Врятуйте наші душі (книга коротких страшних оповідань) - Басан Валентина

Це була вища похвала від начальства. Профіль ляльководика засвітився фіолетовим кольором, йому автоматично прийшло повітря на сорок вісім годин. У загальному чаті кинулися вітати, висилаючи смайли свята і аплодуючих долоней.

Але Ляльковод вже покинув чат. Він дбайливо вносив оновлення в своє дітище. Тепер число ляльок ніколи не зменшиться. Завтра на всій Планеті Сміху будуть автоматично оновлені всі пристрої.

Як же назвати нове оновлення. Ляльковод задумався лише на секунду і в чаті ляльководиків з'явилася назва "Радість вічного життя".

Всі збіги випадкові.

Розповідь заснований виключно на фантазіях автора.

28.01.2022

Знахар

Смерь стоит того, чтобы жить.

А любовь стоит того, чтобы ждать.

В. Цой

— Що, батєнька, на той світ вже зібралися? Рано вам ще, рано, ще повоюємо...

— Зібрався, Знахар, зібрався ... твоїми молитвами ...

Перед ним сидів нещасний чоловік, хворий, смертельно хворий. Знахар відчував його особливий запах, що не піддається опису. Вони всі пахнуть однаково, неминучістю, відчаєм, страхом і, зрозуміло, смертю. Вона вже сидить у них у всіх на шиї, трохи вище до потилиці, не звертає на Знахаря ніякої уваги, ліниво потирає руки, влаштовується на голові зручніше і спостерігає. Смерть стежить за Знахарем, немов сита кішка, якій вже не цікаві маніпуляції з мискою і їжею. Вона відкриває одне око, коли Знахар водить по голові руками, намагаючись зняти порчу і перевертається на інший бік. Знахар бере різні трави і порошки, готує зілля, вимагає, щоб клієнт приймав їх по годинах, в певний час і в строго зазначеному дозуванні. Смерть лише відвертається, коли Знахар бере гроші. Великі гроші. Останні гроші.

Ось і зараз. Чоловік, сорок п'ять років, рак печінки, остання стадія. Смерть спала у нього на потилиці вже місяць, ніжно погладжуючи нещасного по голові, час від часу забезпечуючи йому таке необхідне забуття. Знахар, заспокоїв його і його нервову дружину, яка з порога почала битися в істериці. Він готував щось синє, у величезній, погано вимитій пляшці, запускаючи туди коріння, нашіптуючи заклинання і змови, від яких навіть у Смерті злегка піднялися брови. Темно-синя рідина в пляшці стала густою і в'язкою, загрозливо брудний колір грозового неба вселяв страх і благоговіння у клієнтів перед майстерністю Знахаря. Він встав поруч з клієнтом і почав неголосно читати "Отче наш", час від часу збовтуючи загусклу рідину над головою нещасного.

Зілля оплачувалися додатково до платного сеансу. І дружина обережно затиснувши в руці гаманець, крізь сльози оглядала кімнату, де відбувалися за словами очевидців, найнеймовірніші речі. Червоний килим був покритий пилом і невеликими зображеннями православних святих, приколотих до ворсистої поверхні офісними голками з різнокольоровими головками. Вікна були щільно задернуті темними шторами. Маленька настільна лампа висвітлювала лише частину кімнати, де на письмовому столі з товстим склом лежали купи книг, різноманітні бульбашки з рідиною, мішечки з травами і величезний пластиковий піднос, наповнений піском. У піску стирчали тонкі воскові свічки різної довжини, які неспішно чадили, тремтячи вогниками.

У старомодному шафі зі скляними дверцятами стояло безліч таких же бульбашок, як і на столі. Стіни, немов

радіоактивний їжачок, який розгубив свої голочки в битві за екологію, були утикані цвяхами, на яких висіли хрести, елементи магії, чаклунства, намиста з фігурками тварин і навіть пташине пір'я.

Знахар знав, що йому вже нічим не можна допомогти. Є ті, кому можна і він допомагає. Він вилікував вже сотні, тисячі клієнтів, тих, хто не був безнадійний. Він же колись був лікарем, справжнім лікарем. Від спогадів минулого життя він здригнувся. І операції, які він рекомендував, і дітей, яким ставили невірні діагнози, а він відразу визначив, що лікували неправильне, і ліки, які він застосовував у своїй практиці під личиною трав і гомеопатії, всім, хто приходив без Смерті на потилиці, всім допомагав. За гроші. Ясно, що за гроші. Цьому вже не допомогти. Смерть поворухнулася і навіть нахабно захропіла.

У нього така репутація, у нього навіть відгуки в гуглі, у нього оплата всіх податків від діяльності приватного підприємця, не підкопаєшся, черга бажаючих на півроку вперед. Зневірених, безнадійних, розчарованих, але тих, що не здаються, готових платити і вірити, вірити і платити.

Знахар спокійно дав пляшку чоловікові, пообіцявши призначити наступний сеанс рівно через місяць. Він знав, що до наступного сеансу він не доживе. Дружина клієнта дивилася на Знахаря очима повними надії, вона поставила нову свічку за вказівкою Знахаря прямо в середину підноса з піском, завбачливо вибравши саму товсту і довгу свічку, що символізує життя і здоров'я.

Закривши за клієнтами двері, Знахар прошаркав в кухню і дістав з шафи телефон. Включивши чайник, він перевірив баланс і вхідні повідомлення. Руки тремтіли від хвилювання і напруги. Довгоочікуваний електронний лист. Він відкрив віртуальний конвертик.

"Шановний Валерій Іванович, раді повідомити Вам, що наша клініка N отримала переказ у розмірі триста п'ятдесят тисяч євро. Операція вашого сина призначена на десяте число цього місяця. У додатку знаходиться контракт, а також, все необхідні документи для вирішення формальних питань. Ми чекаємо Вас і вашого сина в зазначену дату і час в нашій клініці N. З будь-яких питань прошу зв'язуватися з Вашим особистим координатором (всі контакти додаються), який буде з Вами на зв'язку до повної реабілітації. З побажаннями найшвидшого одужання, команда клініки N".

Головний хірург клініки N дивився на гору роздрукованих документів у нього на столі невидючим поглядом. Йому чомусь згадалося дитяче "дивлюся в книгу – бачу фігу".

Він уже тисячу разів перечитав, переглянув, перевірив ще раз. Одна і та ж відповідь. Завжди одна і та ж відповідь. Його син помирає. Вмирає, чорт забирай. Він, лікар і світовий світила, він, що рятує чужі життя вже багато років поспіль, не може врятувати одне єдине життя, найдорогоцінніше життя. Життя єдиної дитини. Головний хірург втомлено потер очі, мружачись від яскравого світла, що заповнив величезний білосніжний кабінет. Він викликав секретаря і, чомусь соромлячись власного голосу, тихо запитав.

— Про Знахаря дізнавалася?

— Так, записала Вас з сином на прийом на дванадцяте число.

— Через два тижні? А раніше ніяк?

— На жаль, ні. Моніторю його календар постійно, ледве встигла забронювати дванадцяте. З восьмого по одинадцяте дати прийому взагалі пропали.

Палата номер "сім"

Весь світ — театр, а люди в ньому актори.

В. Шекспір

— Доброго ранку, колеги! Прошу завтра надати тижневі звіти не на мою пошту, а на пошту Катерині Олександрівні. Завтра я відлітаю у відрядження на один день. Документи на підпис у мого секретаря я підпишу до вечора. Отже, хто у нас вчора поступив?

— Жінка, сорок років, буйна. Діяли строго по протоколу, довелося зв'язати, вона вкусила нашу Ганнусю за щоку, вкололи заспокійливе. У загальну палату не помістили, щоб інших не розполохала.

— Колеги, я ще раз повторюю, у нас не дурдом і не психлікарня! У нас клініка психологічного здоров'я з можливістю повного одужання! Ніяких зв'язувань! Ми намагаємося уникати совкових методів грубої сили. Їхні родичі платять нам за лікування ментального здоров'я величезні гроші між іншим! Що ще з цієї буйної?

Медсестра кивнула головній лікарці і продовжила.

— Все як завжди, блогерка, в фоловерах двадцять мільйонів, сімдесят відсотків боти, але живих передплатників все одно предостатньо. Проводила до свого божевілля навчання і тренінги, створювала марафони бажань, вчила жінок бути незалежними, красивими, стрункими і розумними. Тиждень тому її сторінку заблокували на невизначений час. Вона звинуватила конкурентку з такою ж тематикою, мовляв нацькувала своїх фоловерів і ті почали масово скаржитися на профіль. Вона дізналася адресу конкурентки, приїхала до неї додому і напала. Їх спочатку забрали в міліцію. Там і тяжкі тілесні і загроза життю співробітникам. Але нашу родичі відкупили і швиденько до нас, мовляв слабка здоров'ям, треба голову лікувати. Після того, як вона напала на нашу Ганнусю, ми її того, швидко скрутили.

— Зрозуміла, гаразд, тоді пару днів потримайте її на крапельницях з ліками N, поспостерігайте, якщо адекватність не повернеться, — тут головлікар важко зітхнула, — будемо застосовувати важку артилерію.

Важку артилерію Валентина Валеріївна застосовувати не любила. Вона намагалася не перетворювати в овочі своїх грошових, а найголовніше, спочатку нормальних (принаймні до цього не маючих приводів в психдиспансери) пацієнтів. Кілька років тому шкільний психолог Валентина Валеріївна абсолютно випадково натрапила на свою особисту золоту копальню.

Викликавши на прийом ученицю п'ятого класу разом з її мамою, на яку скаржилися вчителі, вона швидко переконалася, що з дівчинкою, на щастя, було все в порядку. На жаль, неадекватною виявилася мама, яка змушувала

дочку поза школою записувати відео ролики в соціальні мережі, в надії на успіх і славу відомих блогерів. Над дівчинкою сміялися її однокласники, які писали гидоти з закритих акаунтів, а мама все продовжувала робити з неї зірку, змушуючи кривлятися на камеру. Валентина Валеріївна працювала з мамою учениці цілих три місяці, м'яко промацуючи комплекси, які гнобили останню і заважали жити її дочці. Їх, мабуть, був цілий букет, який доводилося нюхати, поливати і вирощувати ні в чому неповинній дитині. Після психолога мама дівчинки знайшла роботу бухгалтером в косметологічну компанію, познайомилася з цікавим чоловіком і найняла дочці репетитора з математики та англійської, з якими п'ятикласниця швидко наздогнала шкільну програму, яку запустила через соціальні мережі.

Валентина Валеріївна працювала, не покладаючи рук. Спочатку жертв блогерства доводилося шукати самій на сторінках зірок-мільйонників, але вже через рік шукали її, Валентину Валеріївну, фахівця з надання допомоги жертвам соціальних мереж.

Вона зайняла грошей на клініку у одного блогера–наркомана, якому допомогла реабілітувати його дитину після цунамі хейта, що вилилося на нещасного у зв'язку з чорним піаром татуся.