Яць Зелепуга - Франко Іван

— Правдива кара божа на наше селище! Ну, глядіть, глядіть, кілько ту тої погані назлазилося, як мурашні! У Пилипа Буняка п’ять ям коплють, у Матія чотири, у мого премудрого швагерка вже півгрунту купили, перед самими єго вікнами цілу гору глини накидали! А там знов, і там, і там. Всюди коплють, риють, черпають тоту кляту кип’ячку, щоб їм ще горлом лилася! — На грунті, котрий його небіжка жінка відступила братам а котрий ті продали жидам, було вже досі десять закопів та ям нафтових, деякі ще лиш по п’ять-шість сажнів глибини, а деякі вже по двадцять і двадцять п’ять сажнів. Жид, що за безцінок набув сю часть грунту, був нині вже багачем, спільником першої бориславської дистилярні і властителем ще двох часток землі з двадцятьма новими закопами. Щоправда, ніде йому так не щастилося, як на грунті небіжки Яцихи. На інших, також за безцінок куплених грунтах, ями були вже по десять, по п’ятнадцять та двадцять сажнів завглибшки, а "ропи" не було. Дві ями на двадцять п’ятім сажні глибини треба було навіть зовсім покинути, — такі багаті видобулися в них джерела води. Яцишин грунт — то була правдива золота жила для Мендля Шехтера. То й не диво, що Мендель віддавна вже острив зуби на прилягаючий, зовсім подібний грунт Яця Зелепуги. Нераз уже підходив він до Яця, щоб той продав йому свій грунт, але Яць навіть чути не хотів ні про що. Та й не мав і коли, бо звичайно або пив, або протверезувався. Та й то сказати: поки мав за що пити, то ніщо не гнало його позбуватися грунту.

Але тепер діла змінились: не було вже за що пити, а у шинкаря мав Яць навіть значний, кільканадцятиринськовий довг. Пора, по думці Мендля, була сама відповідна для "гешефту", тим більше, що Яць від кількох день почав якось менше заглядати до коршми, їв більше і раз у раз ходив по селу сумний та задуманий.

— Добрий день вам, пане Яцентий! — сказав одного дня Мендель, наближаючись до Яця, що, щось ніби міркуючи, стояв на середині свого кусника грунту з палицею в руці.

— А, добрий день! — відказав Яць, ледве глянувши на жида.

— Ни, що поробляєте? — питав жид.

— А що ж би-м мав? Дихаю.

— Ни, всі ми, богу дякувати, дихаємо, то ще не робота, — сказав жид усміхаючись. — Я питаю, що думаєте з грунтом робити?

— З грунтом? А що ж маю с ним робити? Нехай лежить. Грунт їсти не просить.

— То правда, що грунт їсти не просить, але вам, пане Яцентий, їсти й пити треба.

Яць видивився на жида великими очима, а далі сказав, мов знехотя:

— То вже моя річ! Адже до вас просити не пійду!

— Ни, пане Яцентий, — лагідно відповів жид, — які ж бо ви! Нібито я на той приклад говорю! Я кажу, що шкода грунтові лежати, чого з него доробитесь? Праці по горло, а хліба й так не буде. Я вам заплачу по людськи, вистане на ваші старі літа.

— Гм, а що ж би ви дали?

— А кілько маєте всего грунту?

— Без того, що під хатою і подвір’єм — шість моргів.

— Ни, то я вам дам за все триста ринських.

— То ніби почому за морг?

— По п’ятдесят. Хіба то мало? Людська ціна, бігме, людська ціна.

— А кілько би ви, Мендлю, хотіли тепер за ті два морги, що-сьте від моїх швагрів купили, оту зараз о межу з моїми?

— Гм, — усміхнувся Мендель, — я того поля не продаю.

— А певно, бо ви на нім скарб викопали. Хоч і смердить, а все-таки золото. Ну, а хто ж мені заручить, що і у мене такого самого нема?

