Гайдамаки - Шевченко Т. Г.

Оксану ви­хо­пив чуть жи­ву

Ярема з льоху та й по­ли­нув

У Ле­бе­дин…

«Я си­ро­та з Вільша­ної,

Сирота, ба­бу­сю.

Батька ля­хи за­му­чи­ли,

А ме­не… бо­юся.

Боюсь зга­дать, моя си­за…

Узяли з со­бою.

Не роз­пи­туй, ба­бу­сенько,

Що бу­ло зо мною.

Я мо­ли­лась, я пла­ка­ла,

Серце роз­ри­ва­лось,

Сльози сох­ли, ду­ша мер­ла…

Ох, як­би я зна­ла,

Що по­ба­чу йо­го ще раз,

Що по­ба­чу зно­ву,-

Вдвоє, втроє б ви­терпіла

За єди­не сло­во!

Вибачай, моя го­луб­ко!

Може, я гріши­ла,

Може, бог за те й ка­рає,

Що я по­лю­би­ла,-

Полюбила стан ви­со­кий

І карії очі,-

Полюбила, як уміла,

Як сер­денько хо­че.

Не за се­бе, не за батька

Молилась в не­волі,-

Ні, бабусю, а за йо­го,

За ми­ло­го, до­лю.

Карай, бо­же! твою прав­ду

Я ви­терпіть му­шу.

Страшно ска­зать: я ду­ма­ла

Занапастить ду­шу.

Якби не він, мо­же б… мо­же,

І за­на­пас­ти­ла.

Тяжко бу­ло! Я ду­ма­ла:

«О, бо­же мій ми­лий!

Він си­ро­та,- хто без ме­не

Його привітає?

Хто про до­лю, про не­до­лю,

Як я, роз­пи­тає?

Хто обійме, як я, йо­го?

Хто ду­шу по­ка­же?

Хто си­роті убо­го­му

Добре сло­во ска­же?»

Я так ду­ма­ла, ба­бу­сю,

І сер­це сміялось:

«Я си­ро­та: без ма­тері,

Без батька ос­та­лась,

І він один на всім світі,

Один ме­не лю­бить;

А по­чує, що я вби­лась,

То й се­бе по­гу­бить».

Так я ду­ма­ла, мо­ли­лась,

Ждала, виг­ля­да­ла.

Нема йо­го, не при­бу­де,-

Одна я ос­та­лась...»

Та й зап­ла­ка­ла. Чер­ни­ця,

Стоя ко­ло неї,

Зажурилась.

«Ба­бу­сенько!

Скажи мені, де я?»

«В Ле­бе­дині, моя пташ­ко,

Не вста­вай: ти хво­ра».

«В Ле­бе­дині! чи дав­но я?»

«Ба ні, по­зав­чо­ра».

«Позавчора?.. Стри­вай, стри­вай…

Пожар над во­дою…

Жид, бу­ди­нок, Май­данівка…56

Зовуть Га­лай­дою...»

«Галайдою Яре­мою

Себе на­зи­ває

Той, що привіз...»

«Де він, де він?

Тепер же я знаю!..»

«Через тиж­день обіцяв­ся

Прийти за то­бою».

«Через тиж­день! че­рез тиж­день!

Раю мій, по­кою!

Бабусенько, ми­ну­ла­ся

Лихая го­ди­на!

Той Га­лай­да - мій Яре­ма!..

По всій Ук­раїні

Його зна­ють. Я ба­чи­ла,

Як се­ла горіли;

Я ба­чи­ла - ка­ти-ля­хи

Трусилися, мліли,

Як хто ска­же про Га­лай­ду.

Знають во­ни, зна­ють,

Хто та­кий, і відкіля він,

І ко­го шу­кає!..

Мене шу­кав, ме­не най­шов,

Орел си­зок­ри­лий!

Прилітай же, мій со­ко­ле,

Мій го­лу­бе си­зий!

Ох, як ве­се­ло на світі,

Як ве­се­ло ста­ло!

Через тиж­день, ба­бу­сенько..

Ще три дні ос­та­лось.

Ох, як дов­го!..

«Загрібай, ма­мо, жар, жар,57

Буде тобі доч­ки жаль, жаль…»

Ох, як ве­се­ло на світі!

А тобі, ба­бу­сю,

Чи ве­се­ло?»

«Я то­бою,

Пташко, ве­се­лю­ся».

«А чом же ти не співаєш?»

«Я вже одспіва­ла...»

Задзвонили до ве­черні;

Оксана ос­та­лась,

А чер­ни­ця, по­мо­лив­шись,

В храм пош­кан­ди­ба­ла.

Через тиж­день в Ле­бе­дині

У церкві співа­ли:

Ісаія, ликуй!58 Вранці

Яре­му вінча­ли;

А вве­чері мій Яре­ма

(От хло­пець зви­чай­ний!),

Щоб не сер­дить ота­ма­на,

Покинув Ок­са­ну:

Ляхів кінча; з Залізня­ком

Весілля справ­ляє

В Уман­щині, на по­жа­рах.

Вона виг­ля­дає, -

Виг­ля­дає, чи не їде

З бо­яра­ми в гості -

Перевезти із келії

В ха­ту на по­мості.

Не жу­ри­ся, сподівай­ся

Та бо­гу мо­ли­ся.

А мені те­пер на Умань59

Треба по­ди­ви­тись.

Хвалилися гай­да­ма­ки,60

На Умань іду­чи:

«Будем дра­ти, па­не-бра­те,

З ки­тай­ки онучі».

Минають дні, ми­нає літо,

А Ук­раїна, знай, го­рить;

По се­лах голі пла­чуть діти -

Батьків не­має. Ше­лес­тить

Пожовкле лис­тя по діброві;

Гуляють хма­ри; сон­це спить;

Нігде не чуть людської мо­ви;

Звір тілько виє по се­лу,

Гризучи тру­пи. Не хо­ва­ли,

Вовків ля­ха­ми го­ду­ва­ли,

Аж по­ки снігом за­нес­ло

Огризки вовчі……

Не спи­ни­ла хур­то­ви­на

Пекельної ка­ри:

Ляхи мерз­ли, а ко­за­ки

Грілись на по­жарі.

Встала й вес­на, чор­ну зем­лю

Сонну роз­бу­ди­ла,

Уквітчала її ряс­том,

Барвінком ук­ри­ла;

І на полі жай­во­ро­нок,

Соловейко в гаї

Землю, уб­ра­ну вес­ною,

Вранці зустріча­ють…

Рай, та й годі! А для ко­го?

Для лю­дей. А лю­де?

Не хо­тять на йо­го й гля­нуть,

А гля­нуть - огу­дять.

Треба кров՚ю до­мальовать,

Освітить по­жа­ром;

Сонця ма­ло, ряс­ту ма­ло,

І ба­га­то хма­ри.

Пекла ма­ло!.. Лю­де, лю­де!

Коли-то з вас бу­де

Того доб­ра, що маєте?

Чудні, чудні лю­де!

Не спи­ни­ла вес­на крові,

Ні злості людської.

Тяжко гля­нуть: а зга­даєм -

Так бу­ло і в Трої.

Так і бу­де.

Гайдамаки

Гуляють, ка­ра­ють;

Де проїдуть - зем­ля го­рить,

Кров՚ю підпли­ває.

Придбав Мак­сим собі си­на

На всю Ук­раїну.

Хоч не рідний син Яре­ма,

А щи­ра ди­ти­на.

Максим ріже, а Яре­ма

Не ріже - лю­тує:

З но­жем в ру­ках, на по­жа­рах

І днює й но­чує.

Не ми­лує, не ми­нає

Нігде ні од­но­го:

За ти­та­ря ля­хам пла­тить,

За батька свя­то­го,

За Ок­са­ну… та й зомліє,

Згадавши Ок­са­ну.

А Залізняк: «Гу­ляй, си­ну,

Поки до­ля вста­не!

Погуляєм!»

Погуляли

Купою на купі

Од Києва до Умані

Лягли ля­хи тру­пом.

Як та хма­ра, гай­да­ма­ки

Умань обс­ту­пи­ли

Опівночі; до схід сон­ця

Умань за­то­пи­ли;

Затопили, зак­ри­ча­ли:

«Карай ля­ха зно­ву!»

Покотились по ба­за­ру

Кінні na­ro­do­wi;61

Покотились малі діти

І каліки хворі.

Гвалт і га­лас. На ба­зарі,

Як