Життя Тараса Шевченка - Зайцев Павло

Його суворий і неприступний пан віз із собою реєстр своїх слуг, де про козачка Тараса було сказано, що він надається на покоєвого маляра. В обозі гордого аристократа їхав назустріч незнаній долі неслухняний, упертий, неспокійної вдачі п’ятнадцятилітній хлопець, що мав уже за собою небуденне, як на його вік, минуле – запас тяжких досвідів, пережитих образ, страждань і шукань, а в серці – "стрілу амура". Був він безправним рабом, що мав чистити чоботи й набивати люльку свого пана, хоча мав уже власний, самостійно вироблений життєвий ідеал – стати малярем-митцем, а душа його жила у світлі буйної фантазії, багатому й яскравому, наповненому звуками підслуханих співів природи, реальними образами її живих красот і ідеальними – з народніх пісень, кобзарських дум, історичних переказів, сковородинських кантів, житій святих і Давидових псалмів

1829 – 1838 рр. Слуга пана Енгельгардта

У Вільні

Лейб-гвардії уланський полк, де служив Павло Енґельгардт, стояв у Варшаві, але молодий Шевченків дідич мав якісь справи у Вільні і на деякий час затримався у стародавній литовській столиці. Тарас їхав у панському обозі вкупі з іншими слугами. Раніше бував він у сусідніх повітах Київщини, у степовому Єлисаветі й у Києві, тепер дивився на одноманітні лісові краєвиди нової країни – "країни смутку та плачу", "раз-у-раз голодної Білоруси". Згадував уже геть пізніше про те, які "зворушливі картини доводилося бачити йому в цій убогій країні" – "голод, злидні, розпусту і сумних супутників розпусти". Обоз із речами та слугами кирилівського пана наближався до Вільна, мабуть, дуже поволі, і хлопець мав час приглянутися до цього краю, до якого вже пізніше ніколи не мав нагоди завітати.

Коли саме прибув Шевченко до Вільна, не знаємо, але в усякому разі напевне не раніше, ніж пізньої осени. 6 грудня 1829 року в короткому періоді Тарасового віленського життя сталася подія, що назавжди зосталася для нього пам’ятною. Про цю подію коротко, але яскраво розповів він сам. "Мандруючи з обозом за своїм дідичем", як сам згадує, "крав він по заїздах портрети різних історичних героїв". Це були портрети російських "героїв" війни 1812 року. Не мігши побороти в собі спокуси, "колекціонував" він ці дешеві літографії та ґравюрки, "маючи думку достеменно скопіювати їх на дозвіллі", – і от "нагода і дозвілля випали в Вільні. Це було 1829 року грудня 6. Пан та пані поїхали в ресурси на бал. У домі все затихло, поснуло. Тоді він розгорнув крадені скарби та, вибравши з них козака Платова, почав з побожною пильністю його копіювати. Уже дійшов був до маленьких козачків, що гарцюють коло дужих копит коня козака Платова, аж ось розчинилися двері, – пан і пані повернулися з балу. Розлючений пан нам’яв йому вуха, надавав ляпасів, – за те, мовляв, що міг він не тільки дім, а й ціле місто спалити. Другого дня пан казав кучерові Сидоркові відшмагати його гарненько, що й "було ісполнено сугубо".

Отже, 7 грудня 1829 року на панській стайні у Вільні відбулася історична екзекуція: з панського наказу панський кучер-дворак Сидорко вибив різками дворака-лакейчука Тараса Шевченка за те, що він рисував уночі, запаливши світло. Дуже можливо, що пан знайшов у цьому факті лише привід до того, щоб вилити свою злість, причини якої крилися зовсім деінде. Але помилкою було б повторювати тут казку про те, що Енґельгардт при цьому "не звернув уваги" на Шевченкове "мистецтво". Це вигадка П. Куліша, який прикрасив нею відповідне місце в Шевченковій автобіографії. Було, мабуть, якраз навпаки. Пан уже знав, що Тарас надається на "покоєвого маляра", тепер же мав нагоду над цією справою задуматися, переконавшися, що Тарас до такої ролі надається. У всякому разі він незабаром віддав хлопця в науку до якогось маляра-декоратора, але сталося це вже в Варшаві.

У своїй автобіографії, що її Шевченко писав у 1860 році з виразною тенденцією, він подав лише кілька яскравих фактів свого життя, що мали ілюструвати його тяжку кріпацьку долю, а тому з віленського періоду згадав лише цей один епізод, коли – за дотепним висловом Кониського – Енґельгардт на Шевченковій спині списав "хартію панського самовластя". Але в інтимних документах поетового життя ми знаходимо й інші згадки про Вільно. У листі до свого приятеля Броніслава Залєського, напередодні свого визволення з заслання, в листі, писаному за 28 років по виїзді з Вільна, Шевченко висловлював такі свої мрії: "Беру Тебе з обіймів Твоєї щасливої матері, й певного чудового ранку молимось з Тобою перед образом Божої Матері-Остробрамської. Вільно так само дороге споминами моєму серцю, як і Твоєму", а в 1857 році в "Щоденнику" він записав таке: "Уві сні бачив церкву святої Анни в Вільні та любу Дуню, чорнобриву Гусіковську, що молилась у тій церкві". Цей свій сон у тому самому записі поет пояснив тим, що минулого дня читав книгу про королеву Варвару Радивилівну, де часто згадувалося Вільно.

