Життя Тараса Шевченка - Зайцев Павло
Лиха мачуха робила всякі кривди пасербам. Навіть сліпеньку Марусю викидала з хати. Особливо ненавидячи Тараса, мачуха, щоб позбутися пасерба з хати, посилала його влітку пасти свині й телята. Із скибкою сухого хліба в торбі бродив хлопець по мальовничих пригір’ях і долинах між Кирилівкою та Тарасівкою, годинами просиджуючи на одній з високих тамошніх могил-курганів під бездонним шатром блакитного, безкрайого неба.
До світлих моментів у його сирітському житті належать іще й інші, вже піші його подорожі, коли він із сестрою Катрею ходив "на прощу" аж до Мотронинського монастиря, де на цвинтарі поховані були жертви подій із часів Коліївщини. Грамотний хлопець умів прочитувати написи на кам’яних плитах над могилами "коліїв", догоджаючи старшим прочанам, серед яких були й такі, що ще добре небіжчиків пам’ятали. Старі люди при цьому оповідали свої спомини про діячів тих сумних подій. Оповідання ті, річ зрозуміла, залишали глибокий слід у душі вразливого хлопця як яскраве доповнення до того, що чув він про ці події від діда.
Тим часом наближалося нове лихо. Десь пізньої осени 1824 року повернувся з подорожі до Києва батько. У подорожі тій він тяжко застудився і 21 березня 1825 року на 47 році життя помер. Найстаршому з дітей Микиті минав тоді п’ятнадцятий рік, Тарасові саме минув одинадцятий. Мачуха зробилася повною господинею в хаті.
Умираючи й віддаючи свої передсмертні розпорядження, Грицько Шевченко між іншим сказав: "Синові Тарасові із мого хазяйства нічого не треба; він не буде абияким чоловіком; з його буде або щось дуже добре, або велике ледащо, для його моє наслідство або нічого не буде значить, або нічого не поможе". Розумний і спостережливий селянин, мабуть, добре приглядався до сина. Бачив, як легко Тарас опанував шкільну науку, яку мав добру пам’ять, як усім цікавився, все хотів знати, яку мав чутливу душу, але одночасно бачив і нехіть хлопця до одноманітної селянської праці, його непосидючість і нахил до всіляких "чудасій", про які ще далі буде мова і які й за батькового життя Тарас не раз, мабуть, виявляв.
Отже, виробивши собі виразне переконання, що його Тарас "не буде абияким чоловіком", Грицько Шевченко, мавши життєвий досвід, висловив своє пророцтво в альтернативній формі: "або буде щось добре, або буде ледащо", бо з досвіду знав, як в умовах кріпацького побуту ледащіють талановиті люди, для яких нема вільної дороги; знав, що лише за добрих умов буває з таких людей "щось добре", а що ті добрі умови настануть, чи ж міг мати певність? У кожному разі був переконаний, що за ралом Тарас не ходитиме й звичайною людиною не буде.
Над долею Грицькових сиріт не раз, мабуть, задумувався дід Іван, може не раз пробував лиху мачуху і вгамувати, бо таки через деякий час вигнав її з синової хати, але поки це настало, життя не було сиротам від мачушиних стусанів та образ. Не раз тікав Тарас із дому в Зелену, до сестри Катерини, що й на старості літ добре пам’ятала ці Тарасові відвідини. Ішов туди манівцями – понад дібровою, ярами та левадами через "могилки", тобто сільські кладовища. Одного разу прийшовши так до сестри, упав "грудочкою" і заснув на лаві. У волоссі занедбаного хлопця було повно нужі. Входив до хати непомітно – "рип і ввійде тихенько до хати, сяде собі на лаві та все мовчить. Нічого в світі у його не допитаєшся: чи його прогнали відтіля, чи його били, чи їсти не давали". А траплялося, мабуть, і перше, і друге, і третє.
