Яць Зелепуга - Франко Іван

Мати могла бути за них зовсім спокійна.

Зразу робота йшла. Яць працював з надлюдською натугою. Валив оскарбом в лупанець, немов се був його найтяжчий ворог. Кибель за киблем витягав угору, навіть о свіжий воздух не дуже дбав, бо в ямі замороки небуло ніякої, та й діти млинкували досить добре. А якби почала показуватися кип’ячка, то Яць обдумав так: не чекати, поки діти прикличуть матір і витягнуть його в киблі, але дряпатися вгору по цямринні хоч на кілька сажнів, а там уже зачекати на кибель, бо боявся, щоб нагло вибухаюча кип’ячка його не залляла або заморокою не задушила.

Але кип’ячки не було й сліду. По кількох годинах тяжкої праці Яць ослаб, почув острий біль в крижах, в руках і ногах, почув недостачу повітря, якийсь стукіт у висках, заворот голови.

"Що, може, то вже заморока кип’ячку віщує?" — подумав урадуваний і тричі шарпнув за шнурок від дзвінка. Був то знак, щоби діти кликали маму і тягли його вгору.

— Ну, що? Є? Буде? — питала швагрова, коли Яць, стоячи в киблі і прип’ятий за пояс до линви, виринув з темних челюстей ями.

— Хвала богу, здаєся, що буде, — відказав Яць, важко дишучи і ледве здужаючи вийти з кибля.

Відв’язали його, завели до хати, нагодували і знов положили спати. Але надія показалася передчасною. Заморока була, але кип’ячка не показалася. Тривога і гарячковий поспіх у Яця не змоглися. Відпочивши трохи, почав перти, щоб знов спущено його до ями, але швагрова ні за що в світі не хотіла сього зробити.

— Самі себе замордуєте, швагре! — говорила. — Відпічніть ліпше, прийдіть до сили. Яма не втече.

— Ні, ні, треба кінчити швидше! — товк своє одно Яць. — Що вам з того прийде, що будете мене мучити? Адже ж я і так не всиджу, ані влежу на місці. То вже ліпше спустіть мя до ями!

Ледве здужала швагрова допроситися, щоб зачекав до полудня.

Так минуло два дні — радше тяжкої муки, ніж роботи. Яць за ті дні постарівся о яких десять літ, згорбився, посивів, лице і чоло покрилися морщинами. Тільки сиві очі палахкотіли живим огнем, а енергія його не то що не слабла, але з кождим днем щораз більше змагалася. Сон майже зовсім його покинув: хіба вдень, втомлений тяжкою працею, задрімає на хвилю. Ночі були для нього ще гіршою мукою, ніж дні.

Аж нараз третій день приніс йому нещастя, якого менш усього міг сподіватися. В саме полудне, коли Яць тільки що з дітьми пообідав, а швагрова розстелювала на землі солому, щоб міг на ній на хвилю заснути, отворилися двері, і до хати, як грім з ясного неба, влетів швагер-п’яниця.

— Га, прецінь находжу свою жіночку! — крикнув і, не кажучи нічого більше, ударив остовпілу жінку п’ястуком в лице так сильно, що, облита кров’ю, повалилася на землю.

Цілої півгодини лютувала буря в Яцевій хаті. Чути було стук ударів, крик і плач дітей, зойк жінки, ломіт розбиваної і друхотаної посуди і гвалт Яця. Перепало й Яцеві на його пайку, хоть треба сказати, що й він сміло станув до бійки і завдав швагрові кілька стусанів таких влучних, що дуже значно охолодив його войовниче завзяття.

