Життя Тараса Шевченка - Зайцев Павло
Пан побачив, що з Тараса доброго лакея не зробить, а матеріальна користь проекту, що його він висунув, була для Енґельгардта очевидна. Зрештою можна мало не з повною певністю припускати, що Енґельгардт відразу почав одержувати від Ширяєва гроші за свого хлопця, бо Тарас не був учнем, якого Ширяєв брав просто від рала, – хлопець уже пройшов малярську науку у варшавського цехового майстра і не тільки квачем умів орудувати, а й добре рисувати, отже для такого майстра, яким був Ширяєв, Тарас був уже до певної міри кваліфікованим робітником, у чому майстер міг навіть переконатися, зробивши хлопцеві іспит.
Скинувши куртку лакейчука, Тарас перевдягся в малярський халат, і почалося його нове, значно тяжче, ніж служба в панському домі, і повне всяких принижень і гірких образ безпросвітно-безрадісне життя. Щоб схарактеризувати загальні умови цього життя, придасться згадати тут слова Куліша, вставлені до відповідного місця Шевченкової автобіографії, що її він зредагував: згадавши "хлопчиків, яких батько або інша яка влада віддають у науку до ремісників", Куліш писав: "права майстра над ними не мають ніяких окреслених меж: вони його повні раби. Виконувати всі домові роботи та всі можливі забаганки самого господаря та членів його родини – це їх безумовний обов’язок".
Ширяєв, як оповідає сам Шевченко, "тримав постійно трьох, а іноді й більше невмивак у пістрових халатах під назвою учнів та, як треба було, ще наймав поденно й помісячно від одного до десяти костромських селян – малярів і склярів, так що в своєму цеху він був і мистецтвом, і капіталом не останній майстер". Він був людина скупа, "неотесана і жорстока". Провівши свою "злиденну молодість у бруді та скруті", він тримався того погляду, що це – нормальна дорога до добробуту, до якого сам він із таким великим трудом дійшов. Учням своїм ніколи й ні в чому не потурав і не поблажав, а якщо котрий із них прошпетився, то й бив. Коли кінчався сезон малярських праць, Ширяєв не дозволяв своїм учням виходити з дому навіть по святах – хіба-що до церкви. Спізняючись на обід у неділю, Шевченко знав, що буде битий. Життєва теорія Ширяєва у відношенні до залежних від нього людей була дуже проста: "мене, мовляв, не гладили по голівці, за що ж я буду когось гладити?" Коротко кажучи словами самого Шевченка, "хазяїн його був загарливіший за всякого дяка-спартанця". Дуже можливо, що, відважившись на те, щоб стати за челядника у майстра-маляра, хлопець уявляв собі, що життя його буде таким, яким було у варшавського малярського майстра, але то був якийсь добрий і сумлінний чоловік, майстер із традицією справжніх європейських цехових, а тут Тарас опинився в повному рабстві у московського мугиря, що сам "ледве-ледве виліз на світ Божий", а "видряпавшись" у люди, зробився типовим жмикрутом.
Утекти від Ширяєва, як колись утік від лисянського маляра-диякона, Тарас уже не міг: був "законтрактований" на чотири роки, та й Ширяєв, хоч був і неотесаний і жорстокий, а все ж таки міг Шевченка дечого й навчити; на декоративному мистецтві безперечно знався і знав техніку малювання. Тоді модним було розмальовувати покої, орнаментуючи їх композиціями з класичних мотивів: бордюрами та медальйонами з амурами й міфологічно-буколічними сценками на стінах, складнішими сюжетами – на плафонах. Для цього треба було передусім добре навчитися і техніки фарб, і вміння володіти пензлями, і Шевченко сам ствердив, що вчився у Ширяєва не тільки "на маляра", а й "на живописця". Сама вже безвихідність положення змушувала тепер хлопця "перетерпіти всі спроби", та й досвід показав, що вічно бунтуватися й утікати не можна. Але до цікавішої, "живописної" праці майстер, натурально, не відразу учня допустив, та й не завжди вона бувала, натомість завжди були звичайні малярські роботи, і Шевченко із смутком потім згадував, який був "безрадісний, безнадійний початок" цієї його мистецької кар’єри: почав він її, як сам каже, з того, "що молов у жорнах охру і мінію та малював підлоги, дахи та паркани". Із стиснутим серцем мусів увесь час собі пригадувати: "Терпи, козаче, отаманом будеш!"
Коли був у свого пана на Моховій вулиці, то мав там принаймні товариство земляків, таких самих слуг, як і він сам, а серед них навіть друга – Івана Нечипоренка. У Ширяєва опинився був у зовсім чужій атмосфері, але доля послала йому й тут товариша-земляка – Хтодота Ткаченка, такого самого "невмиваку в пістровому халаті". Хтодот цей був дуже флегматичний і неговіркий, але все ж таки був рідною душею. Тут у Ширяєва довелося Тарасові й російської мови навчитися, яку він перед тим чув тільки від пана та його гостей і з якої напевне знав лише обмежене число виразів. Уже в Кирилівці звик був завжди щось читати, коли служив у о. Кошиця. У Варшаві напевне використовував кожну нагоду, щоб щось прочитати. У Ширяєва було гірше: хазяїн напевне вважав це за "баловство" й уночі палити світла не дозволяв, але якщо таку заборону можна було крадькома й порушити, то треба було гроші на свічку мати, а грошей тих нізвідки було взяти.
