Янкі з Коннектікуту при дворі Короля Артура - Марк Твен

По обличчях присутніх перебіг вираз подиву й недовіри; з лиця королеви зникла вдячна усмішка - ім’я сера Кея явно її розчарувало; а паж украй глузливим тоном прошепотів мені на вухо:

- Отакої! Сер Кей? Та щоб мені в спідниці ходити, щоб у мене вуха зів’яли! Либонь, грішному язикові людському доведеться теліпатися ще дві тисячі років, перше ніж з нього зірветься ще одна така безбожна лжа!

Очі всіх придворних суворо й допитливо втупилися в сера Кея. Та він на слизькому не посковзнувся. Лицар підвівся й розіграв усе як по нотах - то була віртуозна гра! Він почав з того, що пообіцяв казати щиру правду, дотримуючись самих лише фактів і не додаючи нічого від себе.

- І тоді,- мовив він,- ви складете славу й шану наймогутнішому із звитяжців, що будь-коли щитом і мечем здобували перемогу в лавах християнської раті. Він тут, серед нас!

І сер Кей показав рукою на сера Ланселота. Що й казати, то був майстерний, безпрограшний хід, який одразу прихилив до нього всіх присутніх! Далі він розповів, як сер Ланселот Озерний, вирушивши на пошуки пригод, одним махом стяв голови сімом велетням і визволив сто сорок дві полонені діви; як він, мандруючи далі в пошуках нових пригод, став свідком того, як сер Кей б’ється в нерівнім бою проти дев’яти лицарів-чужоземців; як він один викликав їх на бій і подолав усіх дев’ятьох; як тієї ж ночі сер Ланселот тихенько встав з ліжка, надів панцир сера Кея, взяв його ж коня й, подавшись у далекі краї, в одному бою переміг там шістнадцятьох лицарів, а в другому - вдвічі більше; і як усіх переможених, і цих, і тих дев’ятьох, він змусив присягтися, що на зелені свята вони прибудуть до двору Артура й віддадуться в руки королеви Гвіневери як бранці сера Кея, сенешаля, впокорені його ратною доблестю; і ось півдюжини вже прибуло, а решта з’являться, щойно загояться їхні жахливі рани.

Зворушливо було бачити, як червоніла й усміхалася королева, як вона мліла й танула, як нишком поглядала на сера Ланселота! В Арканзасі 14 за один такий погляд його б застрелили на місці.

Всі вихваляли відвагу й великодушність сера Ланселота, а я зачудовано думав, як може одна людина перемогти і взяти в полон таку силу-силенну досвідчених воїнів. Врешті я попросив пояснення в Кларенса, але цей глузливий пустун відповів тільки:

- Якби сер Кей устиг вижлуктити ще один бурдюк кислого вина, переможених було б куди більше.

Я хотів був покартати хлопця, але раптом помітив, що на обличчя його набіг вираз глибокої нудьги. Кларенс дивився на старезного сивобородого діда в просторій чорній накидці, що підвівся зі свого місця за столом і, стоячи на нетвердих ногах, похитуючи облізлою головою, обводив присутніх каламутним, непевним поглядом. А тим часом на всіх обличчях з’явився той самий стражденний вираз, що й на обличчі пажа,- вираз бідолашної тварини, звиклої безмовно терпіти найтяжчі муки.

- Господи, скільки можна! - зітхнув хлопець.- Знову та сама стара пісня, тисячу разів співана-переспівана! Зараз він знову затягне її, він її до скону співатиме щоразу, як від кварти меду в нього розбурхається уява. Краще б я вмер, краще б не дожив до цього дня!

- Хто це?

- Мерлін, 15 всемогутній чародій та брехун! Бодай його синій пломінь спопелив, так він остогид усім своєю осоружною байкою! Всі мужі бояться його, бо він повелитель бурі й грому, і всі дияволи пекла стоять перед ним навшпиньки,- а то б йому давно випустили кишки, щоб не мав чим бурчати! Він завжди оповідає цю байку в третій особі, удаючи із себе скромника, який нібито не прагне слави. Хай прокляття впаде йому на голову! Хай візьме його лиха година! Слухай, друже, розбудиш мене перед вечірнею, гаразд?

Хлопець прихилився до мого плеча, вдаючи, ніби спить. Коли старий почав свою оповідь, паж і справді заснув; поснули і пси, і придворні, і лакеї, і вартові на своїх постах. Монотонний голос і далі гугнявив, а з усіх боків лунало розмірене хропіння, мов приглушений супровід духового оркестру. Дехто спав, поклавши голову на згорнуті руки, інші - відкинувшись назад і роззявивши рота, з якого вихоплювалася імпровізована музика; мухи дзижчали й тяли донесхочу, бо їх ніхто не відганяв; пацюки нечутно вилазили з незліченних нір і розгулювали, де їм заманеться, а один із них сів, мов білка, на голові в короля, затиснувши шматочок сиру в лапках, і заходився гризти його, із зухвалою неповагою посипаючи кришками королівське обличчя. Це була мирна картина, заспокійлива для втомленого ока й розтривоженої душі.

Ось що розповідав старий:

- Отож король з Мерліном вирушили в дорогу й приїхали до самітника, доброго християнина й уславленого знахаря. Самітник оглянув рани короля й дав йому цілющого зілля; і король перебув у нього три дні й три ночі, і рани його загоїлися так, що він знову зміг сісти на коня. Тож вони рушили далі. І дорогою Артур сказав: «Я не маю меча».- «Пусте,- відповів Мерлін,- тут неподалік є меч, я здобуду його для тебе». Незабаром вони під’їхали до великого синього озера, й посеред того озера Артур побачив руку у венецькій парчі, а в тій руці - чудовний меч. «Ось той меч, якого я обіцяв»,- мовив Мерлін. Аж тут вони вздріли діву, що йшла по озерній воді. «Що то за діва?» - спитав Артур. «Це владичиця озера,- відповів Мерлін.- Посеред озера є скеля, а в тій скелі - її оселя, а в тій оселі - всі палати із щирого срібла та злата. Зараз ця діва підійде до тебе і, якщо ти попрохаєш красненько, дасть тобі того меча». І діва підійшла до Артура й привітала його, і він вклонився їй. «Діво,- мовив Артур,- що то за меч стримить отам у руці над водою? Чи не міг би я взяти його, позаяк у мене меча немає?» - «Сер Артуре, королю,- відповіла дівчина,- меч той мій, і він стане твоїм, якщо ти даси мені в дарунок те, що я потім у