Герой поневолї - Франко Іван

Ще один окрик із її верха. Калинович зирнув туди. "Що сталося з Валігурським? — мигнуло в його голові. — Невже він іще там, на своїм місці?"

Валігурський був на своїм місці. Був і не був. Гранат, відбившися рикошетом від рогу костьолу, скочив на барикаду і вдарився о статую божої матері. І в тій хвилі луснув. Розбив на кусні голову статуї, розкинув барикаду. Кілька обломків — не знати, чи з граната, чи зі статуї — трафило старого Валігурського; він у агонії підскочив зі свойого скорченого сидження в вікні костьолу, простяг високо руку з пістолетом і лицем наперед упав у ту купу руїни, що перед хвилею була барикадою.

— Таточку! Таточку! Що вам? — почувся знизу дівочий крик; скулена постать у дверях костьолу скинула з себе хустку, випростувалася і скочила наперед. Не в добру хвилю. Щось ударило її. Вхопила себе за голову, скрикнула і повалилася наперед. На неї повалився повіз, що досі лежав угороджений догори колесами в барикаду. Падучи згори, він якось зачепився і скотився вниз, обертаючися колесами додолу. Дівчина, таким робом, опинилася під колесами, а тим часом із верху барикади валилися дошки, меблі і всякі обломки, покриваючи, але не займаючи її.

Калинович дивився на все те скляними, непритомними очима. Катастрофа сталася так раптово, моментально, що він не мав коли й подумати про неї. Його очі не могли відірватися від того місця, де щезла дівчина. Що з нею? Чи вона жива, чи вбита? Всяка правдоподібність говорила, що вбита, але в Калиновичевій душі шептало щось, що жива. Ану ж жива? І згине, привалена руїнами? Зомліла і буде задушена? Або вояки підуть по барикаді і потопчуть, багнетами поколють її? Він нараз почав тремтіти всім тілом. Якась невидима сила неначе вхопила його за карк і пхнула наперед, неначе нечутно і невідхильно крикнула йому:

— Що став, як туман? Іди, рятуй!

У нього нараз зашуміло в вухах і зарябіло в очах. Він з якоюсь розпукою глипнув довкола, мов шукаючи рятунку. А довкола було тихо, гармати не гуркотіли, кулі не свистіли. За барикадою, на площі св. Духа, чути було острі, різкі окрики команди. Йдуть до штурму! Ще хвиля, і підуть на барикаду. Швидко! Швидко! І Калинович, не тямлячи нічого, скулений удвоє, блідий, майже непритомний, кинувся до барикади. Кількома сильними рухами він прочистив собі дорогу до повоза, схилився, витягнув з-під нього непритомну, зомлілу дівчину — вона видалася йому легкою, як мала дитина,— і, вхопивши її, мов сніп, наперед себе, кинувся й собі бігти півперек площі до вильоту Трибунальської вулиці.

— Habt acht!* — чути було команду на розі костьолу, і Калиновичу видалося, що се гукнув хтось саме над його вухом. Він стрепенувся, але, не кидаючи свойого тягаря, не озираючися, щодуху побіг далі. Але дівчина в його руках робилася чимраз тяжчою; властиво се послабала його сила; організм, знеможений масою незвичайних і сильних вражень, опадав на силах. Йому почало дзвонити в вухах; огняні кружала забігали поперед очима; моментально все щезало перед ним, ноги тяжіли, мовби на них були не чоботи, а важкі олов’яні кулі. Тільки якесь дивовижне зусилля волі, сила розпуки попихала його наперед, та й то йому здавалося, що ось-ось упаде. Опинившися перед брамою дому, де тепер реставрація Брайтмаєра, він гримнув ногою до брами і крикнув:

— На милість бога! Відчиніть!

І в тій хвилі брама відчинилася. Пара дужих рук немовби ждала на нього, простяглася і взяла йому з рук його тягар, потягла його самого до сіней і знов замкнула двері. Сталося се так тихо, несподівано і легко, що Калинович у іншім разі був би готов повірити в якесь чудо. Але тепер він не здібний був зібрати двох думок докупи. Ще хвилю стояв у сінях, мов остовпілий, ще торкнули його слух німецькі слова команди на площі, ось тут за брамою, почулися йому численні кроки вояків, що, бачилось, голосно чалапкали в теплій іще крові, розлитій річками по бруку. Та в тій хвилі йому здалося, немов десь там, у його нутрі, луснув пухир, наповнений теплою водою, і та вода легко, лагідно почала розливатися скрізь по його тілі, почала любо лоскотати його коло серця...

Він похилився І всім тягарем свойого тіла впав зомлілий на кам’яний поміст сіней.

VI

В камениці, де отак не то чудом, не то припадком опинився Калинович, жила на першім поверсі графиня М. Дідичка славного історичного імені, славна колись красою та маєтком, вона вийшла замуж за польського магната, гуляла з ним разом за границею і здобула собі не менше голосну славу своїми любовними авантюрами. Повстання 1831 року покликало її мужа назад до краю, до просторих дібр на російському Поділлі. Загальний запал захопив і його: він узброїв свою двірню й слуг і зробив із них полк, який приніс йому більше слави серед шляхти, ніж пожитку польській справі: він був швидко розбитий і розсипаний, сам граф дістався до неволі і був висланий на Сибір, а його добра сконфісковано. Графиня ледве здужала врятувати те, що внесла мужеві в посагу, та й се через її гуляще життя за границею було дуже надшарпане. Вона спродала останки, перенеслася до Галичини, купила тут невелике сільце та, пустивши його в оренду, сама жила у Львові дуже скромно. Все одягнена в жалобу, поважна з виду, з білим, як молоко, волоссям, хоч числила ледве 50 літ, вона була тепер гарячою польською патріоткою. Ті, що не знали її шумного минулого, вважали її взірцем чесноти та посвячення, зразком старопольської матрони, що на своїх жіночих раменах держала й леліяла силу й славу Польщі та біля домашнього огнища берегла святі дідівські традиції. А ті, що знали графиню ліпше, мовчали і вдавали, що також вторують похвальним гімнам на її честь. Що їм се шкодило? Навпаки, слава, що окружала ім’я графині, переливала частину свого блиску також на весь шляхетський стан.

