Гайдамаки - Шевченко Т. Г.

За двері вий­шла. Сам по­за­ду,

Бере зомлілую…

Де ж ти,

Яремо, де ти? по­ди­ви­ся!

А він, манд­ру­ючи, співа,

Як На­ли­вай­ко з ля­хом бив­ся.

Ляхи про­па­ли; не­жи­ва

Пропала з ни­ми і Ок­са­на.

Собаки де-де по Вільшаній

Загавкають та й за­мов­чать.

Біліє місяць; лю­де сплять,

І ти­тар спить… Не ра­но вста­не:

Навіки, пра­вед­ний, зас­нув.27

Горіло світло, по­га­са­ло,

Погасло… Мерт­вий мов здриг­нув.

І сум­но-сум­но в хаті ста­ло.

Гетьмани, гетьма­ни, як­би-то ви вста­ли,

Встали, по­ди­ви­лись на той Чи­ги­рин,

Що ви бу­ду­ва­ли, де ви па­ну­ва­ли!

Заплакали б тяж­ко, бо ви б не пізна­ли

Козацької сла­ви убо­гих руїн.

Базари, де військо, як мо­ре чер­во­не,

Перед бун­чу­ка­ми, бу­ва­ло, го­рить,

А яс­но­вельмож­ний, на во­ронім коні,

Блисне бу­ла­вою - мо­ре за­ки­пить…

Закипить, і роз­ли­ло­ся

Степами, яра­ми;

Лихо мліє пе­ред ни­ми…

А за ко­за­ка­ми…

Та що й ка­зать? Ми­ну­ло­ся;

А те, що ми­ну­ло,

Не зга­дуй­те, па­ни-бра­ти,

Бо щоб не по­чу­ли.

Та й що з то­го, що зга­даєш?

Згадаєш - зап­ла­чеш.

Ну, хоч гля­нем на Чи­ги­рин,

Колись-то ко­за­чий.

Із-за лісу, з-за ту­ма­ну,

Місяць вип­ли­ває,

Червоніє, круг­ло­ли­ций,

Горить, а не сяє,

Неначе зна, що не тре­ба

Людям йо­го світу,

Що по­жа­ри Ук­раїну

Нагріють, освітять.

І смерк­ло­ся, а в Чиг­рині,

Як у до­мо­вині.

Сумно-сумно. (Отак бу­ло

По всій Ук­раїні

Против ночі Ма­ковія,

Як ножі свя­ти­ли).

Людей не чуть; че­рез ба­зар

Кажан кос­ток­ри­лий

Перелетить; на ви­гоні

Сова за­ви­ває.

А де ж лю­де?.. Над Тяс­ми­ном.

У тем­но­му гаю,

Зібралися; ста­рий, ма­лий,

Убогий, ба­га­тий

Поєднались,- до­жи­да­ють

Великого свя­та.

У тем­но­му гаю, в зе­леній діброві,

На при­поні коні ота­ву ску­буть;

Осідлані коні, во­роні го­тові.

Куди-то поїдуть? ко­го по­ве­зуть?

Он ко­го, дивіться. Ляг­ли по до­лині,

Неначе по­биті, ні сло­ва не чуть.

Ото гай­да­ма­ки. На гвалт Ук­раїни

Орли на­летіли; во­ни роз­не­суть

Ляхам, жи­дам ка­ру;

За кров і по­жа­ри

Пеклом гай­да­ма­ки ля­хам од­да­дуть.

Попід дібро­вою сто­ять

Вози залізної та­рані:29

То щед­рої гос­ти­нець пані.

Уміла що ко­му да­вать,

Нівроку їй, не­хай царст­вує;

Нехай не ва­дить, як не чує!

Поміж во­за­ми нігде стать:

Неначе в ірій, на­летіло

З Смілян­щи­ни, з Чи­ги­ри­на

Просте ко­зацт­во, стар­ши­на,

На пев­не діло на­летіли.

Козацьке панст­во по­ход­жає

В ки­ре­ях чор­них, як один,

Тихенько, хо­дя, роз­мов­ляє

І пог­ля­дає на Чиг­рин.

Старшина пер­вий

Ста­рий Го­ло­ва­тий30 щось ду­же ко­вер­зує.

