Яць Зелепуга - Франко Іван

Хоть і як не любив "жидівського насіння", то все-таки в пориві вдячності поцілував руку, котрою Юдка подав йому пачку банкнотів.

— Нехай вам бог стокротно віддасть, Юдко! — сказав хлоп. — Я вам тої доброти до смерті не забуду.

— Тілько знаєте, що я вам пораджу, Яцю, — сказав Юдка. — Не розкидайте ви тих грошей на чотири ями. Затим часом забийте три і копліть тілько одну, то так швидше до нори дійдете.

На тім і розсталися. Юдка побіг до своїх ям, і Яць, повен нової надії, полетів додому. Хоч і як тяжко було йому рішитися — забити три ями, то все-таки тяжкий досвід з недостачею грошей і маленька на дальшу роботу одержана сума доконче наказували потіснитися. Забив три ями, відправив більшу часть робітників, задержавши тільки двох. Розрахував собі одержані гроші на дні і з серцем, б’ючим, мов у лихорадці, облічував, кілько днів ще треба буде робити.

А робота йшла тепер звільна. Замість м’якої глини прийшов твердий лупанець, котрий треба було ламати оскарбами, бо рискалі не йшли. В ямі в такій глибині почала бути задуха: треба було купити млинок, котрий відразу пожер значну частину грошей. Помалу, сумно йшла робота, тільки Яцева гарячка щораз більше змагалася. Адже ж кожда хвиля, кождий удар оскарба могли принести йому рятунок, міг пробити вхід до пожаданого скарбу. Раз у раз хотів сам бути в ямі; майже насилу треба було його витягати з неї, щоб ішов їсти або спати. І спати не міг. Щоночі чув крізь сон властивий шипіт і булькіт і з безумно-радісним окриком: "Є! є! — зривався з постелі і біг до ями, а не можучи в пітьмі нічого доглянути, прикладав ухо до дерев’яної, на колодку замкненої заткальниці, чи не почує шипоту і булькоту підземних духів. Але духи мовчали, як закляті, не появлялися, не дбаючи на молитви, прокльони і сльози Яця, котрого ненастанно з кождим днем дужче мучила і пожирала лихорадка.

— Боже мій! — крикнула раз швагрова, побачивши його, коли вилазив з ями. — Швагре Яцю! Як же ж то ви виглядаєте! Лиця на вас нема!

— Як то нема? — коротко, розсіяний, запитав Яць.

— Бліді ви, худі, пожовклі, тілько вас у дошки класти. Чи не їсте нічого?

— Ні, їм.

— Ну, то мусите бути хорі.

— Бог з вами, кумо, я здоров.

— Ну, то, може, вам хто данє дав, що так страшно марнієте? Або, може, не дай господи, переполох?

— Е, байки! Не бійтеся, поправлюся швидко, скоро тілько кип’ячку добудемо.

І поспішним хитким кроком, мов зачемеричений, Яць пішов з робітниками на обід. Швагрова варила їм їсти у себе і рідко приносила обід сама; частіше присилала найстаршу, чотирнадцятилітню доньку з кобелею, в котру понаставлювано було горщиків. Тож не диво, що, не бачивши Яця кільканадцять день, майже й пізнати його не могла і зовсім справедливо почала догадуватися, що він мусив занедужати. Але Яць не чув нічого. Ціле його життя, всі думки і чуття скупилися в одній точці, а нею була яма, та уперта, глибока пропасть, що, помимо двадцятисажневої глибини, не хотіла видати ані краплини з укритих в її нутрі скарбів.

Для Яця сталася вона якоюсь свідомою, чутливою і розумною істотою. В хвилях розпуки запускався з нею в пристрасні розговори, закидав їй, що лащиться до жидів, а до правого господаря оконем ставиться, благав її о милосердя, о просту справедливість, щоби повернула йому бодай ті кошти, що на неї виложив. Але яма мовчала уперто.

