Польові дослідження з українського сексу - Забужко Оксана

Валяй тепер, розкопирсуй углиб, шар за шаром, археологине ти горопашна, — тiльки жалiти себе не смiй, нiщо-бо не ослаблює так, як жалiсть до себе). Хто б оце сказав — вiршi, вони тiльки передбачають, чи, чого доброго, витворюють нам майбутнє — викликаючи з ройовиська схованих у ньому можливостей ту, котру називають? I якщо це справдi так — якщо ми, слiпi шаленцi, самi програмуємо життя наперед, раденькi, що дурненькi, — що так кльово написалося! — робимо його таким, яким воно є, — то який же це страшний дар, Господи, — наче бомба в руках п’ятилiтка, — i як його одмолити?

Хто (що) пише нами?

Господи, я боюсь. Я нiколи досi не боялась по-справжньому — не зовнiшнiх обставин (то пусте, з них-бо завше можна якось вибабратися), а себе самої. Я боюся ввiрятися власному хисту. Я бiльше не вiрю, що вiн — у твоїй руцi.

Зглянься надi мною. Ну будь ласка.

Вечорами вона втiкає до бiблiотеки — головно на те, аби не лишатися в хатi, де розпач пiдстерiгає її в западаючiй тьмi, щоб накрити з головою чорним мiшком, — але й бiблiотека не рятує: жодне з тих, бiльш або менш талановито виписаних i оправлених у фолiанти з постираними корiнцями чужих життiв, що тягнуться й тягнуться, ряд за рядом, вiд пiдлоги до стелi, багатоповерховими стелажами, поки вона намотує вздовж них кiлометраж у пошуках нав’язаного собi самiй тома, — наче на вселенському цвинтарi (сiре небо, безмежне, до небокраю, поле однакових сiрих надгробкiв, i хоч знаєш, що пiд кожним зачаївся небiж-чик, готовий, iно погукають, вихопитися наверх, прибравши живiсiньку й повнокровну стать, але сама ця астрономiчна кiлькiсть зводить нанiвець будь-який смисл вибору когось одного: скiлькох iз них, справдi, ти потрапиш на своєму вiку воскресити, i скiльки таким робом воскрешених-прочитаних щось для тебе означали? все, що ти можеш — i це щонайбiльше! — долучитись до їхнiх монотонних лав ще одним малопримiтним томиком, а вклеєнi на форзацах бланки з чорнильними штампиками date due безсторонньо реєструють абсурднiсть цiлого цього заняття: згiдно з ними, за двадцять рокiв у Гарвардi ти виявилася п’ятою, хто випозичав "Брiфiнг iз сходження в пекло" Дорiс Лессiнг — роман, який згадується в усiх лiтературних довiдниках, i дiйсно того вартий, — i другою, кого зацiкавило польське видання Мiлоша, — бiльшiсть же виповiджених життiв так i пилюжаться незапотребованими листами в номерних шухлядах пiд вiконечком "До запитання"), — жодне з тих життiв не має до неї стосунку, жодне не вiдповiдає на єдине питання, котре їй нiяк не пiд силу обiйти, ну нi з якого боку, хоч куди б смикалася в миршавенькiй надiї на зачiпку: чому не тепер? не вже? чого чекати?