— Ни, Яцю, який-бо ви чоловік! — сказав Мендель. — Чи ви гадаєте, що я б купував ваш грунт, якби знав, що в нім нічого нема? Чи гадаєте, що я не буду мав що ліпшого робити, як сіяти овес на ваших пустарах?

— Біг заплать вам за щирість, пане Мендель, — відказав на се Яць. — А коли пан-біг направду і в мою землю скарб вложив, то який же я був би дурень, коли б єго так задармісінько з рук випустив!

— Як то задармісінько? А п’ятдесят ринських — то хіба не гроші?

— Ні, Мендлю, то собачі гроші!

— Го, го kück ihm un*, який мені пан! — скрикнув ображений Мендель. — Ідіть і найдіть їх собі на дорозі, коли то собачі гроші!

— Навіть на дорозі не потребую шукати, самі до мене прийдуть! — сказав Яць і справився до своєї хати.

— Пане Яцентий! — кликав за ним Мендель. — Пане Яцентий, але зачекайте-но!

— А що там таке? — сказав Яць, зупиняючись.

— Знаєте, що я вам скажу, — говорив Мендель, знов наближаючись до нього. — Я вам дам по 80 ринських за морг.

— Е, пусте ваше балакання, — відказав Яць і махнув рукою. — Що я вам буду давати за 80, коли другі по 100 дають?

— По сто ринських за морг! — скрикнув Мендель. — Бійтеся бога, Яцю, хто вам дає по сто ринських?

— То вже моя річ, хто дає! Тілько ви собі не думайте, що старий Яць звівся з розуму і не знає, що робить. Дурень то я, дурень, се мушу признати, але дещо троха— таки й знаю і з кашею з’їстися не дам.

— Ни, пане Яцентий, що ж ви собі о мні гадаєте, щоб я вас хотів з кашею їсти! Я тілько питаюся, хто вам дає по сто ринських за морг грунту?

Яць довгу хвилю пильно поглядів Мендлеві в очі, потім відвернувся, сплюнув і, не кажучи ані слова більше, пішов до своєї хати.

— А, dümmer Goj!* — воркотів Мендель по його відході. — Гадає, що мене на полову зловить! Сто ринських! Почекаєш ти собі ще, заким я тобі дам сто ринських за морг.

Але час той прийшов швидше, ніж Мендель надіявся. В кілька день по тій розмові ще один із Мендлевих закопів залляла вода, а другий завалився і присипав трьох робітників: крім понесених страт, мусив ще Мендель оплачувати і підплачувати комісію, щоб виєднати її присуд, що робітники погибли через власну неосторожність. Страти були значні; менше заможного могли б були довести до руїни. Одинока надія Мендлева — то були нафтові джерела, відкриті на Яцишинім грунті. Тож двічі пожадане було для нього чимшвидше виторгувати у Яця су́межний грунт, тим більше, що задля сильного напливу купців ціна землі, здатної під закопи, досить бистро йшла вгору, так що сотка за морг була вже зовсім невдивовижу. Тож не минув і тиждень від попередньої розмови, коли Мендель, захопивши пляшку доброї горілки, подався до Зелепужиної хати. Яць сидів дома і направляв цебер-двоушник.

— Дай боже добрий день! — сказав жид, припіднімаючи капелюх на голові.

— Дай господи! — відказав Яць.

— Щасти біг при роботі! — сказав Мендель.

— Дай боже! Дякую за слово добре.

Мендель сів на лаві і розглядався по хаті. В хаті було пусто і сумно: голі стіни, голі полиці, піч давно не топлена, а в ній кілька щербатих черепів. Пахло пусткою.

— Негарно ту у вас, пане Яцентий, — сказав жид, хвилю помовчавши, — погано так на старі літа жити.

— Може, дасть бог, що колись і у нас ліпше буде, — сказав Яць, завзято стукаючи обухом по обручах цебрика.

— Дай боже! Дай боже! А що таке найліпше робите?

— А от цебричисько попсувався, та направляю.

— Пощо вам той цебер? Адже свиней не держите.

— А може, й буду держати. Все ліпше, як цебер буде цілий, ніж має ска́лє ніворотом пійти. Адже коштує.