Минув ще тиждень. Яма виносила вже двадцять і два сажні, а в касі Зелепуги осталося всього-навсього двадцять і два крейцери. А яма ані мур-мур. Яць ходив як божевільний. Мало що до ніг не падав робітникам, щоб лишилися дальше і робили з ним наборг. Робітники, не вдоволені скупими в послідніх днях харчами і нерадо видаваною платнею, закляли йому в батька-матір і пішли. Яць лишився сам, як на леду.

Невже й послідні його надії так і приснуть, як булька на воді? Побіг до Недовареного — той витравив його собаками. Побіг до Юдки — Юдки не було в Бориславі, поїхав робити контракт з якоюсь дистилярнею на достарчування кип’ячки і роботу на той час стримав, ями позамикав і сторожу приставив. Мов травлений звір, побіг Яць з Волянки до своєї хати, але перед самим перелазом зупинився, не знаючи, що дальше почати.

За плотом стояв Мендель і, злобно всміхаючись, позирав на нього.

— Ни, пане, Яцентий, як ся маєте? — сказав жид.

Яць закусив зуби на вид Менделя.

— А що ж? — відказав з глухим упором. — Хвалити бога, нічого мені не хибує.

— Ге, ге, ге, ге! — сухо засміявся жид. — Нічого вам не хибує? Ни, ни, хвалити бога! А що, не продасте мені своїх загонів?

— Ні, ще тепер не продам.

— А коли ж продасте?

— Як час надійде.

— А коли ж час надійде?

— То вже будемо видіти.

І Яць хотів уже йти до хати.

— Слухайте, пане Яцентий, — сказав Мендель, — без жарту вам говорю. Нащо вам біди, клопоту і видатків? Бачите, тамтой грунт продали ви Юдці. Нині Юдка багач, а ви грошики в ями закопали і не маєте нічого. Дайте ви спокій тій роботі, то не хлопська робота. Я вам дам за кождий загін по сто ринських, і нащо вам клопоту на здорову голову? Буде на ваші старі літа!

Вся кров ударила Яцеві до голови. Ті слова гірше його кололи, ніж найїдкіші дотики — може, для того, бо в глибині душі чув, що як на простий хлопський розум, то Мендель зовсім правду каже.

— Іди ти від мене, жиде, до чорта! — крикнув подразненим голосом. — Іди, коли не хочеш, щоби-м тобі каменем межи очі заїхав.

— Ни, що то є? Каменем межи очі? А то за що? Ти, дурне, гой смердяче! Думаєш, що тебе боюся і що твої загони більше варті? Чекай, ще сам до мене прийдеш і будеш просити, щоби-м ті діри купив.

— Не дочекаєш того, парху! — крикнув Яць. — Швидше сам в них смерть свою найду.

І, натиснувши шапку на чоло, весь тремтячи з якогось невисказаного зворушення, побіг Яць до швагрової, що йому їсти варила.

Швагрова тепер уже направду перелякалася його появою.

— Всякоє диханіє да хвалить господа! — крикнула. — Куме швагре, а вам що такого? Чи жене хто за вами, чи, може, нещастє яке?

Яць навіть не звертав уваги на її окрик. В безсиллі сів на лаві, навіть шапки не знявши, і сказав скоро, майже одним духом:

— Кумо швагрова, на вас одна моя надія. Вийшли мені гроші, покинули мя робітники, а яму копати треба. Мушу кип’ячки докопатися. Згину скорше, а тої річі не покину. Поможіть мені, кумо! Я ж се прецінь не для себе. Якщо буде, то буде й вам, і дітям вашим. Ходіть самі, маєте дівчину вже в силі, обі станете до корби, менший хлопець може млинкувати, а я полізу в яму, буду копати, доки сили стане. Чую, що вже недовго. Кілька разів дзюбнути. Хто знає, може, лиш раз у щасливе місце ударити... Не відкажіть мені, кумочко!

Швагрова стала зачудована. Не так її здивувала просьба Зелепуги, як його голос — якийсь дивно звучний, м’який і тремтячий. Вагувалася хвилю, бо, крім двоїх старших, мала ще троє менших дітей, що вимагали ненастанного догляду.