Півгодини тяглася баталія, а потім розпочалася сумна рейтерада: швагрова з дітьми і з усім своїм недавно принесеним статком попрощала гостинні пороги Яцевої хати. Муж її, проклинаючи та викрикуючи, плівся позаду того плачущого, побитого та покровавленого походу. Яць лишився сам в хаті, без сил, без средств, без надії. Що се таке було? Відки надлетіла та буря? Чи то був сон страшенний, чи дійсна правда? Не знав. Чув тільки, що в голові йому шуміло і очі меркли, чув глухий, упертий біль в цілім тілі; свідомість засипляла. Сам не тямив, коли і як замкнув хату і заснув на соломі, розстеленій насеред хати.

Пробудився вже над ранком. Розвиднювалося. Сірими плямами вирізувалися тісні віконця з сумерку, що залягав хату. Яць відразу схопився на рівні ноги, встав і почав збирати докупи розіслані думки, щоби собі пригадати, що з ним діється і що́ йому діяти.

Перша думка його була: треба піти поглянути, може, що є в ямі. Вже кинувся до жердки, щоби з неї зняти кожух, коли втім наглий розблиск пам’яті відразу виявив йому ціле його теперішне положення.

— Боже мій! Адже ж я тепер сам-самісінький, як билинка в полі. Що ж мені тепер робитоньки?

В німім переляку стояв бідолаха довгу хвилю, заламавши руки. Бачилося йому, що летить кудись у бездонну западню і надармо махає руками, щоб найти яку опору. Але джерело його надії і енергії ще не було до остатку вичерпане. В його недужій уяві почали снуватися різні фантастичні щасливі случаї наглої поправи долі; на основі хиткого словечка "а може" живо здвигалися блискучі будівлі будущини. Затоплений в тих мріях, несвідомо надяг кожух, взяв лампу і пробний шнур з каменем на кінці. І пішов до ям. Та що то казати — пішов? Побіг, полетів, гнаний якоюсь всеволодною силою, Відчинив заткальницю, заглянув до ями — темно. Спустив шнурок з каменем — по добрій хвилі камінь упав на вогке лупанцеве дно з легким стуком. Витягнув його знов наверх — сухісінький, ані, сліду кип’ячки. Яць і руки опустив.

Аж тепер почув усю велич своєї самоти, свого безсилля. Нащо здалися його пориви, його труди і муки? Пощо закопав він усе, що мав, в тих проклятих ямах? Завидлива доля, очевидно, піднімає його на сміх, збагачує Юдку майже без труду, а його здавляє, мов черв’яка. І що за причина такої страшної неправди? Яць чув, що щось страшне клубиться в його грудях, підступає під горло, запирає дух. Хвилю стояв німий, напівнеживий, посинілий, ніби боровся з невидимим ворогом, а вкінці як стояв, так і впав на землю, гриз її зубами, стугував п’ястуками і кричав скаженим голосом:

— На, на, от тобі, проклята! Ось тобі, зраднице, жидівська приподобнице!

Втомився і хвилю лежав мов закостенілий, а далі, піднімаючися до впів і підводячи лице до захмареного, сірого неба, крикнув щосили:

— Боже, боже, що я тобі винен? За що ти мене так тяжко караєш? Негідникам, п’явкам людським добро посилаєш, а мене водиш, як кітку за стеблом, аж поки не довів мя ось до якого кінця! Боже, невже ти все те бачиш? Невже се є твоя свята воля?

Занімів, важко дишучи, немов ураз із сею промовою тяжкий камінь скотився з його грудей. Але не вспокоївся, тільки на хвилю нерви його отупіли з надмірного болю.

— І що ж мені тепер, нещасному, робити, що починати? — лементував вголос, сівши на землі і вхопившися обіруч за голову. — Чи кинутися стрімголов до тої заклятої ями і конець свому житю зробити? І ме́ре нічого іншого вже мені й не лишається. Ой земле, матінко моя, прийми мене до себе, нехай ту довше не мучуся!

І, обливаючися слізьми, з розпростертими раменами кинувся лицем до землі і завмер так, не то в німій молитві, не то в остовпінні. Тільки хлипання потрясало його тілом і свідчило о тім, що то не труп, а живий чоловік лежав на землі.