Сам Ширяєв "мав кілька томів книг" і серед них шеститомовий російський переклад цікавої популярної енциклопедії античного світу – твір абата Бартелемі "Подорож Анахарсіса молодшого". Переглядати її Шевченко міг хіба колись у свято, коли господарів не було вдома. По стінах у кімнатах майстра висіли естампи з образів Рафаеля, Одрана, Пуссена й Вольпата і був "повний портфель інших естампів", але він Шевченкові "не дозволяв з них рисувати", боячись, щоб той їх не попсував. А проте й у цю повну міщанського задуху, тяжку атмосферу "хазяйського" дому вривалася іноді мистецька струя. Якийсь свояк Ширяєва вчився в Академії Мистецтв і, якщо не мешкав у Шевченкового хазяїна, то в кожному разі був звичайним гостем у його хаті. Бував у Ширяєвих також і їхній земляк – теж студент Академії Мистецтв І. К. Зайцев. Коли молоді люди приходили до Ширяєва в гості, то відбувалися скромні літературні вечірки: І. К. Зайцев читав уголос поезії Жуковського й Пушкіна. Тоді Шевченко й Ткаченко ставали за непричиненими дверима хазяйської світлиці й жадібно слухали.
Літо й рання осінь – малярський сезон, сезон будівельних праць і ремонтів. Тарас тоді працював у місті від самого рання до пізнього вечора. Ночував він на горищі. Чи це було горище-піддашшя, де можна було жити лише вліті, чи якась комірчина-мансарда, – невідомо. Але в кожному разі можна було звідти непомітно вийти, не рипаючи дверима хазяйського помешкання. Під час "білих" літніх петербурзьких ночей, коли надворі без світла навіть читати можна, Шевченко ще перед світанком виходив із дому до міста на працю, і поки настане година тієї праці, заходив до Літнього саду і там зрисовував статуї богинь і богів, що прикрашували його алеї. Знав, що від зрисовування фігур і статуй починають свою науку всі митці; сам її почав від того у Лямпі в Варшаві, цікаві ширяєвські гості з Академії теж її від того самого починали, і Тарас в алеях Літнього саду знайшов собі безплатну студію-майстерню, "фігурний клас", але вчився в ній самотужки, без учителя. Сідав на відро з фарбою і зрисовував "солодко усміхнених богинь" і суворих богів. У цих його рисунках впадала в вічі "надзвичайна схожість з оригіналом", але вони не були відтушовані, не було на них світлотіней: у блідому освітленні білих ночей, мало чим яскравішому за світло місяця, так само як і в опалово-млистому світлі північних ранків, не було виразних тіней, і можна було зрисовувати лише самі контури.
Знайомство із Сошенком
Влітку 1835 року в житті Тараса настала подія, що внесла в його душу і промінь надії на краще, і цілу гаму незнаних йому доти радощів, а разом із ними й нових, ще глибших, смутків і ще болісніших за давні переживань. Під час одного із звичайних своїх рисувальних "сеансів" у Літньому саді звернув він на себе увагу якогось незнаного пана, що поцікавився поглянути, як хлопець рисує. У розмові виявилося, що пан цей – мистець-маляр Іван Сошенко, учень Академії й земляк Шевченка, родом із близького до Вільшаної й Кирилівки Богуслава, де Тарас, як ми знаємо, не раз бував. Сошенко якийсь час навіть жив у Вільшаній, де вчився у митця-маляра С. Превлоцького. Земляк зацікавився долею замурзаного малярського челядника і, поглянувши досвідченим оком на його рисунки, одразу побачив, що хлопець має здібності рисувальника.
На запрошення Сошенка Тарас почав його відвідувати по святах. Уперше він з’явився до земляка в засмальцьованому пістровому халаті, в сорочці і штанях з грубого полотна, забруднених фарбою, босий, розхристаний і без шапки. Тримався понуро й несміливо. Сошенко дуже зажурився його нещасливою долею. Усе літо 1836 року Тарас був зайнятий працею в Великому Театрі, що його відновляв тоді знаний архітектор Кавос. Виконання малярських і декораційних праць у театрі пощастило взяти Ширяєву. За вказівками Кавоса Тарас виконав рисунки-проекти "для всіх орнаментів та арабесків", що мали оздобити плафон Великого Театру. Розмалювання плафону забрало, мабуть, Тарасові багато часу. До праці Шевченка приглядався механік театру Карташов, який щоранку частував молодого майстра чаєм. Ширяєв мав змогу переконатися в тому, які великі здібності має його учень і який він для нього цінний робітник, але, за своєю системою, він і далі тримав хлопця "в чорному тілі".
У святкові дні Шевченко й далі відвідував Сошенка в його студентській кімнатці – в підвалі на 4-ій лінії Василівського острова. Сошенко познайомився з Ширяєвим і покищо ввесь час старався, як лише міг, поліпшити долю свого протеже. На просьбу Сошенка, малярський майстер згодився, щоб Тарас одвідував свого земляка-митця не лише у свята, але й у будні, коли праці немає. Сошенко діяльно зайнявся мистецькою освітою хлопця: давав йому й технічні вказівки, давав для копіювання естампи, загадував зрисовувати різні гіпсові зліпки та маски, а згодом і фігури. Бачачи, які великі успіхи робить у рисуванні його учень-знайда, Сошенко порадив йому спробувати робити портрети аквареллю. Для численних спроб терпеливо служив Тарасові за модель земляк його і друг – козак Іван Нечипоренко, дворак того ж таки Енґельгардта.
Якось Енґельгардт побачив у Нечипоренка роботу свого кріпака-артиста, що йому, мабуть, дуже сподобалась, бо він почав загадувати йому списувати портрети із своїх улюблених коханок, за що часом і нагороджував його "рублем серебра – не більше", як оповів сам Шевченко у своїй короткій автобіографії.
