Для загального добра - Коцюбинський Михайло
Срібляста биндочка Пруту кривульками порізала зелені береги, ціле море хвилястого комишу ховало від людського ока блискучі озерця та гирла, блакитна імла далини повила далекі села, гори. садки. На планині хилилась од вітру пшениця, а по жовтих ярах, що збігали з гори до Пруту, п'явся лозиною кучерявий виноград. На чистому теплому небі тільки де-не-де біліли кущиками хмари.
Дон-Кіхотові першому докучила мовчанка. Він злегка штовхнув дрімаючого студента.
— Колего Савченку, годі-бо вам носом свистіти, он гляньте краще на той табун диких гусей; аж злість бере, що не можна дістати.
— Га? .. що? .. я заснув?. — прокинувся студент. А що ж його робити У дорозі: ні вина, ні дівчат тут немає ...
— Незабаром приїдемо в село: буде те й друге.
— Угу ... а як знайдемо філоксеру, то ті мегери й очі з лоба повидирають нам. А ви все ще, колего Рудик, мов кіт той, пасете очима пташок? Плюньте на це діло…
Рудик нервово кинувся.
— Плюньте на своїх дівчат краще, — відрізап він ображено.
— Ха-ха! Прирівняли! .. А що ж це, — позіхпув Савченко, — наше начальство похнюпилось? На що хочете закладаюся, що саме тепер обмірковуєтьси 11лан кампанії антифілоксерної! Ну, признайтеся, пане Тихович, адже я вгадав ваші думки?
Тихович скинув очима на Савченка.
— На цей раз не вгадали, — обізвався він. — Я нічого не думав, а просто милувався краєвидом. А коли хочете, признаюся щиро: мене турбує думка, що у Лоєштах знайдемо філоксеру.
— Вас турбує? — засміявся студент. — А я б міг сказитися за тих вісім годин одноманітної праці; .коди б не рятувала мене часом від цього ота ваша неприятелька — філоксера. Все ж таки якісь враження, рух, життя. Та й приємно знайти, коли шукаєш ...
Мовчали б краще, колего, — спинив його Дон-Кіхот (vulgo! Рудик), — та не дратували пана Тиховича своїм легкодумством. Адже ви знаєте, як він поважно дивиться на свою місію ...
Студент махнув рукою і розщібнув кітель;
Тихович нічого не відповів. За кілька хвилин він звернувся до візника:
— Діпарте Jlоєшти?
— Яка! — показав візник пужалном на провалля, в якому зникла враз дорога.
Здавалось — далі нікуди було Їхати. Дорога западалась, як під землю, а за проваллям, глибини якого ще не можна було помітити, стирчали зелені шпилі гір. Але візник припинив коні і ступою спустився У кручу. Віз в’їхав у вузьке міжгір'я. З одного боку дороги стирчала жовта стіна урвища, з другого чорніла широка безодня, дно якої, мабуть, ніколи не бачило сонця. Зубчасті гори кидали тінь на дорогу, пітьма лізла з безодні, виповняла міжгір'я, п'ялась по горах аж до сяючих на сонці шпилів. Стягнені віжками, під натиском каруци, коні крутились, як змії, помалу спускали віз по покрученій дорозі, що, здавалось, про• вадить на той світ. Виступи гір закривали дорогу і тільки клаптик безхмарного неба синів у високості над стрімкими жовтими стінами урвища.
Враз, немов від маху чарівничої палички, пасмо гір розірвалося, в широкому отворі, наче у вікні, блиснула річка, а за річкою — широка простора зелених плавнів, засипана вся південним промінням. Каруца впірнула у хвилю ясного світла і покотилась берегом .Пруту. далеко лишивши за собою похмурі бескеди.
Незабаром показалось село, мальовничо розкидане над річкою по горі. Білі, чепурненькі хати під очеретяними стріха ми, з широким піддашшям на мальованих стовпах, дерев'яні кошниці на кукурудзу, очеретяні хлівки, крилаті акації та морви за штучно плетеними очеретяними тинами, журавлі над колодязями — все це робило гарне враження, свідчило про лад та достаток. Хазяїв не було вдома, всі були на роботі. Тільки де-не-де діди вигрівались на сонці, сидячи на призьбі, та молодиці квапливо бігли по воду, вимахуючи мідяними побіленими кухвами. Собаки, яких завжди буває безліч по селах південної Бессарабії. обпали каруцу і бігли, валуючи, за нею аж до примарії, де зупинились наші подорожні.
Тихович вискочив із каруци і, не обтріпуючи навіть пилу, спішно ввійшов У примарію.
Тут його стрів примар, грубий череватий молдуван із апатичним обличчям, та наш знайомий — писар. котрий не мав уже на собі святних ясних галанців.
Тихович назвав себе.
— Мені припоручено, — додав він, — обдивитися лоєштські виноградники, щоб запевнитися, чи вільні вони від філоксери. Ви дістали моє оповіщення?
Примар апатично кліпнув очима, а писар, настовбурчивши вуси та вирячивши котячі очі, зігнувся так, що робив враження людини. у котрої від страшного болю втягло назад живіт.
— Аякже, відібрали ... це про філоксерію? О! ви тут напевне знайдете її!.. — додав він з округлим рухом рук.
— Ви чому так думаєте? — звернувся до нього зацікавлений Тихович.
— Люди мруть, — таємниче пояснив писар. — І в повітрі... — Він не доказав, а тільки потягнув носом повітря, наче чув там присутність філоксерії.
Тихович злегка осміхнувся.
— Мені треба знайти кватири, — звернувся він до примаря, — для робітників і для нас. За хати я платитиму. Тільки поспішіться, бо люди чекають на дорозі.
— Усе буде зроблено! — підхопив писар, висовуючись з хати задом та виробляючи дивні рухи ногами, на котрих, на превеликий жаль пана писаря, сьогодні не брилювали вже нові ясні галанці.
Сотник та десятник, як навіжені, бігали по хатах, шукаючи кватир — і не могли ніде знайти. Молдувани, дізнавшись, що приїхали ненависні їм "доктори". нізащо не хотіли пускати ворогів у хату.
Савченко з Рудиком сиділи на возі і, голодні та лихі, лаяли молдуван.
— Яка дикість! Який брак культури! — хвилювався Савченко. — Ти працюєш ДЛЯ їхнього добра, для їхньої користі, а вони тебе в хату не пускають, варвари! .. — Відколи це ви, колего, почали добачати користь у нашій праці? Я щось раніше не помічав цього за вами. Може, то з голоду? — глузував Рудик.
— А таки я голодний, коли хочете знати! — вибухнув Савченко. — Від самого рання нічого не їв, а тепер чекай на спеці, поки тебе пустять у хату! .. Нічого мовити — миле життя розвідача філоксерної комісії!
— Ех, шкода! — зітхнув Рудик. — Якби можна, забив би я оце парочку диких гусей та засмажив на маслі, знаєте. з яблуками ...
— А-а! не дратуйте ж бо! ..
— Або підстрелити, знаєте, зайця та спекти до бурячків у сметані ...
— Тьфу! Мовчіть-бо, бо слина котиться ...
Тихович з ганку прислухався до тої розмови, зморщивши чоло. Очевидячки, і його дратувала прикра ситуація.
Нарешті задиханий сотник оповістив, що кватири знайдено. Обидві каруци рушили, і наші подорожні так-сяк розташувалися.
Коли за кілька хвилин робітник ніс з шинку карафку вина, молдувани кидали услід йому гнівливі погляди, вигукуючи з обуренням:
— Анцихристи! Бач, самі п'ють вино, їм воно нічого не вадить, а людям рубають виноградники, бояться, бач, щоб люди не вмирали, бодай би ви самі виздихали, анцихристи!