Красивi дiти, у нас мали б бути красивi дiти: елiтна порода. Лiпше не згадувати, так? Та нi, воно якось i не болить уже: пам’ятається — думками, а не чуттями (i невiдомо, що гiрше!). Що правда, то правда: в рабствi народ вироджується, — тлуми, що заповняють київськi автобуси, всi отi сутулi, пом’ятi лицями чоловiки на жокейськи вивернутих ногах, жiнки, похованi пiд тюленистим коливанням сиром’ясного тiста, молодики з дебiльним смiхом i вовчим прикусом, що пруть напролом, не розбираючи дороги (не вiдсту-пишся — зiб’ють з нiг i не завважать), i дiвулi з грубо вималюваними поверх шкiри личинами (зчисть шмаровидло — i оголиться гладенька яйцеподiбна поверхня, як на полотнах Де Кiрiко) та стiйкою аурою якоїсь липкуватої недомитостi, — то наче речi, змайстрованi нелюбовно, абияк, на вiдчiпного: гнали план у кiнцi кварталу, потребували дитини, щоб стати на квартирну чергу, або просто трахнулися десь у парадняку чи, по п’яному дiлу, в тамбурi поїзда (вона їхала колись у такому поїздi, з Києва до Варшави, на фестиваль поезiї, здумати лишень! — хижа навала торбешникiв, плацкартний вагон, затарений бебехами попiд стелю, — товар, ось як воно все у них звалося, зовсiм-таки науково, на радiсть Карлику Марксу, — сморiд клозета, провислi на однiй завiсi дверi до тамбура, що раз у раз вiдхиляються пiд розгiн тарахкотiння iз повiльним, як мука скреготу зубовного, скрипом, звично бридливий вираз на свiжо-поголенiй пичцi польського митника, який бере — по пляшцi водки вiд "пшедзялу", i це ще харашо, запевняють помолодiлi на радощах тiтки, обтрушуючись i витягаючи — уфф, пронесло! — з бездонних спортивних рейтузiв по двi-три чудесно врятованi пляшки, кожна потягне в Хелмi на десять баксiв: оно в Ягодинi було раз — давайте, кажуть, по бабi вiд автобуса, то пропустимо! — I-i, та ви шо, та й дали? — А шо робить було? — вночi вона лежала на горiшнiй полицi, слухаючи какофонiю рiзнотонного хропiння, й болiсно любила свiй нещасний народ, i народ — почув i вiдгук-нувся: масивна постать забовванiла в спертiй пiвтемря-вi, вiйнуло по лицю тяжким, збудженим вiддихом: "Мамочка… малишка… Ну iдi сюда, слиш? слиш мєня? — заводячись дедалi дужче: — Ну чо ти? Iдi, пєрєпiхньом-ся, слиш? — рука шурнула пiд простирадло: — Ну дай я твої грудкi прiласкаю", — скинулась, стявшись у клубок, заволала добре артикульованим басом: "Атстаньтє, пажаллста!" — а на сусiднiх полицях, суки, як повимерло зi страху — за товар, мабуть? — тiльки од проходу тремтячим голосом обiзвалася старенька бабця: "Дайте їй спокiй, чого ви причепилися до дiвчини?" — "Маммаша! — гарикнув, розвертаючись: — Нє лєзьтє нє в свайо дєло!" — але — вiдволiкся, збило: спустив-таки частину загрозливо-стрiмко наростаючої агресiї, й тут вона закричала на цiлий вагон, i вiн, так само не збавляючи вже тону, проревiв, вiдступаючись: "Ну учтi, казлiна, я тя вєздє дастану! Я тя так дастану, шо будєт тє в Хелмє пiздєц, ти мєня поняла?" — в Хелмi була пересадка, i вона, вхопивши куртку пiд пахву, втiкала через вагони в хвiст состава, провiдниця, хирляве, мов запране на виду дiвча, по-старечи скрушно похитуючи головою — таке робиться в цих поїздах, що страх Божий! — випустила її через якийсь запасний вихiд — пiднiжки не було, довелося стрибати, вслiд кинутiй сумцi — в їдку вогкiсть туманного поранку, просто в насипаний мiж рейками щебiнь, в кров обдерши об нього долоню, — i просто до рук розлюченому, пiдтяг-нутому в ходi як хорт польському полiцiянтовi — тутай нєма вийшьця, проше показаць документи! — котрому мало що не кинулась на шию, як рiдному братовi). Аж ген перегодом, у кошлатих еротичних фантазiях (коли розлучалася з чоловiком — спершу-бо вивiльни-лась, заметавшись, голодна тiлесна уява, i з того й посу-нулося-покотилося, — а дiтвацька, чи то дiвоцька, двадця-тилiтня сливе, цiкаво задивлена в свiт готовнiсть-до-нової-любовi увiмкнулася вже згодом, довершивши вiдокремлення), — повертаючись думкою назад, наново розколупуючи в пам’ятi ту нiч у плацкартному вагонi, вона пробувала прокрутити собi незнятий ролик: як то могло б бути, як то воно у них вiдбувається — в тамбурi, пiд стук колiс, притисшись спиною до перегородки, утробно здригаючись вкупi з нею? чи, мо’, в клозетi, осiдлавши унiтаз, вище пiдошов у розковезянiй круг нього рiдкiй багнюцi? що вони при цьому почувають, що почувають їхнi жiнки — сласну розкiш пониження, збоченський кайф на хвильку оскотинитись, чи, чого доброго, i це ще гiрше, взагалi нiчого не почувають? а може, чорт його зна, може це i є — здорова сексу-альнiсть в чистому виглядi, без комплексiв, не спаралi-зована культурою з усiма її схибнутими дiлами, — тiль-ки ж, хай йому грець, чого в них виходять по тому такi негарнi дiти, дiти-лiлiпути: з обличчями маленьких дорослих, уже рокiв з трьох-чотирьох застиглими, як схололий пластик, у формах тупостi й злоби? Колись, i нестак-то й давно, всього яких три поколiння