Нема що мовити, графиня, живучи отсе вже дванадцять літ у Львові, дбала дуже пильно про те, щоб піддержувати свою славу. Вона швидко, якось непомітно виробила собі ім’я великої філантропки, заступниці та помічниці всіх бідних, а найпаче бідних ветеранів польського війська, бувших повстанців та свіжих конспіраторів. Маючи широкі зв’язки та знайомості не лише в польських, але також у німецьких шляхетських та магнатських сферах, вона справді могла зробити не одну прислугу, особливо в тих часах бюрократичної всевладності та самоволі. Вона не щадила заходів та просьб, вироблюючи одним посади, іншим амністії, ще іншим увільнення з-під поліційного дозору, паспорти на виїзд за границю або дозвіл на пробування в Галичині. Та й звичайних бідних, сиріт, що зголошувалися до неї за підмогою, вона ніколи не відправляла ні з чим, хоча все вміла так устроїти діло, що з власної кишені на всю ту філантропію не видала ані крейцара. Прошаставши замолоду немалий маєток, графиня на старість зробилася скупою. Та, проте, вона вміла запомагати бідних чужими руками: тут напише білетик, особливо до якого міщанина, купця або жида-багача, який на радощах, що "сама графиня" написала до нього власноручно, трусне мошонкою і дасть удесятеро більше, ніж би дав з власного милосердя; а там, коли діло важніше, а усмотрений виконавець її філантропійних інтенцій тугіший на кишеню або вже був натягнений, вона їде сама, в жалобі, з урочистою міною на лиці і з голосом, повним релігійного намащення. І вже не легко знайти такого твердяка, щоб оперся її просьбі, тим більше, що за кождою просьбою графині, мов люта собака за вуглом, сиділа погроза: через свої зв’язки й знайомості вона могла кождому пошкодити ще легше, ніж помогти, і не один мав нагоду пожалувати, відмовивши коли-будь її просьбі. У графині була добра пам’ять, і хто раз чим-будь не догодив їй, міг бути певний, що колись у прикрій хвилі почує на собі її мстиву руку.

Входячи в літа, графиня пристращалася чимраз більше до двох речей: вона робилася набожною, сповідалася щотижня у єзуїтів, молилася цілими днями і взагалі весь час, вільний від виїздів за філантропійними інтересами, присвячувала релігійним практикам; а друга річ — се була охота сватати молодих дівчат і паничів. Роль свахи або посадженої матері була найлюбіша їй з усіх ролей, які могла відгравати ще в житті, певно, любіша від ролі Магдалени-покутниці. Вона сватала всіх своїх молодих своячок і свояків, віддавала замуж молоді вдови та розвідки, а з часом дійшла до того, що брала до себе на виховання по десять або й більше молодих дівчат, сиріт по офіціалістах, ходачкових шляхтичах або урядниках, головно для того, щоб по двох-трьох роках могти віддати їх замуж по своїй волі і вподобі; саму відданицю звичайно не запитувано при тім; вона мала приймити свою долю з рук ясновельможної пані графині, розплакатися, впасти їй до ніг і бути до смерті вдячною.

І не треба думати, щоб графиня бодай при тім поносила якусь матеріальну жертву. Вона брала "на виховання" дівчат не менше п’ятнадцяти літ,— молодших віддавала в теплі руки іншим милосердним людям. Ті вихованиці жили у неї в селі і, нібито вчачися домашнього господарства, робили безплатно всю чорну роботу сільських куховарок, наймичок та робітниць. Зате, віддаючи їх замуж, графиня давала їм "гардеробу", себто пару сорочок та іншого дешевенького жіночого убрання та пару дукатів "на нове господарство"; все було обчислене докладно так, щоб ніяка вихованиця не коштувала більше, ніж приніс її заробіток. Головне віно, яке давала графиня, се була її протекція: вона виробляла посади й аванси для мужів своїх вихованиць, приміщувала їх в данім разі у знайомих панів до "обов’язку" і не забувала за них і потому.

Того дня, коли скоїлося бомбардування, графиня провела весь ранок, як звичайно, на молитві. Коли ж почали стріляти і насупроти її вікон почали будувати барикаду, вона веліла своєму льокаєві Янові замкнути браму, а сама, ставши біля вікна, так, щоб була заслонена муром, а проте могла бачити все, що діється на площі, стояла весь час, шепчучи молитви і визираючи крізь вікно. Декілька куль із площі св. Духа влетіло крізь відчинене вікно до її покою, та се не злякало її; вона була з лицарського роду і не боялася оружжя; за її дівочих часів не перевелася ще мода, що паничі для забави вистрілювали паннам корки з-під черевиків в часі полонезу. Таким робом вона була свідком оборони й упадку барикади, бачила, як упав остатній оборонець, поміщений у вікні єзуїтського костьолу, і дівчина, що сиділа в заглибленні, бачила нарешті вчинок Калиновича.