Для загального добра - Коцюбинський Михайло
Одні робітники, страшніші для Замфіра від самих чортів з пекла, високо закидаючи сокири, рубали тремтячі від страху кущі, з тріскотнею вивертали недорубані гілляки, ламали тички, другі — носили оберемками зрубані кущі, на котрих гойдались здорові, розкішні кетяги винограду, та скидали їх на купу, обхоплену чорним димом та полум'ям. кожен раз, коли сокира рубнула по виноградному корені або тріснула галузка, Замфір відчував біль у голові та серці, наче хто рубав йому мозок, краяв серце.
Обхопивши голову руками, Замфір тільки простогнав:
— О, домне, домне! (боже, боже!) Що ж я подію, нещасний? Що ж я подію?
Тихович блідий, вельми зрушений, підійшов до нього.
— Домнуле доктор! — з благанням у помутнілих очах звернувся до .нього Замфір. — Домнуле доктор! Не рубайте мені виноградника ... я бідний, в мене діти дрібненькі ... це ж хліб мій увесь.
А коли Тихович, бажаючи щось відповісти, на знак незгоди потряс головою, Замфір, мов п'яний, хитаючись на ходу, підбіг до куща, впав, як довгий, на землю і, поклавши голову на коріння, стогнав придушеним голосом:
— Голову мені рубайте, не виноград! .. голову! .. Робітники зупинились: їм стало жаль молдувана.
Господарське серце зрозуміло весь трагізм ситуації. Тихович не знав, що чинити. Він бігав від Замфіра до Маріори, вговорював їх, зацитькував, але ніщо не помагало: 3амфір лежав під кущем ревно плакав, діти зняли страшенний лемент, а Маріора, вклякнувши, обіймала кущ, як дитину, та голосила, мов по мерцеві ... Рясні сльози стікали по її блідому виду, капали на листя, кетяги ...
— Чоловіче ... жінко ... що ви робите? схаменіться.;) я тут нічого не винен, це все від бога ... — мало не плакав Тихович. — Ваш виноградник заражений, на корінцях зараза, вона може перейти на сусідні виноградники ... Я мушу вирубати ваш виноградник ...
Маріора скочила, як опечена.
— Зараза? — скрикнула вона. — На корінцях зараза? ... — І вмить, як дика кицька п-азурами, почала розграбувати пальцями землю під кущем. Докопавшись до корінців, вкритих філоксерою, вона рвала їх і їла з землею разом, примовляючи:
— Зараза, кажете? Хай же я перша вмру від тої зарази ... хай я не доживу до вечора ... Ох, коли б мені вмерти від тої зарази .. :
Очі її дико палали, бліде обличчя було скривлене від болю, білі зуби рвали вкриті філоксерою корінці, котрі Маріора несито ковтала, приказуючи в одно:
— Хай же я вмру від тої зарази ...
Вона була страшна у своїй дикій розпуці.
Тихович не знав, як перервати сцену, що ставала далі нестерпуче важкою для всіх. Ні розвага, ні просьба, ні грізьба — ніщо не помагало. Замфір усе ще лежав під кущем, Маріора їла філоксеру, діти плакали, аж заходилися. Налякані, зняті жалем робітники покидали роботу та стояли, мов зачаровані.
Надаремне Тихович запевняв Маріору, що філоксера не вадить людям, а тільки виноградові: молодиця не слухала.
— Гей! — скрикнув урешті Тихович: йому прийшJIа до голови спасенна думка. — Ця жінка їла отруту, їй може зашкодити це... Подайте сюди гас із коновкою, хай вона нап'ється гасу ...
Оден із робітників метнувся до коновки, а Маріора, спостерігши той рух, зірвалась на рівні ноги і блиснула на Тиховича повними гніву чорними очима.
— Бодай би ви крові власної напилися, людожери! — скрикнула і з тими словами вискочила з виноградника.
Тихович наблизився до Замфіра.
— Зведіть його обережно та виведіть звідсіль! — загадав він робітникам.
На превелике диво, Замфір не пручався. Він позволив звести себе і тільки благав в одно:
— Голову мені рубайте, не виноград... не відбирайте від мене хліба ... не сиротіть, бо загину ...
Робітники вивели Замфіра з виноградника і посадили під вербою на березі річки. Нещасний мовчки понурив голову.
А на винограднику знов закипіла робота. Сокири гупали в грубе коріння, аж листя тремтіло на гнучких лозах, здорові оберемки зрубаних кущів виростали в великі купи, а загаслий вогонь знов засичав, обхопивши зелену рослину.
Та що! Замфір не бачить уже загину свого виноградника. Помутнілими очима, що нагадують тепер батькові, дивиться він у простору, поза садок, кудись у гори, або поза гори. Страшне лихо придушило його: він не чує ані жалю в серці, ані гніву. Якась знемога, якесь безсилля опанувало його. Він почуває себе таким кволим, таким безпорадним, розбитим. Замфірові здається, що йому відтято руки й ноги та кинуто в якусь глибінь, на дно річки. Вода заливає йому очі, вуха, ніс, вливається всередину через горло, не дає крикнути, благати помочі, а він спускається все глибше і глибше і не може рятуватись, бо не має ані рук, ані ніг ... Замфір спустився на дно, а там лежать вже без житті діти й жінка та мов чекають на нього. От і Замфір ліг нерухомо попліч з родиною своєю, серед могильної тиші, і так байдуже йому до всього, що колись, за життя, було милим, дорогим, для чого він тратив сили, боровся, сподівався, жив ... Тепер від світа цілого відділяє його оця в кільканадцять сажнів заввишки верства текучої жовтої води, крізь котру байдужно дивиться на Замфіра завжди глухе на людські благання, вічно спокійне небо ...
Тихович теж погано почувається. йому не то соромно, не то жалко. Він дуже добре знає, що в лихові, яке скоїлось для Замфірової родини, немає його, Тиховачевої, вини, а проте йому докучає таке почуття, як би :він от ... скривдив кого або що вкрав... Безустанне Маріорине скигління дратує його несказанно, а на бідного, мовчазного в розпуці Замфіра він не може й очей звести. Робітники працюють поволі, мляво, але Тихович не зважується обізватися до них, бо боїться почути власний голос. Він шукає, на чім би зупинитись, що б могло поновити зламану пригодами душевну рівновагу. Блукаючий погляд Тиховичів зупиняється врешті на вогнищі.
Там, з-під здоровенної купи виноградної лози, перемішаної з очеретяними тичками, виривається наверх густий зелений дим. Потужний вогонь працює під сподом, завзято бореться з вагою, що налягла йому на груди, намагається пожерти її. Жива ще рослина шипить на вогні з болю, тремтить делікатним листям, скручує тоненькі вусики .. От вихопилась врешті з-під купи вогняна рука, струснула лозиною... і попадало додолу покручене, зчорніле листя. Ось витяглася друга рука, третя... десятки вогняних рук обхопили зі всіх боків зелену купу, скрутили її, а далі зіллялись в одно здорове полум'я, котре з страшним гуготінням, як дикий звір, накинулось на виноград, жерла ягоди, листя, тички, лози ... Вогонь шаленів, скакав, перевертався, танцював серед диму, п'явся догори і, відриваючись там зубчастими клаптями, летів до неба, гинучи по дорозі в прозораму повітрі... Легенький попілець, підхоплений силою вогню, злітав догори та розходився навколо. Відблиски світла тремтіли на землі круг вогнища, як срібляста сітка, а легенькі тіні від диму швидко пересувалися по землі, безперестанку зміняючи фантастичні форми…
Тихович неспроможен був відвести очей від того видовища. В шипінні сирової лозини вчувалась йому скарга хазяїв, що тратили в вогні не тільки хліб щоденний, а щось більше, чого не можна ані зміряти, ані купити за гроші. В чорному димі, що здіймався до неба, як дим офіри, ввижались йому довголітня, тепер змарнована праця, ряд важких голодних днів в будучині, безсонні ночі, втрачені надії. Тиховичеві було сумно. Коли б хоч певність, що така офіра потрібна для загального добра, що робиш справді пожиточне діло, а не зайву жорстокість. Ба, коли б певність! ..
Робота посувалась. Останні кущі лягли під сокирою, вогонь нищив вже рештку. Тихович мусив доглядати, як засипали землею пеньки та трамбували землю, прилагоджуючи її до труїння. Незабаром частина виноградника виглядала як кладовище, вкрите могилками, що робило дуже прикре враження.
Тихович вештався поміж пеньками, обмірковуючи план труїння, коли здалеку, аж з крайніх виноградників, долетів до його вуха стріл.
"То, мабуть, Рудик не витримав, — подумав Тихович, — коли б ще лиха собі не напитав, бо на кордоні не вільно стріляти".
За півгодини надійшли Рудик із Савченком, які 06дивлялися крайні садки.
— Пора обідати! — гукав здалеку Савченко.
Побачивши зрубаний виноградник, обидва колеги зупинились, здивовані.
— Чисто! — розвів руками Савченко. — Як бритвою зголив ... О! і вогні горять, як на Купала...
І, весело підстрибуючи, він підбіг до вогнища та згорнув ногою на вогонь розкидані гіллячки.
Рудик підскочив до Тиховича. Обличчя його сяло. — Подивіться, — гукав він, показуючи Тиховичеві закривавленого довгоносого вівчарика. — Я не витримав, але ж і вдалося мені ...Ось гляньте, який гладкий! — І Рудик дмухав вівчарикові між пір'ячко, щоб показати, який він гладкий, та підсовував Тиховичеві під ніс руку, по котрій стікала свіжа вівчарикова кров.
Тихович, який ніколи не стріляв і не любив крові відвернувся від закривавленої дичини, чим образив трохи свого колегу-мисливця.
Коли Тихович, йдучи на обід, обернувся назад, на нього глянула з-поміж виноградників якась порожнява, якась щерба, що робила враження вибитого зуба.
Серед спустошеного виноградника стояв робітник, байдужно перегортаючи ломакою попеліючий жар.
А Замфір все ще сидів марою під вербами побіч Маріори, втупивши посоловілі очі в простору ...
Неспокійно спалося Тиховичеві тої ночі. Уві сні верзлася йому всячина. То здавалось йому, що він сам рубає величезною сокирою по три кущі зараз, то — що робітники, замість лози, покидали на вогонь Замфірових дітей. А то знов бачить він, як у сильному вогні горить цілий виноградник, як від нього займається навіть земля, горять кущі, палає повітря, от-от небо спалахне від страшенного жару. А з тої бурі полум'я, над яким кружляє, каркаючи, ворон ("І як він собі крил не обсмалить?" — думає Тихович) . З того пекла вогняного виразно долітає до його вуха Маріорин лемент: "Ох, коли б мені вмерти від тої зарази ... " А ворон спускається все нижче та нижче. З кожним махом крил він росте, більшає, пташина голова заміняється в людську, здорові крила безвладно звисають, і чорний птах падає під кущ, промовляючи Замфіровим голосом: "Голову мені рубайте, не кущ!.. голову!.. " Тихович прокинувся, зрошений холодним потом. Була ще ніч. В хаті було душно, і Тихович не міг вже заснути. Він одягся і вийшов на двір.
