Польові дослідження з українського сексу - Забужко Оксана
Любов виглядала так: "манюня", цебто досить умовна гола кобiта, лежала на посте-лi ("Безстидниця, цицьки вивалила!", але то настало вже потiм…) i грала на скрипочку ("Це що, — видихнула з сардонiчним смiшком: вночi знову було боляче, а йому хоч би хни, — метафора мастурбацiї?" — "Може бути, — згодився безтурботно, пустивши проз вуха її наїзд: надто зосереджений був на шкiцевi: — це з одної польської пiсеньки, я колись почув, запам’ятав собi"); низ живота їй цнотливо затуляв розпластаний, густо заштрихований котик — ну, з котиком усе було ясно, котиком був вiн сам ("Ось тут ти й попалась! — зблиснув очима ледь не зловтiшно, почувши, що вона за схiдним гороскопом — Миша: — Тому що я — Кiт!" — гм, з котами в неї складалось не вельми, взагалi-то вона волi-ла собак, нiколи не пропускала нагоди поплескати мiж вухами навiть шолудивому приблудi, але тодi — тодi заполонило дивним, обезвладнюючим щемом вже-оприсутненої небезпеки, i це було сумно й солодко: попалась, кiнець, що ж тепер, не втечеш уже, — тiльки на шкiц дивлячись, подумала, внутрiшньо здригнувшись: а що, як котик, вигнувши спинку, раптом вiзьме та вгородить туди пазурi?…); в ногах лiжка стояв вазоник з чимось крислатим, на крислатому сидiла птичка з обручкою в дзьобi ("От приїду — окрутимось!" — образливо-весело горлав у трубку, коли вона таки зумiла додзвонитись — по тiй страшнiй кембрiджськiй зимi, як повiльно, з тижня на тиждень вимерзала, вмерзала в непролазнi снiги, витiкаючи з неї, наче пасока з умiло прохромленого тiла, її любов, аж скупчилася в останнiй вогненнiй точцi: тiльки б вiн був живий! — i, потрапивши-таки, через океан, через гирилицю спiльних знайомих, нанипати якийсь контактний номер, i почувши знайомий голос, що воркотiв безсоромним задоволенням: "Шалено радий чути вас, панi", — вибухла, как фурiя, трохи не матом — а вiн, виявляється, був черговий раз розбився, акурат перед її вiд’їздом, звалився вночi зi сходiв на купу брухту, поламав ребра, досi ходить у корсетi, ой блiн! — затулила рота долонею, зблиском згадавши свiй, фiзiологiчно якийсь тяжко вiдразний, сон: мовби тримає в руках його гiпсове погруддя, котре страхiтливо ворушить губами, та що ж це таке, справдi! добре, буде тобi, чувак, виклик до Америки, буде стипендiя, виставка в Нью-Йорку, музика — жiнки — шампанське, все буде, — лиш оте "окрутимось" порнуло, наче, наглим звиском, соло на пилцi серед оперової увертюри: не те, не те — не тi слова!).Скрипочка, котик, вазоник, птичка, обручка — "це в них любов", i шкiц, здалось їй, таки випромiнював, хай i млявенько, дещицю якого-не-якого тепла (в остаточному виглядi, на полотнi, написаному вже по розривi, воно цiлком звiтрилось — постiль iз жiнкою опинилася в ядучо-жовтiй пустелi, i коли картина простояла нiч у "бейсментi" в бiдолашного Марка, вкiнець забембаного цими психованими українськими генiями, то на ранок на нiй знайшли здохлого павука — от i було налiпити його на полотно, десь мiж котиком i птичкою, саме його там i бракувало!). По кiлькох тижнях, одначе, постав другий шкiц — та сама дама, в дзеркально протилежнiй позицiї, простяглася на велетенському, до бiлого обгризеному маслаковi: "Це її останнiй мужчина, — прокоментував лиховiсно, — вона його з’їла". В кольорi тло вийшло чорне, кiстка проблимувала з нього недужною фосфоричною блiдiстю, а жiнка мала здиблене сторч, мов невидимим пилососом пiдняте, пожежно-руде волосся. Такий собi диптих. Iсторiя одного кохання, так би мовити. "Цей наш роман", — колись, удома ще, ввернула вона мимобiжно, i вiн, не пiдводячи на неї втупленого перед себе погляду, твердо похитав головою: "Це не роман. Це щось iнше".
Ледi й джентльмени, я вже бачу той знуджений вираз, що малюється на ваших обличчях, ви вже проставили подумки дiагноз, severe psychological problems з обох сторiн — нацiонал-мазохiстка (хоча з таким дiагнозом ви, напевно, не знайомi…) й аутичний маньяк (тут простiше, бо, крiм суто комунiкативних нега-раздiв, неконтактностi отої, чи як воно там зветься, можна б випiмнути й дрiбнiшi, клiнiчно промовистiшi симптоми — примiром, його повну неспроможнiсть бодай на мить вдержати в головi телефонний номер перш нiж записати, i особливо характерне, дивно курлапе письмо — несподiванi пропуски лiтер, а то враз посеред речення слово з великої, або заблукале з сусiднiх абеток "э" чи "j", мовби на те, щоб рядок краще тулився графiчно, — нехорошi речi, тривожнi, а коли ще згадати отi його пiдозрiлi мiгренi, од яких, хваливсь, непри-томнiв бувало, то й геть кепська картина складається), — що ж тут заперечиш, це гарне, похапне слiвце, — problems, воно означує i математичну задачку, i рак грудей, i втрату любовi, в кожному випадку десь завше iснує хтось, спроможний зарадити, професор, лiкар, психоаналiтик, — якщо, звичайно, маєте чим заплатити, а якщо не маєте, то вже якось поувихайтеся, нашкребiть по засiках борошенця, нiчого не вдiєш, життя — штука коштовна: оно Розi, Маркова дружина, сьомий рiк поспiль вчащає до психоаналiтика, два сеанси на тиждень, чого сердега Марк, кроткий гладкий школяр побiльшеного формату, не бувши навiть повним професором, оплатити, звiсно, негоден, так що вiд часу до часу, кiлькамiсячними нападами, Розi — сорокарiчна дiвчинка, мати дорослої дочки, i така ж маленька, худенька, як горобчик (крутозадий горобчик iз вiдьмацьки зрослими на перенiссi бровами), незмiнно чи то перестуджена, чи перегрiта на сонцi, чи принаймнi перевтомлена (рука на чолi, як у колгоспної жницi, зiбгана мокра грудочка "Клiнексу" коло носа), змушена пiдшукувати собi якусь працю, i знаходить, i щось там робить мiсяць, i два, або навiть три, — i все на те, аби мати змогу й далi двiчi на тиждень лягати на ту саму канапку й оповiдати комусь, хто її слухає, яка вона нещаслива, — на шостий рiк вони з Марком перестали трахатися, i це очевидне зрушення: тепер обоє скрегочуть зубами од абстиненцiї, сварки спалахують з голодним трiском, як добре пiдсушений хмиз, на кожний словесний доторк, i, схоже, доведеться збiльшити число сеансiв: problems є problems, i суспiльство велить їх розв’язувати, згiдно з чотирма арифметичними дiями: дано А, дано B, їх можна додавати, множити, дiлити, переставляти мiсцями, i все то в надiї добути якусь третю величину, всепоглинаюче заняття! — десь у кiнцi задачника мiститься вiдповiдь, набрана петитом, маймо терпець, коли-небудь нам її покажуть. Коли-небудь кожен iз нас прочитає свою вiдповiдь — правда, будь-що змiнити буде тодi вже пiзно.Ледi й джентльмени, problems — це те, на розв’язок чого iснують правила. Але якраз правил ми й не знаємо, знаємо тiльки чотири арифметичнi дiї, i сунемося з ними, пихатi недоуки, в провальнi печери невiдомих i гаданих величин, i грунт випорскує нам з-пiд стiп, i луна гоготить обвалом, i в тому гуркотi, дослухавшись, можна б вловити виляски чийогось — це ж чийого, ану вгадайте? — реготу, — i пекучий жах поймає, коли нога зависає над порожнечею, звiдки невидними випарами повiльно куриться та спустошлива, висисаюча до млостi в кiстках тоска, котру росiяни звуть смертною: а це ж бо й є — вхiд до пекла, панi й панове, ласкаво просимо, вiн завжди вiдкритий, що ж ви харапудитеся, ви ж — сюди спiшилися?…
"Я завжди хотiв одного — реалiзуватися". Так вiн казав — i казав щиру правду. "Понюхай, от понюхай, як пахне, — ходи сюди, а-ах!" — нахилявся, хтиво сапаючи нiздрями, над пеналом свiжопридбаних фарб, екстатично примикав повiки (яка розкiш цi амери-канськi крамницi, чого тут тiльки нема, ах суки, глянь, глянь! — скрадливо голубив пучкою шовковистий аркуш китайського рисового паперу, скiльки це коштує? нi фiга собi! — ох, яка губочка, помацай, вона ж жива! — i полотна вже натягненi продаються, ну блiн ваще, а це що, бiлила? скiльки? задавляться, падли, — все, хо-дiм звiдси, — i раптом рiзко гальмував на мiсцi, закидаючи голову назад, з мукою невтоленної жаги вхлипуючи повiтря: чуєш, як пахне?), — їй подобалася ця хижа