Українська література » Класика » Для загального добра - Коцюбинський Михайло

Для загального добра - Коцюбинський Михайло

Читаємо онлайн Для загального добра - Коцюбинський Михайло

Хай собі дивляться, то їх діло, аби людям не було шкоди ... "

Замфір навіть повеселішав від тих думок. Затягши безкінечну пісню, він навіть і не помітив, як доїхав до садка. Навиклі коні самі зупинились перед тином. Замфір скочив на землю і почав розв'язувати фіртку. У ту ж мить від тину відділилася чорна постать циганова і заступила йому дорогу.

— Не вільно! .. — сказав циган, кладучи руку на фіртку.

— Що таке? що ти кажеш? — не зрозумів його Замфір.

— Не вільно сюди, — обізвався вдруге вартовий, не беручи руки з фіртки.

Замфір засміявся.

— Ти хіба не пізнав мене? Це мій виноградник, сміявся він.

— Я знаю, що ваш ... Але він слабий — і доктор звелів нікого не пускати.

Замфірові потемніло в очах. Зразу він наче не розчовпав, про що річ, але за мить страшна думка блиснула йому в голові, а згасла злість спахнула з новою силою.

— Що? — скрикнув він, хапаючи цигана за барки. Мене не пускати на мій виноградник?!

Нещасний циган аж присів зі страху. Перехиливши з покорою набік голову та витріщивши на Замфіра перелякані, благаючі очі, він невиразно белькотав:

— То не я... Я нічого не винен ... доктор казав не пускати ... хоч би рідного батька, каже, не пускай ...

Але Замфір не слухав його: він тільки тіпав бідним циганом та кричав йому просто в обличчя:

— Мені не вільно на свій виноградник?

— Почекай же, — додав він трохи згодом, — я покажу тобі та твоїм докторам, як мати справу з Замфіром Нероном! .. — І з цими словами Замфір потяг цигана до річки.

Надаремне переляканий на смерть циган благав пустити його, пручався, кричав: Замфір волік його до річки. Вже на березі Замфір підняв цигана догори, аж той забовтав ногами в повітрі, струснув ним і кинув на дорогу. Бідний циган покотився по землі, але, почувши волю. вмить зірвався на рівні ноги і, обмацуючись та проклинаючи Замфіра, потрюхав до села.

Замфір стриножив коні, пустив їх у садок на пашу, а сам, все ще важко сопучи з гніву, подався між кущі. Повний місяць викотився з-за гори і обсипав сріблом виноградник. Замфір уважно придивлявся до кущів, намагаючись помітити що-небудь нове, але вони були такі свіжі, такі розкішні, як і перше ...

"Слабий, слабий виноград ... — пригадував собі Зам• фір циганові слова. — Чи вони подуріли, чи що, щоб в оцих здорових, родючих кущах добачати слабість?. Це якась нахаба, ніщо інше ... Але зі мною не жарти, я не дамся на поталу ... "

Замфір ходив по винограднику, нагинався, зазирав під кущі. "О! тут копали, — думав він, наглянувши свіжо розкопану землю. – І що вони там знайшли? .. " Замфір вклякнув під кущем. З цікавістю, що перемогла гнів навіть, він почав розгортати землю здоровим кривим ножем, що висів у нього за поясом, — і незабаром добув нідрізані корінці. Піднявши їх до місяця, Замфір уважно придивлявсь до корінців, але нічого не бачив. для більшої певності він навіть понюхав корінці, але вони мали звичайний дух. Молдуван обурився. Як можна так кривдити людей! Вигадувати те, чого ніхто не бачив, чого нема на світі навіть, дурити не тільки простих молдуван, але й "імперата" самого! Правда, доктори — пани, а пани завжди живуть із мужиків, а дурні мужики завжди терплять панську кривду, як ті вівці, що їх стрижуть та ріжуть ... Але годі! Замфір не стерпить... Хай буде, що буде ... І Замфір почув новий приплив лютості, що душила йому груди, викликала жадобу помсти.