В невеличкій, чепурній молдуванській хаті, де зупинились розвідачі, сичала на столі бензинка , а на ній шкварчала яєчня, яку митецьки вмів пряжити Савченко. Він сам, своєю власною кругленькою особою, стояв, зігнувшись над пательнею, і з утіхою ласуна, з поширшеними ніздрями, розкошував пахощами смачної страви.
Рудик витирав склянки на вино, різав хліб.
— І де той Тихович вештається? — бурчав імпровізований кухар. — Яєчня вже готова, а його десь носить ...
— Принесло вже і, як бачу, в самий час! — обізвався Тихович на порозі. — Треба було поглянути, як там розташувались робітники.
Савченко загасив бензинку, тріумфально поставив на стіл яєчню і з вншуканими рухами, церемоніально запрохав товаришів на обід.
Розмова стихла; чутно було тільки, як працювали молоді шелепи та булькало вино при наливанні у склянки.
По заспокоєнню голоду Савченко сповнив склянки, закурив цигарку і звернувся до Тиховича.
— А тепер. коли "жолудкове питаннє", як кажуть галичани, залагоджено, мушу поділитися з вами сумним спостереженням, що наша хазяйка пеклом дише на нас. Мені, знаєте, треба було вмитися з дороги. Я й звернувся до хазяйки. "Де у вас вода?" — питаю її ввічливо так. — "У Пруті". — відказала мені дама. "Це ми знаємо, — кажу я, — а чи не можна б звідси трохи взяти?" — та й подався до діжчини. Ех, як не скочить моя мегера, як не вихопить діжку в мене перед носом, як не забелькоче! "Фе, — кажу, — мадам, навіщо ж так хвилюватися? Це і на нерви шкодливо, і колір личка може зопсуватися, хоч воно й так у вас нагадує торішню мамалигу". І що ж, ви думаєте, відказала вона на таке dictum? Отож нічого не відказала, а тільки плюнула, так-таки й плюнула на вічний сором прекрасній половині роду людського ...
Рудик сміявся.
— Ну, цього факту хіба не запишете собі іп libris amoris? Та хіба ж тільки хазяйка наша?! — додав він. — Всі вони, усі молдувани дивляться на нас, як на Boporif1 своїх, у ложці води ладні втопити нас.
— І не дивниця, — обізвався Тихович. — Приїздять в село якісь люди, що не знають Їх мови, через що не можуть порозумітися з ними, не п)итаючись, йдуть на виноградники, рубають їх, палять... За що? нащо? яким правом? Незвісно. Та й виясни ж такому молдуванові, темному, неосвіченому, що філоксера, той страшний шкідник винограду, може з часом знищити всі виноградники, хоч тепер не видко ще руйнуючої сили того маленького, а сильного ворога! Він не пійме віри. Виясни господареві, у якого зрубано виноградник, що це зроблено для загального добра, для забезпеки сусідніх виноградників від зарази! Чи ж він потішиться таким поясненням? Або обіцяй другим, що ми не пустимо на їх садки філоксери, коли від самого початку існування комісії аж досі не було ще Прикладу, щоб вдалося нам цілком очистити від філоксери виноградники в якому-небудь селі ...
— Амінь, — перехопив Савченко. — Я давно вже кажу, що наша праця, наша йолопська праця нікому не потрібна ... На цю псевдоборотьбу з філоксерою ми, мов у бочку Данаїд, кидаємо гроші, силу, час ...
— Вибачайте, — перебив його живо Тихович. — Ви не дали мені сказати, що дорогу до кращих результатів запиняє нам та ж сама темнота молдуван, бо, замість помагати нам у боротьбі, вони шкодять їй, причиняються до розповсюдження філоксери. Я не нехтую боротьби з філоксерою, а тільки вияснюю причину ворожнечі молдуван. Я вірю, що ще не пізно боротися з ворогом винограду, що ми змогли б ще локалізувати його, здушити, знищити і таким робом об рятувати бессарабські виноградники.
