Янкі з Коннектікуту при дворі Короля Артура - Марк Твен

тебе попрохаю».- «Слово честі,- мовив Артур,- я подарую тобі все, чого ти забажаєш».- «Хай буде так,- мовила діва.- Сідай он у того човна, веслуй до меча й бери його разом із піхвами, а я з’явлюся до тебе по обіцяний дарунок, як приспіє час». Сер Артур з Мерліном спішилися з коней, припнули їх до двох дерев, сіли в човен і попливли до руки, що тримала меча; і сер Артур схопив меча за руків’я й забрав собі. Рука зникла під водою, а вони повернулися на суходіл і верхи подалися далі. І незабаром сер Артур побачив розкішне шатро й спитав: «А це що таке? Чиє це шатро?» - «Це шатро сера Пеллінора,- відповів Мерлін,- лицаря, з яким ти нещодавно бився. Але його зараз нема в шатрі, бо він кинув виклик твоєму лицареві, славетному Еггламові, і вони зітнулися, і Еггламові довелося тікати, рятуючись від неминучої смерті, і сер Пеллінор гнався за ним аж до Карліона, а тепер повертається, й ми зараз зустрінемо його на цій широкій дорозі».- «Це добре,- мовив Артур,- тепер у мене є меч, я стану до бою із сером Пеллінором і помщуся на ньому».- «Не чини цього, сер,- мовив Мерлін,- бо цей лицар знемігся після двобою й довгої гонитви, і перемогою над ним ти не заживеш слави; та ще й невідомо, чи переможеш його, бо він воїн над усі воїни; а тому ось тобі моя рада: пропусти його з миром,- невдовзі він стане тобі у пригоді, а по його смерті тобі служитимуть вірою й правдою його сини. І ще настане день, і то незабаром, коли ти радо віддаси за нього свою сестру».- «Гаразд, хай буде по-твоєму»,- погодився Артур. І потім сер Артур оглянув свого меча й вельми втішився ним. «А що тобі більше до вподоби,- спитав Мерлін,- меч чи піхви?» - «Мені більше до вподоби меч»,- відповів Артур. «І в цьому ти нерозумний,- сказав Мерлін,- бо піхви ці вдесятеро дорожчі за меча; поки вони при тобі, ніхто тебе не поранить до крові; ніколи не розлучайся з цими піхвами». Поблизу Карліона вони зустріли на дорозі сера Пеллінора, але Мерлін зробив так, що Пеллінор не помітив Артура й проїхав повз них, не проронивши й слова. «Дивно,- мовив Артур,- чому цей лицар нічого не сказав?» - «Сер,- відповів Мерлін,- він не бачив тебе; як побачив би, ви так легко б не розминулись». І вони прибули до Карліона, й лицарі радо вітали Артура. Слухаючи розповідь про його пригоди, вони дивувались, як їхній король так хоробро сам-один важив своїм життям. Але всі найдостойніші з них раділи, що мають короля, який нехтує небезпеку так само, як вони, звичайні бідні лицарі».

 

Розділ IV
СЕР ТЕРЕВЕНЬ-ЖАРТІВНИК

 

 

Як на мене, то старий виголосив цю чудну байку напрочуд просто й майстерно; але я слухав її вперше, і цим, певно, все й пояснювалося,- іншим вона теж, мабуть, подобалася, поки не набридла.

Сер Теревень-Жартівник прокинувся перший і розбудив товариство досить недолугим жартом. Він прив’язав кілька металевих кухлів собаці до хвоста й відпустив його. Очманілий з переляку пес почав метатися по залі, решта собак з несамовитим гавкотом помчали за ним, перекидаючи й змітаючи все, що траплялося на дорозі, здіймаючи тим оглушливий гвалт і гармидер. Чоловіки й жінки реготали до сліз, а кілька придворних попадали зі стільців і від захвату качалися по підлозі. Ну чисто як діти! Сер Теревень так пишався своєю вигадкою, що знову і знову, без угаву розповідав усім, як йому сяйнула ця безсмертна думка; і як завжди буває з дотепниками такого гатунку, він сміявся ще довго після того, як усім довкола сміятися перехотілось. Але сер Теревень не міг уже зупинитись і надумав на додачу виголосити промову, ясна річ, гумористичну. Я зроду ще не чув стількох утертих дотепів! Він жартував гірше, ніж провінційні актори, що імітують негрів, гірше за циркових клоунів. Як сумно було сидіти тут, за тринадцять століть до свого народження, і слухати знову ті безглузді, пласкі, бородаті анекдоти, від яких мене, ще в дитячому віці, нудило через тисячу триста років! Я вже майже, переконався, що нового дотепу вигадати неможливо. Всі сміялися з цих музейних жартів; а втім, і музейні жарти завжди викликають сміх - я вже зауважив це через багато століть. Лише справжнього сміхотуна вони не смішили,- я маю на увазі Кларенса. Ні, він глузував з дотепника - як завжди й з усіх. Він казав, що більшість жартів сера Теревеня - дурні, а решта - справжні окам’янілості. Я сказав йому, що «окам’янілість» - дуже вдале визначення, бо, на мою думку, деякі допотопні жарти слід справді класифікувати за геологічними періодами. Хлопець у відповідь тільки заблимав очима, бо на той час геології ще, звісно, не було винайдено. Але я подумки занотував свою пропозицію, вирішивши обнародувати її, якщо мені пощастить викрутитись із цієї халепи. Не пропадати ж добру тільки через те, що ринок ще не визрів для нього!

Потім знову підвівся сер Кей і взявся пускати дим в очі чесній компанії, тільки цього разу за паливо правив я. Тут уже мені стало не до жартів. Сер Кей розповів, як зустрів мене в далекій країні варварів, де всі ходять у такому чудернацькому одязі, як ось на мені,- одяг цей заговорений, він захищає усіх, хто носить його, від ворожої руки. Але він, сер Кей, розвіяв силу чарів молитвою і в бою, що тривав три години, убив тринадцятьох моїх лицарів, а мене взяв у полон, подарувавши мені життя тільки тому, що жаль було нищити таке чудо, не виставивши його спершу на показ і на подив королю Артурові та його двору. При цьому сер Кей не шкодував компліментів на мою адресу, називаючи мене то «велетенською потворою», то «жахливим небосяжним чудовиськом», то «вогнедишним змієм-людожером»; і всі вірили кожному слову цієї маячні, і ніхто не сміявся, ніхто не помічав, що в такому моєму портреті фарби, сказати б, трохи згущені. Намагаючись утекти від нього, провадив далі сер Кей, я з одного маху вистрибнув на верхівку дерева двісті ліктів у височінь, але він збив мене звідти каменем завбільшки як корова, потрощивши ним майже всі мої кістки, а потім узяв з мене присягу, що з’явлюся на суд до двору короля Артура. На закінчення він оголосив вирок, і я почув, що мене засуджено до