Місяць викочувався все вище і вище; осяяні дерева дивились на свої тіні, через Прут перекинувся срібний, як місяць, шлях У таємничі плавні, завиті сріблястим серпанком імли.

Замфір сидів у садку, затоплений в задумі, і не помічав ані холодного, вогкого подиху плавнів, ні форкання коней, що гризли оддалік траву, ні далекого, ледве чутного гомону засипаючого села.

Тим часом у Тиховичеву хату вскочив розхристаний циган. Тихович саме тоді оповіщав примаря про знайдену філоксеру. Побачивши непрохоловшого ще з переляку цигана, Тихович здивувався.

— Ти чого покинув виноградник? Що сталося?

— Мене ... мене хотів утопити той шибеник Замфір ...

Сорочку на мені подер ... Він приїхав кіньми, а я не пускаю на виноградник... Кажу: батька рідного не пущу ... А він ухопив мене за барки, побив мене, сорочку на мені подер ... О! гляньте, яке! О! .. — хлипав переляканий циган, висмикуючи свою брудну подерту сорочку, з-під якої визирали темні, як спи ж, волохаті груди.

Тихович зрозумів урешті, що сталося. По його наказу примар послав десятників вигнати коні з виноградника та заказати Замфірові вступати без дозволу на виноградник.

Коли десятники наблизились до Замфірового садка, він усе ще сидів, замислившись, під деревом.

— Замфіре! Замфіре! А йди сюди! — гукнули вони здалеку.

— А чого вам? _. наблизився до них Замфір.

— Тут не можна пасти коні ... Прим ар звелів, щоб .. ~

— А йдіть ви собі до лиха з вашим хабарником примарем та з докторами! .. — вибухнув Замфір. — Я тут хазяїн, а не примар...

— Та не кричи-бо, — гамували його десятники, криком нічого не вдієш, тільки клопоту придбаєш. Треба якимсь іншим способом запобігти лихові, спекатися докторів тих, що напосілись на наші виноградники ... Відколи світ світом, відколи молдуван молдуваном – ніхто не чув, щоб рубали виноград...

Замфір мовчав, насупившись.

— Добре, — сказав він перегодом, — я заберу з садка коні, але... — Замфір не доказав, а тільки потряс у повітрі кулаком.

Маріора поралась ще при світлі воскової свічечки біля мисника, а мош-Діма з непритомним усміхом проказував молитву, коли Замфір вступив у хату.

— Ти вже повернув? — здивувалась Маріора.

— Га! Повернув, бо доктори вигнали мене з виноградника. — І Замфір розповів жінці вечірні пригоди. — Що ж тепер буде? — заломила руки молодиця, збілівши на виду.

— Може, що й буде... — глухо відповів Замфір і із цими словами зняв із цвяха рушницю, дістав із скрині порох та шріт і почав уважно набивати її.

— Що ти задумав, нещасний? — налякалась Маріора.

— То вже моє діло...

— Покинь мені зараз... Ти хочеш нас посиротити?! .. — плакала молодиця.

Замфір мовчав.

— Покинь, кажу... — і Маріора схопила рушницю, намагаючись видерти її від чоловіка.

3амфір підняв руку, щоб відіпхнути Маріору, але, побачивши бліде, заплакане обличчя жінчине, жбурнув рушницею в куток і мовчки вийшов з хати, де довго ще голосила молодиця та непритомно осміхався божевільний мош-Діма ...

ІV

Офіра

Минуло два тижні. Під той час приїздили в Лоєшти якісь пани, скликали людей на Замфірів виноградник. показували їм філоксеру. Показували і Замфірові, але він за кожним разом здвигав плечима та відвертав голову, додаючи, що такої дурниці, як та дрібненька тля, й показувати не варто. Пани запевняли його, що філоксера однаково за кілька літ знищила б йому виноградник, сусіди бідкались, що такий гарний сад має пропасти, але Замфір не вірив ні тим, ні другим. Він не вірив, щоб могла існувати на світі така жорстокість, така несправедливість, котра дала б спромогу відняти від бідного молдувана останній шматок хліба. Інколи передчуття лиха стискало йому серце, і тоді щось шептало Замфірові, що або він, або вороги його не діждуть руїни його господарства.

