Герой поневолї - Франко Іван

Видячи, як він з дівчиною на руках біжить півперек площі, вона скрикнула нараз до свойого льокая:

— Яне! Живо! Живо! Біжи, відімкни браму і хапай тих двоє до сіней ! Живо, бо їх розстріляють на місці!

Ян скочив з ключем до брами і в саму пору втягнув Калиновича й дівчину досередини. Ледве заскрипів ключ, замикаючи браму, на площі почулися голоси команди і гупання кроків цілої компанії вояків. Офіцер, мабуть, добачив іще Калиновича, що втікав із площі, але не бачив докладно, куди і як він щез. Порівнявшися з брамою тої камениці, де жила графиня, він закомандував:

— Compagnie, halt!*

Компанія стала. Офіцер, покликавши до себе двох капралів, задзвонив до брами. Всередині не було чути нічого, ніхто не відчиняв. Офіцер задзвонив ще раз і почав рукояттю шаблі стукати до брами та клясти по-німецьки. Нарешті брама відчинилася. В сінях стояв Ян у багатій ліберії.

— Чим можу служити пану ляйтнантові? — запитав він чемно.

— Хто тут живе? — запитав строго офіцер.

— Пані графиня М...

— Сама?

— Сама.

— Я бачив, що сюди тікали бунтівники, ті, що з барикади стріляли на цісарське військо.

— Пан ляйтнант помилилися,— чемно, але рішуче мовив Ян. — Пані графиня не має нічого спільного з бунтівниками. Справді перед хвилею я відчинював браму, але лиш на те, аби врятувати життя одного цісарського урядника, якого ще в остатній хвилі бунтівники хотіли розстріляти. Ось він!

І, Ян, відступивши набік, показав офіцерові й воякам Калиновича, що, все ще безтямний і зомлілий, лежав на кам’яній долівці сіней. Розуміється, що дівчини, яку він виніс із барикади, не було ані сліду.

— Прошу поглянути,— мовив далі Ян, нахиляючися над зомлілим. — Під плащем цісарський мундир, на руках нема ані сліду пороху, тілько сліди чорнила на пальцях.

— Todt?* — запитав коротко офіцер.

— Ні, зімлів. Мабуть, дістав кольбою по голові. Бачите, циліндр заламаний.

— Gut. Ich werde es melden. Як прийде до себе, задержіть його. Compagnie, marsch!*

І вояки пішли далі, а Ян замкнув за ними браму. Він увесь час потерпав, щоб Калинович не прочунявся передчасно та не попсував своїми признаннями заімпровізовану ним історію. А тепер аж легше зітхнув та подякував богу, що брехня побідила.

VII

В тій хвилі Калинович застогнав і відкрив очі.

— Де я? Що се зо мною? — запитав він, озираючися довкола.

— Між добрими людьми,— мовив Ян. — Не бійтеся нічого, все буде добре.

Калинович сів на долівці і озирався довкола з зачудуванням. У його голові шуміло, спомини недавно пережитого ще не ожили.

— Де я? Хто ви? — запитав він, знов вдивляючися в Яна.

— Ви в домі пані графині М. Я впустив вас, як ви тікали...

— Ах, так! А де ж та дівчина, що я ніс її?

— Нагорі, у пані графині.

— То вона не вбита?

— Здається, ні. Пані графиня тверезить її.

— А вже не стріляють?

— Ні, вже втихло.

— А не будуть шукати за нами?

— Були вже тут. Надіюся, що не прийдуть більше.

— Були тут? Бачили мене?

— Бачили. Та ви не бійтеся нічого. Ваш мундир, ваші руки, замазані чорнилом, а не порохом, переконали їх, що ви не повстанець.

— Господи, тобі слава! — зітхнув Калинович. — Значить, тепер можу йти додому?

— Я не радив би вам. Тепер іще не зовсім безпечно.

— Ах, так, певно! Чуєте? Гуде, тріщить — що се таке?