Старшина дру­гий

Муд­ра го­ло­ва, си­дить собі в ху­торі, ніби не знає нічо­го, а ди­виш­ся - скрізь Го­ло­ва­тий. «Ко­ли сам,- ка­же,- не по­вер­шу, то си­нові пе­ре­дам».

Старшина третій

Та й син же шту­ка! Я вчо­ра зустрівся з Залізня­ком;31 та­ке роз­ка­зує про йо­го, що цур йо­му! «Ко­шо­вим,- ка­же,- бу­де, та й годі; а мо­же, ще і гетьма­ном, ко­ли теє…»

Старшина дру­гий

А Гонта32 на­що? а Залізняк? До Гонти са­ма33... са­ма пи­са­ла: «Ко­ли,- ка­же…»

Старшина пер­вий

Цитьте ли­шень, здається, дзво­нять!

Старшина дру­гий

Та ні, то лю­де го­мо­нять.

Старшина пер­вий

Го­мо­нять, по­ки ля­хи по­чу­ють. Ох, старі го­ло­ви та ро­зумні: хи­ме­рять-хи­ме­рять та й зроб­лять з ле­ме­ша швай­ку. Де мож­на лан­тух, там тор­би не тре­ба. Ку­пи­ли хріну, тре­ба з՚їсти; плач­те, очі, хоч по­ви­лазьте: ба­чи­ли, що ку­по­ва­ли; гро­шам не про­па­дать! А то ду­ма­ють, ду­ма­ють, ні вго­лос, ні мовч­ки; а ля­хи до­га­да­ються - от тобі й пшик! Що там за ра­да? чом во­ни не дзво­нять? Чим спи­ниш на­род, щоб не го­монів? Не де­сять душ, а, сла­ва бо­гу, вся Смілян­щи­на, ко­ли не вся Ук­раїна. Он, чуєте? співа­ють.

Старшина третій

Справді, співа щось; піду спи­ню.

Старшина пер­вий

Не спи­няй, не­хай собі співає, аби не го­лос­но.

Старшина дру­гий

Ото, ма­буть, Во­лох!34 Не втерпів-та­ки ста­рий ду­рень; тре­ба, та й годі!

Старшина третій

А муд­ро співає! ко­ли не пос­лу­хаєш, усе іншу. Підкрадьмось, братці, та пос­лу­хаєм, а тим ча­сом задз­во­нять.

Старшина пер­вий і дру­гий

А що ж? то й ходімо!

Старшина третій

Доб­ре, ходімо.

Старшини ниш­ком ста­ли за ду­бом, а під ду­бом си­дить сліпий коб­зар; кру­гом йо­го за­по­рожці і гай­да­ма­ки. Коб­зар співає з по­ва­гою і не­го­лос­но.

«Ой во­ло­хи, во­ло­хи,

Вас ос­та­ло­ся тро­хи;

І ви, мол­да­ва­ни,

Тепер ви не па­ни;

Ваші гос­по­дарі

Наймити та­та­рам,

Турецьким сул­та­нам.

В кай­да­нах, в кай­да­нах!

Годі ж, не журіться;

Гарно по­моліться,

Братайтеся з на­ми,

З на­ми, ко­за­ка­ми;

Згадайте Бог­да­на,35

Старого гетьма­на;

Будете па­на­ми,

Та, як ми, з но­жа­ми,

З но­жа­ми свя­ти­ми,

Та з батьком Мак­си­мом

Сю ніч по­гу­ляєм,

Ляхів по­гой­даєм,

Та так по­гу­ляєм,

Що аж пек­ло засміється,

Земля зат­ря­сеться,

Небо за­па­лає…

Добре по­гу­ляєм!»

Запорожець

Доб­ре по­гу­ляєм! прав­ду ста­рий співа, як не бре­ше. А що б то з йо­го за коб­зар був, як­би не во­лох!

Кобзар

Та я й не во­лох; так тілько - був ко­лись у Во­ло­щині, а лю­де й зо­вуть Во­ло­хом, сам не знаю за що.

Запорожець

Ну, та дар­ма; ут­ни ще яку-не­будь. Ану ли­шень про батька Мак­си­ма ушк­вар.

Гайдамака

Та не го­лос­но, щоб не по­чу­ла стар­ши­на.

Запорожець

А що нам ва­ша стар­ши­на? по­чує, так