А тим часом виноградник стояв. Дні минали за днями, а "доктори" все ще обдивлялися виноградники, не рушаючи Замфірового. Замфір бачив, як возили над Прут важкі залізні бочки. "Отрута, отрута", — шептали молдувани, значно заспокоєні тим, що більш не знаходять філоксери, а Замфір потішав себе, що, може, то не отрута, а так які ліки, або що. В серці бідного молдувана надія боролась із жадобою дикої помсти і часом переважало одно почуття, часом друге. А поки що – треба було чекати, щоб вияснилась справа з виноградниками.

Був чудовий липневий ранок. Замфір лагодив каруцу біля повітки, Маріора варила обідати в глиняній кабиці на подвір'ї. Божевільний мош-Діма своїм звичаєм годував качок та курей, а діти грались із собаками за хатою. Скрізь було тихо, спокійно.

Враз у двір вскочило два хлопці і, важко відсапуючи, закричали разом:

— Дядьку Замфіре, дядьку Замфіре! Ваш виноград рубають ... Біжіть мерщій, а то весь вирубають та спалять ...

Маріора як держала горщик у руках, так і впустила його додолу, почувши звістку. Сплеснувши руками. з несамовитим криком: "Валєв, валєв!" (Ой, ой) вона вискочила на вулицю перша. Замфірові в першу хвилину світ замакітрився, у другу — він біг уже з рушницею в руках на виноградник. Дітвора з голосним лементом покопотіла за батьком. Мош-Діма, немов зрозумівши родинне нещастя, зірвався й собі з призьби, але тремтячі ноги зігнулись, і він упав без сили на призьбу, розсипаючи налагоджену про запас мамалигу. Мутні сиві очі божевільного діда нестямно дивились у простору, усмішка застигла на виду, а Мош-Діма все сидів нерухомо, не помічаючи навіть, як птаство з галасом накинулось на розсипану мамалигу, а пси заходились порядкувати у кабиці ...

Замфір біг за жінкою. Він нічого не чув, нічого не бачив. Не чув жінчиного голосіння, не бачив її кіс, що, висмикнувшись із-під хустки від прудкого бігу, гнались за нею, як здорові чорні гадюки. В його запамороченій голові роєм ворушились тисячі думок, серце калатало в грудях, а ця довга безконечна курна дорога, котру б він перескочив, якби зміг, одним скоком, дратувала його несказанно.

Аж ось з-за шпиля бухнув стовп густого диму, а Замфіром наче струснуло що. Він навіть зупинився на хвилинку, тільки на хвилинку. Скажена лютість ухопипа його за серце, і, стиснувши міцніше рушницю, він побіг далі. А чорний дим усе густішає, все росте ... От вже й виноградник видніється оддалік, а на йому метушаться люди, високо здіимаючи оберемки зрубаної лози.

— Застрелю, як собаку, — шепче Замфір зсинілими устами. — Га, кати! — лютує він і біжить далі.

От уже й виноградник за кілька ступенів. Замфф врешті зважується, піднімає рушницю, зводить курок і ... кидає її у рів, далеко від себе. В розпаленій голові молдувана мигнула блискавкою друга думка:

"Ні, не так ... благатиму краще ... вони люди, вони зглянуться на мою бідність, на діти дрібненькі... благати му краще... " Він уже на винограднику.

Бистрим оком обхопив Замфір страшну картину. На доброму шматкові виноградника, оголеному від зрубаних кущів, стирчали невисокі пні, порубані та поранені немилосердною сокирою.

Відгуки про книгу Для загального добра - Коцюбинський Михайло (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: