Гайдамаки - Шевченко Т. Г.

Богун не вста­не за­га­тить

Шляхетським тру­пом.40 Лях гу­ляє!

Нема Бог­да­на - чер­во­нить

І Жовті Во­ди,41 й Рось зе­ле­ну.

Сумує Кор­сунь ста­ро­ден­ний:

Нема жур­бу з ким поділить.

І Альта пла­че: «Тяж­ко жи­ти!

Я сох­ну, сох­ну… де Та­рас?

Нема, не чуть… не в батька діти!»

Не плач­те, братія: за нас

І душі пра­вед­них, і си­ла

Архістратига Ми­хаїла.

Не за го­ра­ми ка­ри час.

Молітесь, братія!»

Молились,

Молились щи­ро ко­за­ки,

Як діти, щи­ро; не жу­ри­лись,

Гадали теє… а зро­би­лось -

Над ко­за­ка­ми хус­точ­ки!

Одно доб­ро, од­на сла­ва -

Біліє хус­ти­на,

Та й ту знімуть…

А ди­якон:

«Не­хай во­рог ги­не!

Беріть ножі! ос­вя­ти­ли».

Ударили в дзво­ни,

Реве гаєм: «Освя­ти­ли!»

Аж сер­це хо­ло­не!

Освятили, ос­вя­ти­ли!

Гине шлях­та, ги­не!

Розібрали, заб­ли­ща­ли

По всій Ук­раїні.42

Ще день Ук­рай­ну ка­ту­ва­ли

Ляхи ска­жені; ще один,

Один, ос­танній, су­му­ва­ли

І Ук­раїна, і Чиг­рин.

І той ми­нув - день Ма­ковія,

Велике свя­то в Ук­раїні.

Минув - і лях, і жи­до­вин

Горілки, крові упи­ва­лись,

Кляли схиз­ма­та, роз­пи­на­ли,

Кляли, що нічо­го вже взять.

А гай­да­ма­ки мовч­ки жда­ли,

Поки по­ганці ля­жуть спать.

Лягли, і в го­ло­ви не кла­ли,

Що вже їм завт­ра не вста­вать.

Ляхи зас­ну­ли, а іуди

Ще лічать гроші уночі,

Без світла лічать ба­риші,

Щоб не по­ба­чи­ли, бач, лю­де.

І ті на зо­ло­то ляг­ли

І сном не­чис­тим задріма­ли.

Дрімають… навіки бо­дай задріма­ли!

А тим ча­сом місяць пли­ве ог­ля­дать

І не­бо, і зорі, і зем­лю, і мо­ре

Та гля­нуть на лю­де, що во­ни мо­то­рять,

Щоб бо­гові вранці про те роз­ка­зать.

Світить біло­ли­ций на всю Ук­раїну,

Світить… а чи ба­чить мою си­ро­ти­ну,

Оксану з Вільша­ни, мою си­ро­ту?

Де її мор­ду­ють, де во­на вор­кує?

Чи знає Яре­ма? чи знає, чи чує?

Побачимо потім, а те­пер не ту,

Не ту заспіваю, іншої заг­раю;

Лихо - не дівча­та - бу­де тан­цю­вать.

Недолю співаю ко­зацько­го краю;

Слухайте ж, щоб дітям потім роз­ка­зать,

Щоб і діти зна­ли, вну­кам роз­ка­за­ли,

Як ко­за­ки шлях­ту тяж­ко по­ка­ра­ли

За те, що не вміла в добрі па­ну­вать.

Гомоніла Ук­раїна,

Довго го­моніла,

Довго, дов­го кров сте­па­ми

Текла-червоніла.

Текла, тек­ла та й ви­сох­ла.

Степи зе­леніють;

Діди ле­жать, а над ни­ми

Могили синіють.

Та що з то­го, що ви­сокі?

Ніхто їх не знає,

Ніхто щи­ро не зап­ла­че,

Ніхто не зга­дає.

Тілько вітер ти­хе­сенько

Повіє над ни­ми,

Тілько ро­си ра­не­сенько

Сльозами дрібни­ми

Їх уми­ють. Зійде сон­це,

Осушить, пригріє;

А уну­ки? їм бай­ду­же,

Панам жи­то сіють.

Багато їх, а хто ска­же,

Де Гонти мо­ги­ла,

Мученика пра­вед­но­го

Де по­хо­ро­ни­ли?

Де Залізняк, ду­ша щи­ра,

Де од­по­чи­ває?

Тяжко! важ­ко! Кат па­нує,

А їх не зга­да­ють.

Гомоніла Ук­раїна,

Довго го­моніла,

Довго, дов­го кров сте­па­ми

Текла-червоніла.

І день, і ніч гвалт, гар­ма­ти;

Земля стог­не, гнеться;

Сумно, страш­но, а зга­даєш -

Серце усміхнеться.

Місяцю мій яс­ний! з ви­со­ко­го не­ба

Сховайся за го­ру, бо світу не тре­ба;

Страшно тобі бу­де, хоч ти й ба­чив Рось,

І Альту,44 і Се­ну, і там роз­ли­лось,

Не знать за що, крові ши­ро­кеє мо­ре.

А те­пер що бу­де! Схо­вай­ся ж за го­ру;

Сховайся, мій дру­же, щоб не до­ве­лось

На старість зап­ла­кать…

Сумно, сум­но се­ред не­ба

Сяє біло­ли­ций.

Понад Дніпром ко­зак іде,

Може, з вечірниці.

Іде смут­ний, не­ве­се­лий,

Ледве не­суть но­ги.

Може, дівчи­на не лю­бить

За те, що убо­гий?

І дівчи­на йо­го лю­бить,

Хоч ла­та на латі.

Чорнобривий, а не зги­не,

То бу­де й ба­га­тий.

Чого ж смут­ний, не­ве­се­лий

Іде - чуть не пла­че?

Якусь тяж­ку не­до­леньку

Віщує ко­за­че,

Чує сер­це, та не ска­же,

Яке ли­хо бу­де.

Мине ли­хо… Кру­гом йо­го

Мов ви­мер­ли лю­де.

Ані півня, ні со­ба­ки;

Тілько із-за гаю

Десь да­ле­ко сіро­манці

Вовки за­ви­ва­ють

Байдуже! іде Яре­ма,

Та не до Ок­са­ни,

Не в Вільша­ну на досвітки,-

До ляхів по­га­них

У Чер­ка­си. А там третій

Півень заспіває…

А там… а там… Йде Яре­ма,

На Дніпр пог­ля­дає.

«Ой Дніпре мій, Дніпре, ши­ро­кий та ду­жий!

Багато ти, батьку, у мо­ре но­сив

Козацької крові; ще по­не­сеш, дру­же!

Червонив ти синє, та не на­поїв;

А сю ніч уп՚єшся. Пе­кельнеє свя­то

По всій Ук­раїні сю ніч за­ре­ве;

Потече ба­га­то, ба­га­то, ба­га­то

Шляхетської крові. Ко­зак ожи­ве;

Оживуть гетьма­ни в зо­лотім жу­пані;

Прокинеться до­ля; ко­зак заспіва:

«Ні жи­да, ні ля­ха», а в сте­пах Ук­рай­ни -

О, бо­же мій ми­лий - блис­не бу­ла­ва!»

Так ду­мав, іду­чи в ла­таній сви­тині,

Сердега Яре­ма з свя­че­ним в ру­ках.

А Дніпр мов підслу­хав: ши­ро­кий та синій,

Підняв го­ри-хвилі; а в оче­ре­тах

Реве, стог­не, за­ви­ває,

Лози на­ги­нає;

Грім го­го­че, а блис­кав­ка

Хмару роз­ди­рає.

Іде собі наш Яре­ма,

Нічого не ба­чить;

Одна дум­ка усміхнеться,

А дру­га зап­ла­че.

«Там Ок­са­на, там ве­се­ло

І в сірій сви­тині;

А тут… а тут… що ще бу­де?

Може, ще за­ги­ну».

А тим ча­сом із бай­ра­ку

Півень - ку­куріку!

«А, Чер­ка­си!.. бо­же ми­лий!

Не вко­ро­ти віку!»

Задзвонили в усі дзво­ни

По всій Ук­раїні;

Закричали гай­да­ма­ки:

«Гине шлях­та, ги­не!

Гине шлях­та! по­гу­ляєм

Та хма­ру нагрієм!»

Зайнялася Смілян­щи­на,

Хмара чер­воніє.

А най­пер­ша Мед­ведівка