тому, ледi й джентльмени, дозвольте вас запевнити, ми були iнак-шi, на потвердження чому вистачить висвiтлити на екранi — якщо в аудиторiї знайдеться екран i проектор — бодай кiлька кадрiв — тогочаснi, до прожовтi вибляклi знiмки селянських родин, застиглих у ненатурально штивних позах: в центрi батько й мати з по-школярськи складеними на колiнах руками, регуляцiї народжу-ваностi, звiсно, жодної, i над ними височiє цiлий лiс постатей — хлопи як дуби, один в одного, мов пере-митi, однаково зосереджено сурмоняться в об’єктив з-пiд нахмарених брiв, старанно, "на мокро" зачесанi чуприни, волячi шиї розпирають тiсно защiпнутi комiр-цi празникових сорочок, молодший, що, здається, досi пропiкає знiмок огнистим зором, звичайно в гiмназичнiй формi з кашкетом, це коштувало теличку на рiк: дасть Бог, вивчиться, в люди вийде, таке ж бо воно змалечку вдалося бистре на розум, — а вони потiм гинули пiд Крутами, пiд Бродами i де там ще, тi, з кого мала поставати наша елiта, — дiвчата ж здебiльшого в народних строях: брязкуча, навiть на око, провислiсть ковткiв, коралiв, розкиданих по плечах кiс i лент, мохнато-рясно вишиванi полики, бахмата нефоремнiсть спiдниць i керсеток не укриває пишноти здорових тiл, готових родити, я, проте, спецiально прошу звернути увагу на обличчя, ледi й джентльмени, — це прекраснi, вимовнi обличчя, над якими попрацював — i Божий рiзець, i роки трудного життя, котре, — якщо лиш не доскiпуватися в нiм повсякчас сенсу, як то здуру чинимо ми, а приймати як є, як погоду й негоду, — помалу-малу стесує з виду вториннi навалькування, оголюючи скупу чистоту первiсної — Божої-таки? — горорiзь-би: все лишнє пiдтягається, пiдчищається, виопуклюються чола, впертiшають щелепи, i все глибше висвiчу-ються — очi, очi, очi, чорнозем пiдвiвся, i погляд його з вiддалi часу — страшний i спитуючий, — що з ними всiма потiм сталося, вимерли в тридцять третьому? згинули в таборах, в слiдчих тюрмах НКВД, чи просто надiрвалися на колгоспних роботах? йолки-палки, ми ж були вродливим народом, ледi й джентльмени, вiдкритозорим, дужим i рослявим, самовладно-мiцно вкорiненим у землю, з якої нас довго видирали з м’ясом, аж нарештi таки видерли, i ми розлетiлись, розтрусились по всiх широтах обстрапаним пiр’ям iз розпоротих багнетами подушок, наготованих, було, на придане, — ми-бо все чекали свого весiлля, вишивали собi пiсень, хрестиком, слово до слова, i так упродовж всенької iсторiї, — ну от i довишивалися. В раб-ствi народ вироджується, кажу ще раз, прожовую цю думку до повної втрати смаку, щоб тiльки перестала нити, як негода, як щомiсячний бiль пустого лона, — виживання, скоро пiдмiняє собою життя, обертається виродженням, авжеж, браття-євреї, милi мої ашкеназi (в разi хто з вас випадком затесався серед публiки), — це й до вас п’ється: можете собi скiльки хочте згорда пирхати на сабрiв — тупицi, мовляв, рогулi, чи як вони там у вас значаться, — а менi назавжди вбився в пам’ятку заздрий, знизу вгору, погляд колеги-киянина, невеличкого, юрливого полукровки з жiночно вузенькими, високо пiдiбганими плiчками, що невловно накидали йому профiльну поставу горбаня, — ми вешталися з ним по Єрусалиму, переходили попри стонадцятий на дню патруль, i бiдака — не стримався, заламався: шiстдесятирiчний, ще брежнєвського розливу, професор, хлопчисько, що жадiбно витрiщається крiзь дiрку в парканi на вiйськовий парад, став горбатим слупиком, i вихопилося вслiд патрулевi — глибше власних полукровочних комплексiв укрите, аж присьорбнув слиною: "Якi вони… красивi!" — а вояки там i правда як на пiдбiр — мiфологiчнi велетнi, помилково вбра-нi в плямистий однострiй з автоматами через плече, розложистi гiрськi плато спин, рухомi стовбури стегон, мiцнi, з синюватим, проти оливкової засмаги, вiдливом, зуби, мов сама земля ожила й заходила в рiст, ах якi мужики, бенкет для зору! — в Схiднiй Європi пiди-но пошукай таких розкiшних бардадимiв семiтського типу, — нiби там, серед на вохру випалених безводних пагорбiв, i далi тривала, нiколи не перериваючись, бiблiйна iсторiя, в кожному разi, цi — в одностроях i з автоматами, як прочiсували арабськi й християнськi квартали, посуваючись по осонню з облудно лiньку-ватою грацiєю ситих хижакiв, — могли бути нащадками Авраама i Якова, мiй же професор — вже самими отими мерзлякувато, чи то вибачливо, скуленими (укри-тися, сховатися, догiдливо пiдхихикнути й злитися з меблею) плiчками — заперечував достеменнiсть Старого Заповiту: з такими плiчками неможливо боротися з янголом, взагалi нiчого неможливо, окрiм як бiгти "по вєрьовочкє", що вiн цiлий вiк i робив, що робили, з колiна в колiно все глибше вгрузаючи пiдборiддям у грудну клiтину, мiльйони ашкеназi, а вєрьовочка лопнула i жида прихлопнула, гай-гай! Але в них — в них усе-таки є випаленi до вохряної жовтизни пагорби, на яких триває iсторiя: хто скаже менi, де наш Єрусалим, де його шукати?