змисловiсть, дарма що не на неї скерована, дарма що їй з того перепадали хiба послiдки: вона так само змислово любила слово — насамперед на звук, але звук щiль-ним неводом волiк за собою фактуру, консистенцiю, запах i, ясна рiч, колiр також: кольором надiленi були не тiльки поодинчi слова, особливо вчувався вiн при переходi з одної мови на iншу, — кожна-бо мала свiй, мiнливо-ряхтючий, основний тон випромiнювання: iталiйська — електричний фiолет, ультрамарин, десь такий свiтловий ефект, як коли б червоне вино могло зробитися синiм, польська шамшiла терпкою, оскомною од шиплячого тертя молодою зеленню, англiйська побулькувала, просвiчуючи навилiт чимось подiбним до нiжно-золотавого курячого бульйону, причому в Штатах водянистiше, в британському варiантi iнтенси-внiше, смолисто-тягучiше — ситнiше; звiсно, рiдна бу-ла найпоживнiша, найцiлющiша для змислiв: чорнобривцевий оксамит, нi, радше вишневий (сiк в устах)? русявий (запах волосся)?… так завжди — iно станеш приглядатися зблизька, розсипається, дробиться — не збереш, голодувала вона без неї тяжко, просто фiзично: мов на безводдi абощо, почути б — живої, щирої, щоб iнтонацiєю отою спiвучою, наче струмок жебонить, ко-ли зоддалеки наслухати, хлюпнуло — їй-бо, пiддужчала б! — в тiй хвилинi вiн згадав, без усмiшки, як колись, класi в п’ятому, сидячи на уроцi української мови, тайко-ма нюхав фарби, схованi пiд партою, а вчителька, пiдско-чивши, швиргонула ними, аж зi стуком розлетілися по проходу, — ну певно ж, тiльки вчителька української мови здатна щось такого встругнути, чогось вони, мов на пiдбiр, усюди — найтупiшi, найзлобнiшi бабери, оскаженiло ревнi служаки, достоту сержанти-хохли в совєцькiй армiї, — ти не думаєш, що тут комплекс нацiональної неповноцiнностi грає на всю?… Так вони розмовляли — коли ще розмовляли, бо розкривався — дiлився чимось iз себе-внутрiшнього — вiн навзагал і помалу, рипуче: не звик, якiсь там дверцята в ньому да-авно, вiдай, позаклинювало, що й завiси ржею побралися, — Господи, що ж то за шлюб у хлопа був, га?… Для чужих, а значить для всiх, крiм, може, одного-двох товаришiв (спiльних друзiв у них було — тьма, i вона доволi хутко впевнилася, що жоден з-посеред того гурта, навiть недурнi хлопи з кiльканадцятилiтнiм стажем приязнi, його, властиво, не так щоб i знали, вiн їх знав: бачив! — куди глибше, пронизливiше, але водночас i якось нещаднiше, за перемиванням дружнiх кiсточок, зрештою для кожної пари насущно-доконечним, — так-бо заселяється, залюднюється нововитворений свiт двох, у їхньому випадку даний до рук майже готовим, вжесемиденним, — вiн прикро разив її тим, як безжально розкидав навсiбiч оцiнки: Iкс "скаче по верхах", Iгрек "погаслий вулканчик", Зет "женився з тою здоровенною дiвкою, бо шукав мами", — мов осиковi кiлки вгороджував людям у груди: крiпив, забивав сплеча, без натяку на спiвучасть, себто чуттями своїми до їхнiх життiв, властиво, не дотикався, i коли й до неї вивернувся тою ж стороною, преспокiйно рубонувши на її як-же-ж-менi-жити-далi: "Я в тобi бачу здатнiсть до виживання в будь-яких ситуацiях", — вона з мiсця цю здатнiсть i продемонструвала: ввiбравши не боляче-вiдчужений тон, а голий смисл сказаного: хлоп, нiвроку, i розумний, i тертий, раз так каже, мо’, й правда — виживу?) — отож для чужих вiн шмарувався назверх — непропускним, дуже, правда, несерiйного виробу трьопом, щедро присмаченими прянуватою iронiєю фрашками-придабашками, але її цим не здурив би, вона також мала власну, го, ще й як вироблену, та як пластично (щоб не сказати сексуально!) пристаючу мовну машкару, i коли вiн спробував укритись за своєю, волiла лiпше — нi, чувак, грати, так по-чесному! — розпороти те пап’є-маше ножем: тодi й повалили iстерики, доба за добою, нiж вищербився, аж до лiкарнi впору лягати, але й хлопа викришила — не приведи Господь: як так, то й так, не менi однiй розплачуватися! Тьху ти, паскудство яке… "Знаєш, що є твiй уславлений герметизм?" — бо вiн iменував це герметизмом, пiдводив пiд це дiло теоретичну базу, мислитель, блiн, знайшовся! концептуалiст! — "Ну, i що ж? Валяй, нарiзай, тiльки в двох словах", — "Будь ласка, можу i в двох: кам’яне яйце!" — "Гарно, — нишкнув на мить, направду дiткнутий: — але ж — пописане таке?…"
"Випручуйся, жiнко вербова.