Згадка ця мимоволі підсовує всім здогад про те, що одним із "дорогих серцю" поета віленських споминів був спомин про його симпатію до чорнобривої Дуні. Церква св. Анни – католицька, і очевидно, ця Дуня [Мабуть, Дзюня – зменшене ім’я Ядвіґи] була полькою, але ми із споминів Сошенка знаємо, що Шевченко оповідав йому про свій роман з якоюсь молодою полькою в Варшаві. Отже немає цілком певних підстав для того, щоб у цій згадці про сон бачити відгук колишніх поетових вражень і переживань, зв’язаних із Вільном, – можливо, що він, начитавшись про Вільно, власне у віленській обстанові й побачив потім у сні свою колишню варшавську симпатію. Але можливо теж, що й Сошенко помилився і відніс до Варшави Шевченків віленський спогад. Хоч як там із тим було, але ми й крім того маємо посередні дані, що Шевченко в Вільні мав якихось друзів, а якщо не друзів, то в усякому разі людей, що ставилися до нього з симпатією.

У Вільні якимсь чудом аж до 1920 року зберігся нарисований 15-літнім Шевченком портрет його батька, – очевидно, був таки хтось, для кого пам’ять про нашого поета була дорога, бо портрет цей зберігся в тогочасній гарній стилевій оправі. Отже Тарас, не зважаючи на жорстоку кару, яка його спіткала, все ж рисував у Вільні, і можливо, що його хист рисувальника звернув на себе чиюсь прихильну увагу, що могло мати вплив і на дальшу його долю. В іншому листі поета до Броніслава Залєського звертає на себе увагу те місце, де Шевченко переказує погляд на методу малярської науки віленського університетського професора рисунків Яна Рустема: "шість літ рисуй, а шість місяців малюй, і будеш майстром". З цього факту робили навіть висновок, що Шевченко був учнем Рустема, але Шевченко міг ці слова віленського професора почути й з уст котрогось із його учнів та й не конче у Вільні.

У всякому разі, в короткому віленському житті Шевченка були якісь світлі сторінки, і коли ми про них нічого докладніше не знаємо, то все ж мусимо ствердити, що для вразливого, допитливого хлопця, який мріяв про мистецьку науку, перебування у Вільні не проминуло без сліду. Уже той факт, що й по 28 роках він добре пам’ятав внутрішній вигляд однієї з найцікавіших пам’яток віленської ґотицької архітектури – костела св. Анни, свідчить про те, що перебування Енґельгардтового козачка у стародавній литовській столиці не пішло на марне. Допитливий і вразливий, тут він мав змогу приглядатися до скульптур і образів по церквах і костелах. Вільно було тоді невеликим містом, що поволі відбудовувалося після пожежі 1812 року, але було рухливим центром польської культури, а віленський університет був у своєму розквіті. Шевченко міг у Вільні багато побачити й почути, – не все ж він сидів у передпокої панських палат, чекаючи, що йому пан каже подати собі люльку або склянку води.

На жаль, не знаючи ні обставин Шевченкового життя в Вільні, ні його тамошніх знайомств, не можемо конкретизувати наших здогадів про те, що могло дати для Шевченкової освіти місто польських філаретів і філоматів. Із життєвих же віленських вражень 16-літнього хлопця годиться згадати криваву любовну драму, що він про неї чув у Вільні й описав потім у поемці "У Вільні городі…".

У Варшаві

З Вільни Енґельгардти поїхали до Варшави. У Варшаві дідич відав Тараса в науку до якогось покоєвого маляра. Цей совісний цеховий майстер, прізвища якого, на жаль, не знаємо, прийшовши до Енґельгардта по гроші, сказав йому, як "розуміє Тараса", себто висловив свій погляд на мистецькі здібності хлопця, що їх він оцінював, очевидно, як дуже видатні, бо порадив Енґельгардтові віддати хлопця в науку до найвидатнішого з тодішніх варшавських митців-малярів Франца Лямпі молодшого. Пан хотів, щоб Лямпі взяв його прийдешнього надвірного маляра до свого дому, але той згодився лише на те, щоб Тарас приходив до нього на лекції. Хлопця одягнули чепурніше, – мав учитися разом із міщанськими дітьми, а може й з паничами. Уже не в пістровій куртці покоєвого козачка, а в сурдуті й у чистеньких манішках та краватках ходив Тарас до свого нового – першого справжнього вчителя малярства. Мабуть уже у Варшаві Шевченко виконав рисунок "Св. Марія Магдалина" (1830). Це дуже добра копія із з надзвичайним артизмом виконаної літографії віленського митця-графіка Мощинського.

До часу перебування Тарасового в науці у Фр. Лямпі Сошенко відносить його роман із молодою гарненькою полькою-швачкою. Можливо, що саме цю швачку і звали Дунею (тобто Дзюнею) Гусіковською. Вона опікувалася хлопцем, прала йому білизну, прасувала краватки й манішки. Розмовляв він із своєю варшавською симпатією виключно по-польському, бо іншої мови вона не знала. Зближення з нею мало для Шевченка й певне значення в розвитку його поглядів на соціальні відносини: дівчина належала до "вільного стану", не була кріпачкою. "Я, – оповідав Шевченко Сошенкові, – вперше прийшов тоді до думки, чому й нам, нещасливим кріпакам, не бути такими ж людьми, як і інші вільні стани". Якщо навіть у цьому переказі з третіх уст слово "вперше" додане довільно, то в усякому разі Шевченкова згадка про те, що ця рання любов взагалі зроджувала в ньому такі думки – факт надто важливий і зовсім зрозумілий: людської гідності скромної швачки нікому не вільно було ображати, а його, закоханого в неї Тараса, вільно було панові бити, як пса, і цієї різниці становищ хлопець не міг на кожному кроці не відчувати.

Це молоде кохання було одним із ясних і теплих променів у житті 16-літнього юнака на далекій чужині.

Не знаємо, скільки часу вчився Тарас у Лямпі, але, мабуть, дуже недовго: 29 листопада 1830 р.