Яць вгадав, чого вона вагується.

— І о ті менші не турбуйтеся! — сказав. — Заберіть їх до моєї хати, там вам буде близько до них. А втім, спустите мене до ями і все будете мати з півгодини вільної, поки я там що накоплю. А діти будуть за той час млинком крутити.

А коли швагрова ще вагувалася, Яць нараз заллявся сльозами і кинувся їй до ніг.

— Кумо швагрова! — благав, стискаючи її коліна. — Богом вас заклинаю, не відказуйте мені сеї просьби! Не відказуйте, бо здурію! Чую добре, що на саму думку, щоб покинути сю роботу, якийсь недобрий дух до мене приступає, і я готов наробити нещастя, великого нещастя!

— Бог з вами, швагре! — скрикнула перелякана жінка, піднімаючи плачучого з землі. — Бог з вами! Що ви за страшні річі говорите, нехай бог заступить та відверне! Успокійтеся, все ще добре буде. Всі підемо, будемо копати, будемо богу молитися, може, бог змилуєся над нашою недолею і пішле нам свій дар великий. Тілько не плачте!

— Бог заплать вам! Бог заплать! — шептав Яць, хлипаючи, як мала дитина. — Я спокійний, о, зовсім спокійний! Лиш сили якось не маю. Сон мене клонить.

— Засніть, засніть, то вам ліпше буде. А то, боже мій, виглядаєте, як з хреста зняті.

І завела Яця на постіль — околот соломи, покритий грубою веретою. Безсильно, мов п’яний, упав Яць на постіль і зараз заснув глибоким сном. Швагрова навіть подумала зразу, чи він не п’яний, але, наблизившися до його лиця, зовсім не почула запаху горілки.

— Бідолаха! — зітхнула. — Так до него та проклята кип’ячка приступила, що вже далі й дихати не зможе. Боже милосердний, заступи єго від якого нещастя! Радше мого поганина наверни де на зламану голову, ніж отсю добру душу!

Сон Яців був довгий, але неспокійний. Кілька разів вночі схапувався, надслухував, кричав крізь сон: "Є! Є!" — і знов безсильно падав на постіль і засипляв.

Та все-таки на другий день устав трохи покріплений і з новою енергією допомагав швагровій пакувати і переносити нужденні останки пожитку і харчів до своєї хати. Щось тягло його до ями. Спішив підбігцем, поки не наблизився до його обійстя, а там і зовсім усе покинув серед дороги і побіг заглянути до ями, чи за ніч не наплило кип’ячки. По довгій хвилі вернув сумний.

— Пусто, нема нічого! Але знаю, що швидко, швидко буде. Мусить бути! Хіба би... хіба би бога над нами не було!

— Бійтеся бога, швагре, що се ви говорите! — крикнула швагрова. — Аж слухати лячно.

— Сам уже не знаю, що говорю! — сказав Яць, похиляючи голову. — Але ходім, ходім до роботи! Треба поспішати. Чую, що щось мя жене, тривожить, так, як коли би смерть моя була вже близько, а я перед смертю ще щось мав дуже велике зробити.

Швагрова нічого вже не сказала, тільки перехрестилася на ті слова. Бачила виразно, що Яцеві почало баламутитися в голові, але що ж могла порадити? Тільки, йдучи, стиха шептала молитву. Разом з найстаршою дочкою стала до корби і помаленьку, осторожно спустила Яця до ями, хоч той з глибини раз у раз кричав: "Борше! борше!" Тим часом хлопець, добуваючи всіх сил, млинкував до ями свіжий воздух.

Коли Яць опинився на дні, швагрова пішла до хати, лишаючи дітей при ямі. Яць вигадав спосіб — обходитися зовсім без її помочі, видобувати кибель з накопаною глиною. Сам знизу на осібній линовці витягав кибель догори, а діти лиш висиплють з нього глину і знов спустять вниз. Повигадував різні способи для остороги, щоби котре з дітей не впало до ями.