Там, у Єрусалимi, переходячи вiд храму до храму, вона просила в Бога сили — бiльше нiчого: рiк видався тяжкий, самотнiй (шлюб, що довший час догнивав був потихеньку, затуманюючи душу, як вiконце в парко надиханiй кiмнатi, нарештi розпався), а головне — бездомний, весь у нарваних скоках вiд одного тимчасового пристановиська до iншого, аби тiльки не лишатися в мацiпусiнькiй квартирцi вкупi з мамою: з нею вона починала ненавидiти власне тiло, його вперту, необорну матерiальнiсть — мусило, хоч ти лусни, займати певний кубiчний об’єм простору! — ночами снилась собi хлопом — високим, довговолосим чорнявим самцем-Мауглi, що волочить у койку стару вiдьму в звислих блакитнаво-сивих космаках — i не може її взяти! — ото б утiшились американськi психоаналiтики, аби їм таке доповiсти! — тодi-то й стало зринати — промельком, скидом, вихопиться й спорсне — вiдчуття якоїсь наскрiзної вiдкритостi-всiм-вiтрам: на добре чи на зле? Розумом запевняла себе, зцiпивши зуби: хай хоч гiрше, аби iнше! — а вiршi обiцяли:

"Цiєї ночi, певно, прийде жах.

Гарячий дрож — любовний чи блювотний —

Передчуттям збоченського зв’язку

Чи крику смертного стенає кволе тiло.

Розрив, розрив — всiх зв’язок, нервiв, жил:

Моя беззахиснiсть така тепер зовсюдна,

Немов одвертий заклик злу: Приходь!

Я вже себе побачила будинком,

З якого в нiч оголеним вiкном

Горить жовтогарячий прямокутник

Iз планками упоперек грудей

I низу живота — як на рентгенi,

I камiнь той, котрий розтрощить шибку,

Вже десь лежить, чекаючи руки".

Во блiн — що тут ще скажеш… А в Єрусалимi якось було попустило, зрештою, й симпозiум видався цiкавий, так що поперек-горла-вгороджену кiстку власного, вже зафаховiлого екзгибицiонiзму: щоразу заново демонструвати вишкiреним захiдним iнтелектуалам, що й укра-їнцi, бач, годнi висловлюватися складнопiдрядними реченнями, — вона тодi проковтнула порiвняно безболi-сно, — тiльки, сидячи в перервi мiж сесiями на вiдкри-тiй терасi за столиком, блаженно витягши ноги, посьорбуючи кавусю вперемiж iз балачкою — сперечалися за Донцова, та зрозумiйте ж ви, панство, це не антисемi-тизм — це рев пораненого звiра: пустiть, дайте нам жити! — й з укритою посмiшкою розглядаючи спiвроз-мовцiв крiзь золотинки змружених вiй, вона зненацька почула рiзке, надсадне янчання: невiдь-звiдки на терасi взявся антрацитово-чорний котюга, задерши хвоста йшов мiж столиками, крiзь загальний смiх та рiзномовнi оклики, й патрав повiтря червоно роззявленим вереском, — бризнуло попiд шкiру легеньким холодком: це ще що за проява? — а воно, стерво, скерувалося просто до їхнього гурта — вигнувши спину, плигицьнуло їй на колiна, теплим тягарем зiбгалося в пеленi й занишкло, посiпуючи насторченим вухом, перемкнувшись на утробне воркотання: знайшло, кого шукало.