелі на тисячу футів від землі,- розповів він про те, що встиг побачити по той бік павутиння. Він обняв Царицю й кинувся з нею у воду.

Генрі притулив до себе Леонсію і хотів уже й собі кидатись у вир, коли вона спитала його:

- Чому ти прийняв Френкову жертву?

- Тому...- він спішивсь і здивовано глянув на неї.- Тому, що я хотів бути з тобою. Тому, що я був заручений з тобою, а Френк - людина вільна. І, виходить, я не дуже помилився, бо Френк, здається, задоволений із свого одруження.

- Ні,- впевнено похитала вона головою.- У нього лицарська вдача, і він удає щасливого, щоб не образити Цариці.

- Ну, я не знаю. Згадай, як перед вівтарем біля Великого Дому, коли я сказав, що хочу попросити в Цариці руки, він засміявся й заявив, що вона нізащо не погодиться. Отже, зрозуміло, що він сам хотів одружитися з нею. Та чого б і ні? Він не мав дружини, а вона така гарна...

Леонсія навряд чи й чула його слова. Раптом відхилившись і зазираючи йому просто в вічі, вона спитала:

- Як ти кохаєш мене? Чи палко? Чи можеш ти збожеволіти через кохання до мене? Чи дорожча я для тебе понад усе? Понад геть усе в світі?

Здивований Генрі не знав, що відповісти.

- Чи дорожча? Дорожча понад усе? - допитувалась Леонсія.

- Та звичайно ж, дорожча,- повільно промовив Генрі.- Але мені ніколи й на думку не спадало визначати своє кохання у такий спосіб. Безумовно, для мене існує тільки одна жінка. Це ти. Я сказав би, що кохаю тебе глибоко, палко й ніжно. Ти мені така близька, що здається, ніби я знав тебе завжди. І так було з першого дня.

- Вона огидна жінка,- непослідовно перебила йому мову Леонсія.- І я з першого ж разу зненавиділа її.

- Оттакої! Що ти кажеш? Мене аж страх бере, коли подумаю, як ти ненавиділа б її, коли б я, замість Френка, побрався з нею.

- Стрибаймо краще у воду! - урвала вона розмову.

І Генрі, украй спантеличений, міцно пригорнув до себе Леонсію й кинувся з нею в бурхливий потік.

На березі Гвалаки рибалили дві дівчини-індіянки. Трохи вище проти течії з річки стирчала скеля. Повз неї швидко текла шоколадної барви вода головного річища, а там, де вони сиділи, було тихе плесо. І в тихому плесі риба ловилася помалу. Їхні вудки не ворушились, а це свідчило, що принада нікого не приваблювала. Одна з дівчат, на ім’я Нікоя, позіхнула, з’їла банан, знову позіхнула й налаштувалася кинути в воду шкурку, що була у неї в руці.

- Ми сиділи занадто тихо, Конкордіє,- звернулась вона до своєї товаришки,- і через це нічого не впіймали. Ось стривай, зараз я скаламучу воду. Адже кажуть: «Все, що ти кинеш угору, однаково впаде униз». А чого не буває навпаки? Ось я вкину щось униз, може, й випливе щось угору!

Нікоя жбурнула шкурку в воду й байдуже подивилась на те місце, куди вона впала.

- Коли випливе щось, то нехай уже велике,- так само байдуже промовила Конкордія.

І, на їхнє превелике диво, перед ними з темної глибини річки виринув здоровезний білий собака. Дівчата повитягали вудки на берег і, обхопивши руками одна одну, почали стежити очима за собакою, що виліз із води, обтрусився, видобувся на спадисте узбережжя й зник між дерев.

Нікоя і Конкордія радісно засміялися.

- Ану, спробуй ще! - попросила Конкордія.

- Ні, тепер твоя черга. Побачимо, що ти витягнеш.

Конкордія, трохи повагавшись, кинула грудку землі.

І ту ж мить з-під води з’явилася голова в шоломі. Притулившись одна до одної, дівчата побачили, як чоловік у шоломі виплив на берег, там де й собака, і зник у лісі.

Дівчата знову зраділи. Але тепер, хоч які вони були сміливі, не наважувались уже нічого кидати у воду.

Трохи згодом, коли вони все ще сміялися з цієї незвичайної пригоди, до них під’їхали човном двоє юнаків-індіян, що веслували проти води.

- Чого це ви регочете? - привітався один з них.

- Ми тут таке бачили! - відповіла Нікоя.

- Мабуть, випили пульки,- озвався другий індіянин.

Дівчата похитали головою, а Конкордія сказала:

- Нам не треба й пити, щоб бачити дива. Спершу, як Нікоя кинула у воду бананову