— Ратуш горить. Вояки стоять довкола і не позволяють гасити. Шукають по домах. Лишіться тут іще троха, потім я проведу вас до вашого дому.

— О, спасибі вам! — мовив Калинович. — А до того мені треба подякувати пані графині за її доброту. Ой!

Калинович на згадку про графиню пробував устати, але почув біль у крижах і йойкнув. Ян поміг йому встати, запровадив його на поверх до свойого покою і, завідомивши графиню про все, приніс йому скляночку вина, сухарів і овочів. Калинович покріпився і, сидячи в кріслі, поки Ян ходив услугувати графині, силкувався впорядкувати свої враження з недавно пережитих страшних хвилин. У нього сильно боліла голова, чувся якийсь глухий біль у крижах і в цілім тілі якесь отупіння, мов після тяжкої праці.

В покоїку, де він сидів, було вже майже зовсім темно. Ввійшов Ян і поставив на столі дві запалені свічки. Слідом за сим відчинилися двері, і ввійшла графиня.

Калинович чемно подякував їй за рятунок, поцілував її руку і просив дозволу вийти і навідатися до свого помешкання. Графиня сіла на кріслі біля стола і оглянула його уважно від ніг до голови.

— Ви якийсь урядник? — запитала вона з виразом розчарування в голосі.

— Так, ясновельможна пані, канцеліст при державній бухгалтерії.

— Ваше ім’я?

— Степан Калинович.

— В усякім разі се дуже гарно з вашого боку, що ви не завагалися посвятити своє становище і наразити своє

життя, коли ходило о боротьбу за наші спільні, святі ідеали.

— Ясновельможна пані графиня вибачать,— мовив Калинович,— я зовсім не думав ні про яку посвяту, ні про яке нараження.

— Ну, такі Чоловік не думає про такі річі, а йде за голосом патріотичного обов’язку.

— Ясновельможна графиня вибачать,— ще раз заперечив їй Калинович,— я зовсім не йшов за ніяким таким голосом. Я вийшов із канцелярії, коли там луснув гранат і запалив папери. Я хотів іти додому, та застав вулицю загороджену барикадою.

— А все-таки ви станули в рядах оборонців.

— Дуже мені прикро, що мушу ще раз спростувати погляд ясновельможної пані. Я не станув ні в якім ряді, але в куті, де б мене не досягли кулі. Я чоловік не воєнний.

— А ся дівчина, яку ви видобули з-під барикади, хіба се не ваша сестра, не товаришка вашої боротьби?

— Ні, ясновельможна пані. Сю дівчину я бачив сьогодні перший раз і навіть не знаю, як їй на ім’я. Догадуюся лише, що вона дочка мойого бюрового товариша Валігурського, який справді стояв на барикаді і стріляв, доки не впав, забитий обломком граната. Тоді вона вискочила з якоїсь криївки, крикнула: "Таточку!" — і зараз упала вниз. Я бачив, як на неї звалився повіз, а що в тій хвилі перестали стріляти, я вирвався зі свого кута, вихопив її з розвалин і поніс — сам не знаю куди.

Графиня зморщила чоло і гляділа на нього остро.

— То ви то все не з патріотизму?

— Ні, ясновельможна пані, не можу того сказати. Я не мішався ніколи в політику.

Графиня всміхнулася якось квасно.

— Хіба ж се політика? Боротьба за найсвятіші ідеали, за вітчину...

— Ясновельможна пані, я австрійський урядник, а з роду русин...

— Ah! Comment іl est mal élevé!* — скрикнула графиня з виразом великого розчарування, не то сама до себе, не то до Яна, що стояв за її кріслом, а по хвилі додала знудженим голосом:

— Ну, добре, можете собі йти. Дівчиною я займуся. На всякий випадок, коли ви були знайомі з її батьком, то дайте Янові свій адрес. Може, вона захоче побачитися з вами. Adieu!*

І графиня встала, гордо подала йому два пальці, які він поцілував з низьким поклоном, і вийшла, шелестячи сукнею.