Але раз довелося Тарасові пережити таке дике насильство над собою, що не могло не струснути всією істотою нервового, вразливого хлопця. У хаті Шевченків опинився чогось якийсь москаль, тобто солдат, і в нього вкрадено гроші. Украв їх, як потім виявилося, той хирлявий мачушин Степанко, що його лупцював Тарас і за якого Тарасові від мачухи часто попадало. Москаль вимагав, щоб гроші йому повернули. Мачуха обвинувачувала в крадіжці Тараса. Тарас утік і сховався в гущавині калинових кущів десь на городі. Чотири дні не вертався він додому. Зробив собі там катрагу, поробив доріжки коло неї, посипав їх піском і, нарисувавши на дереві мету, влучав до неї з бузинової пукавки. Де він, ніхто не знав, крім сестри Ярини, що крадькома носила йому туди їсти.
Аж на п’ятий день викрили Тараса мачушині діти. Взяли Тараса на спитки. Без малого три дні мордував хлопця дядько Павло, що був, як казала поетова сестра Ярина, "великий катюга". Не витримавши катування, хлопець зрештою (і то лише на прохання сестри) признався в тому, чого ніколи не робив. Коли ж його розв’язали і спитали, де сховані гроші, то місця вказати не міг, бо ж ніколи тих грошей не брав і нікуди не ховав. "Мордування поновилося, але нічого більше не добились і бідного пасерба покинули трохи не мертвого". Було це, мабуть, найдикіше з усіх насильств, що їх Шевченкові довелося зазнати у своєму житті.
Тим часом той дядько-"катюга" – не знаємо коли саме – забрав Тараса до себе: забрав, "щоб вивести сироту в люди", як він казав. "За яствіє і питіє" мав Тарас "пасти влітку стадо свиней, а зимою помагати дядьковому наймитові в господарстві". "Та я собі іншу долю вибрав" – додає поет до цих своїх споминів, але вибрав її він не відразу. Дядько Павло жив разом із дідом Іваном. Був він значно заможніший за свого старшого брата. Мав наймитів, орав восьмериком. Брат Тарасів у перших Петро, син того дядька Павла, так оповів про Тарасову працю у дядька. Під час оранки Тарас, "як у добру злагоду", то поганяв собі воли, "аби ж хоч трошки розсердився – зараз покине і піде у бур’ян, да там "фонтали" (сикавки) і робить. Батько мій, було підкрадеться до його та й поб’є. Він тоді й зовсім покине та й піде на могилу до Пединівки, у Кульбашів ліс… У лісі з лопухів зробить щитка, щоб сонце не пекло, та й сидить собі на могилі або біля вітряка, а то у печеру залізе, що була на тій могилі". Оповідання це прекрасно ілюструє характер малого Тараса: не зносив ні приневолювання, ні тим більше насильства. Дядька Павла зненавидів щиро і, як ми бачили, мав за що. Вистачало, очевидно, ненависному дядькові голосніше гукнути на хлопця, щоб той покинув працю і втік. Це втікання було єдиною формою протесту, на який до певного часу вмів хлопець здобутися.
Ця праця у дядька "за яствіє і питіє" недовго, мабуть, тривала. У голові Тараса назрів сміливий і незвичайний, як на його вік, план – розпочати самостійне життя: він пішов у школярі-робітники до дяка Богорського. Сталося це, напевне, ще в році батькової смерти і, мабуть, не пізніше, як восени того року. Ніхто не міг і не мав приводу на цей крок Тарасів нарікати: і дядькові Павлові, і мачусі це могло лише подобатися, – позбувалися клопоту з "ледачим" і "неслухняним" хлопцем. Дякові, навпаки, такий "школяр-попихач" був на руку. Запиваючись, дяк по два-три дні не вилазив із шинку. Він навіть призначив Тараса "консулом". На "консула" припав і обов’язок сікти товаришів щосуботи, що, розуміється, не звільняло його самого від дяківської хлости. А дяк Богорський був далеко лютіший за Совгиря.