Нараз зірвався, немов гадюка його вжалила. Що се таке? Чи то сон? Чи привид його уяви? Але ні, уява його була підрізана, зламана і безсильна. Ні, то щось далеко сильніше від простого привиду. Дрижав увесь в неописаній тривозі. Довгу хвилю стояв, протираючи очі, не знаючи, на яку ступити. Далі вхопив пробний шнур і знов кинув до ями камінь, прив’язаний на його кінці. І знов камінь упав на дно з сухим стуком. Витягнув його, ще не вірячи сам собі, — камінь сухісінький. Значить, і сим разом луда! Значить, те булькотання, котре чув так виразно, коли лежав, лицем припавши до землі, було лудою, було послідньою, дивовижною наругою долі над його нещастям! Будь проклята, доле! Прощай ти, світе невдячний, ти, життя остогидне!

Яць поступив кілька кроків взад, щоб розігнатися і вскочити до ями. Але що ж то: ледве віддалився від ями, почув знов те саме тихе булькотання. Натужив слух, як міг — так і є! Булькотання не було витвором його уяви. Поступив ще два кроки взад — ще виразніше чути. В тій самій хвилі в ніс його вдарили густі нафтові сопухи.

Що се? Відки се? Оглянувся довкола — боже! Адже він стоїть близько своєї давньої, зверху забитої і дерном заложеної ями. Одним поскоком був на самій ямі. В першій хвилі цілий туман сопуху, що піднімався з-під дерна, і виразне булькотання під землею переконало його, що ціль його бажань осягнена, скарб найдений — отут, де він його найменше надіявся.

Але Яць ще сам собі не вірив. Тремтячи, задиханий, майже в нетямі, що робить і що з ним діється, скинув з себе кожух, припав на коліна і почав руками віддирати дерня, викидати глину, відгрібати грубі бруси, котрими була забита яма. З гарячковим поспіхом, добуваючи всіх своїх сил, відвалив один брус. Сонце, що вже трохи піднялось було над краєчок землі, скоса заглянуло до ями; його проміння, мов від гладкого металевого дзеркала, відбилося від поверхності густого чорного плину, що наповнив яму аж до самого краю.

Що Яць в тій хвилі не збожеволів, що з радості не впав до ями — се було правдиве чудо. Очевидно, сам він почував, що може з ним статися щось такого, бо, облитий холодним потом, шарахнув собою взад від отвореного гирла ями, немов шукав безпечного місця, заглянувши так зблизька в очі страшній загадці буття.

Але по хвилі остовпіння найшла на нього правдива шальга́. Кинувся до другої присипаної ями, відкопав її, відкрив — повна! До третьої — те саме! Значить, не марні були ті сни, в котрих раз у раз щось шептало йому: "Є, є той скарб пожаданий!" Тільки його власна сліпота була причиною так многих його мук. А ті нарікання і прокльони на долю — ох, коли б вони тепер не хотіли спасти на його власну голову!

Але ні! Проч усякі чорні думи! Ціль осягнена! Скарб здобутий! Ціною здоров’я, терпінь, пониження і розчарувань, але здобутий. Що з ним тепер робити? Про те Яць не дбав. Те само собою покажеться.

Майже не думаючи, що робить — попередніми безсонними ночами він так часто обдумував се діло! — Яць побіг до Мендля. Застав жида, коли той сам торгувався з робітниками. Не вітаючися, не кажучи ані слова, прискочив, схопив Мендля за плечі і поволік навперед до себе.

— Ни, що то такого? — кричав Мендель. — Яцю, чи ви сказилися? Чого хочете від мене?

— Ходи, ходи! — охриплим, задиханим голосом кричав Яць, не випускаючи його з рук.

— Куди? Зачим? — питав Мендель.

— Ходи, ходи, сам увидиш! — кричав Яць і волік його дальше.

Спотикався по глиняних кіпцях і камінні, але що се йому значило? Мендель зразу шарпався, — Яць не пускав.