Минув місяць від того часу. Ратуш згорів і з ним усі папери державної бухгалтерії. Калинович пробував на недобровільнім урльопі і нудився страшенно. Привиклий до неважкої, але щоденної і правильної праці, він тепер не знав, що зробити з собою: зразу, коли ще в місті панував пострах стану облоги, він цілими днями сидів запертий у своїм покоїку, читав дещо, пробував навіть писати вірші і зараз же палив усе написане. Пізніше, невважаючи на сніг і сльоту, він ходив по вулицях і нараз спостеріг, що його щось надто часто тягне на Трибунальську вулицю. Чи то були спомини тих страшних годин, які він пережив у куті біля барикади, чи що інше? Він силкувався вмовляти в себе, що має право ще хоч раз побачити ту дівчину, яку з нараженням власного життя вирятував від нехибної смерті. Але задзвонити до брами гордої графині він таки не мав відваги.

Та ось одного дня, коли він вибирався власне на свій звичайний похід, до його дверей хтось застукав. Калинович завмер зо страху; він усе ще боявся, щоб його як-будь не потягнено до одвічальності за нещасну барикаду. Він не знав, що робити; чи замкнути двері і удати, що його нема, чи просити незнайомого гостя, щоб ввійшов. Але двері відчинилися без його запросин, до покою ввійшов Ян у багатій ліберії і подав йому пахучий білетик.

— Пані графиня просять сьогодні на вечір,— мовив він, поклонився і пішов.

Весь той день перебув Калинович серед дивного зворушення. Він ходив довго по вулицях, старанно оминаючи ринок і Трибунальську, кілька разів заходив до кав’ярні, читав газети, та, не можучи нічого зрозуміти, відкладав їх набік. Нарешті прийшов вечір. Убравшися в повну свою параду, Калинович узяв фіакра, бо на вулицях було болото, і, під’їхавши до звісної брами на Трибунальській, подзвонив. Брама відчинилася. Ян повів його на перший поверх до покою графині.

В ясно освіченім покої сиділа при столі в фотелі графиня, а обік неї бліда, тендітна панночка, скромно, але елегантно одягнена в чорну сукню.

— Пан Стефан Калинович! — промовив Ян, впроваджуючи Калиновича до покою, і віддалився. Панночка, що сиділа на кріслі біля графині, порушилася якось нервово, немов хотіла встати. Але графиня легенько простягла руку, даючи їй знак, щоб сиділа тихо.

Калинович наблизився і поцілував графиню в руку.

— Панна Емілія Валігурська, пізнаєте? — промовила вона з легким усміхом, обертаючися до нього.

— Якби не слова ясновельможної пані графині, то ніколи б не пізнав,— відповів Калинович і вклонився панночці.

Вона встала, обійшла фотель графині і простягла йому руку. Калинович з дивним почуттям зирнув на ту дрібну білу ручку, по якій ніхто не був би пізнав, що вона так зручно і вправно набивала перед місяцем важкі наполеонівські пістолети.

— Позвольте, пане,— промовила вона трохи горловим, але дуже приємним голосом,— подякувати вам за ваш справді геройський учинок, що врятував моє життя. Оскілько знаю з уст пані графині, був се героїзм поневолі. Тим гірше для вас, що ви натрафили на бідну сироту, яка нічим не в стані відплатитися вам.

— Дуже низько, пані, ціните мене, думаючи, що я, чи то в тій хвилі, коли рятував вас, чи коли-будь пізніше, хоч на момент думав про якусь заплату за се чи то з вашого, чи з чийого-будь боку. А тепер, побачивши вас уперве, я справді щасливий, що мій мимовільний учинок урятував життя такої гідної і гарної особи, як ви.

При сих словах панна почервоніла і в заклопотанні глянула на графиню, та й Калинович почервонів і втупив очі вниз.

— II n’est pas si mal élevé, comme j’avai songé*,— промовила графиня, гладячи панну Емілію по голові.