Дванадцятилітній "консул" не раз, мабуть, виручав дяка і в його педагогічних функціях, перевіряючи, чи витвердили учні, що на їх долю припадало. Крім того, як оповів сам поет у своїй автобіографії, "дяк, упевнившись у досужестві (себто здібностях) свого школяра-попихача, посилав його вомісто себе читати Псалтир по усопших душах кріпацьких, за що й платив йому десятую копійку, яко поощреніє". У повісті "Княгиня" Шевченко докладніше розповів про те, як він заробляв цю свою "десятую копійку":
"Я знав мало не ввесь Псалтир з пам’яті й читав його, як казали мої слухачі, "виразно", себто голосно. Завдяки такому моєму "досужеству", не поховано в селі ні одного покійника, щоб над ним не читав я псалтиря. За читання його давали мені книш і копу грошей, які я віддавав учителеві, як його прибуток, а він уже від щедрот своїх наділяв мене п’ятаком на бублики. І це було одне-єдине джерело мого існування".
Дарма, що Тарас замітав у хаті, палив у грубі, виносив сміття, виконував обов’язки шкільного "консула", – він часто, зрештою як і сам недбаха й п’яниця дяк, голодував.
"Добре ще, коли траплялися на селі покійники (прости мене, Господи!), – згадував Шевченко, – тоді ми ще сяк-так перебивалися; а як ні, то просто по кілька днів поспіль голодували: іноді ввечорі, возьму, було, я торбу, а вчитель возьме в десницю посох, а в шуйцю сосуд скудельний (не гребували ми й напоями, як грушевий квас) та й підемо попід вікнами виспівувати "Богом ізбранную". Іноді принесемо таки дещо в школу, а іноді й так, насухо, прийдемо, тільки що не голодні".
Оповівши про це своє "консульське" життя, Шевченко написав: "Ой, багато-багато міг би я оповісти цікавих і повчальних речей на цю тему, та якось сумно оповідати". Та про що сумно було оповідати йому самому, розповіли нам інші. Чи скоро, чи не скоро по тому, як Тарас став у дяка за попихача, не знати, але через деякий час дяк зійшовся з молодою Шевченковою мачухою і почав з нею пиячити й гуляти, а Тараса почав товкти "як гамана". Коли вертався дяк до школи, Тарас тікав геть. Дяк не раз морив його голодом, може й свідомо, під’юджуваний мачухою. Рятувала Тараса навіть сліпенька Маруся: вона приховувала за обідом шматочок хліба і клала його в умовленому місці в садку. Тарас прокрадався в садочок і, схопивши хліб, утікав у школу, боячися попасти на очі лютій мачусі. Утікаючи від дякових стусанів, ховався в кущах у садку селянина Желеха. Зробився язикатий і не раз відгризався, а коли дяк напосідався на нього, мусів утікати. Навіть робив собі з дерну "щось подібне до ліжка" у тих калинових кущах, а сестри приносили йому туди їсти. Тікаючи з школи й ховаючись по кущах, списував до зроблених зшиточків сковородинські псалми й колядки, орнаментуючи їх "хрестами і візерунками з квітками", так, як робили це вчителі-дяки, у яких він бачив різні рукописні збірки із псалмами та кантами:
Давно те діялось… Ще в школі,
Таки в учителя-дяка
Гарненько вкраду п’ятака
(Бо я було трохи не голе –
Таке убоге) та й куплю
Паперу аркуш, і зроблю
Маленьку книжечку; хрестами
І візерунками з квітками
Кругом листочки обведу,
Та й списую Сковороду,
Або "Три царіє со дари",
Та сам собі у бур’яні,
Щоб не почув хто, не побачив,
Виспівую та плачу…
Спроби малювати
У 1827 році в лютому Тарасові минуло 13 років.