Жид знов замовк, тиснучи пляшку під полою халата. Не мав якось відваги приступити просто до річі.

— Що то такого, пане Яцентий, — сказав по хвилі, — Мошко з коршми жалувався передо мною, що вже від тижня не буваєте у него?

— А чого ж мені бувати? Пити не хочеся, а грошей, що я єму винен, ще не маю.

— А бодай же господь боронив! — скрикнув з благородним обуренням Мендель. — Чи ж то він у вас грошей допоминаєся? Не гроші хоче він бачити, а вас!

— Біг заплать єму за єго доброту, — сказав Яць, — але я дав слово, що без грошей більше до него не пійду. Хоч він сам і не впоминаєся, але, знаєте, довг довгий, а віддай короткий.

— Фі, пане Яцентий, що то за довг! П’ятнайцять ринських! Чи варто о тім і говорити! Ни, але знаєте що? Що ми будемо так насухо балакати? На те бог чоловікові горло дав, щоб єго якнайчастіше промочувати. Пошукайте-но там якої скалубини, якої мірки! — І за тим словом видобув пляшку і поставив на столі. Яцеві очі живіше заграли, коли побачили горілку, навіть топір випав з його рук. Хотів уже встати і пошукати чарки, але якась дужча рука зупинила його на місці. Немалу силу мусив сам над собою взяти неборака, що такі довгі літа навик був до напитку; аж голова в нього на груди звисла і руки почали тремтіти; та все-таки не ворухнувся з місця.

— Біг заплать вам, пане Мендлю, за вашу добру волю, — сказав надламаним голосом, — але я не знаю, на яке ми маємо могорич пити. А так, на кота в мішку, пити не годиться.

— У, у, у, який же бо ви чоловік, що й не приступай до вас! — скрикнув Мендель. — А коли я не з жадним інтересом, а так тілько, до доброго сусіда з почесним приходжу?

— Ну, се вже ви кому іншому кажіть, а не мені, — сказав Яць. — Жид без інтересу ані кроку не зробить.

— Що за інтерес! — сказав Мендель. — У мене оден інтерес, знаєте який. Сторгуймося за грунт!

— Трудно буде, — коротко відрізав Яць.

— А нехай бог боронить! Чому би мало бути трудно? При божій помочі все може бути легко.

— Почому даєте за морг?

— Ни, що ви питаєте? Адже знаєте моє слово: вісімдесять папірків.

— Е, коли так, то ніщо й балакати. І за сто не дам.

— Ов, як ви живо вгору ростете! Гадав би хто, що у вас в скрині бог зна які статки-маєтки, що так дорожитесь.

— В скрині, не в скрині, — відказав Яць, — але в тій самій землі певне що статки-маєтки. Пощо ж маю вам їх задаром віддавати?

— А певно, — з насміхом процідив жид, — пощо віддавати такі багацтва? Ліпше пійти і самому загорнути.

— А ви думали, що як? Коплете ви, чому ж би й я не мав копати?

Жид аж з місця зірвався і широко витріщив очі на того нужденного, мізерного хлопа, що смів щось такого сказати.

— Що, що, що ви кажете?

Яць спокійно глядів на жида і сказав, усміхаючись:

— Щось вас там, певно, вкололо, пане Мендель, що ви так схопились? А те, що я кажу, то глупе балакання, правда?

— Певно, що глупе балакання, — з гарячою переконою скрикнув Мендель. — Ви собі гадаєте, що то так легко: пійти і брати з землі дар божий? Ага! Не знаєте, що то коштує? За копання плати, а ще в землі чи добудеся що, чи ні. От у мене вже три закопи вода залляла, а знаєте, що кождий закіп коштував мене щонайменше сто ринських! Ни, а відки ви тілько грошей роздобудете? А хоч роздобудете, ох, то не ваша голова до такої роботи, бігме, не ваша голова!

— Га, то вже як бог дасть, будемо бачити, — сказав Яць. — І ви чень усі розуми не поїли, може, там деяка стебелинка й для нас лишилася.