Талант - Васильченко Степан
Вівтар був забутий...
Щось стороннє, настирливе почало густи, шипіти, намагаючись звернути на себе увагу. Дедалі — дужче й дужче.
На клиросі поміж співаками почалася якась руханина, нелад в голосах; один із співаків злякано замахав руками, і хор замовк. Тоді ясно стало чути стриманий, а роздратований, гнівний голос:
— Годі! Замовкніть! Схаменіться! Тут святе місце, тут храм божий. Годі, кажу!
У малі двері з вівтаря визирав отець Василь, блідий, як глина, очі зеленяві, злісні. Дивився на Тетяну й шипів:
— Це ж що за вигадки? Нащо вони мені? Артистів мені не треба. Тут не опера.
Люди нічого не розуміли: перезирались і перешіптувались.
Тетяна стояла рівна, як струна, і, як біль, біла. Помалу почала червоніти й зразу, мов квітка, розцвіла — полуменем зашарілася.
Промовила стиха:
— Що ж я такого зробила?
— Мовчи, грубіянко! Не смій мені суперечити в церкві. Тебе по правилу не слід би було й на поріг сюди пускати.
Очі Тетяни гнівно закурилися. Щось думала. Промовила стримано, проте так, що всі в церкві почули:
— Чого ж то так, батюшко? Мені коси ніде ще не стригли.
Церков завмерла. На селі подейкували, що хтось із селян застукав попа коло своєї молодиці. Хотів косу серпом одтяти — одкупився.
Піп затупотів ногами:
— Вон, негодяйко, з храму!
Тетяна йому грубо:
— Не маєш права, не твоя церква.
Піп:
— Сторож! Сторож! Виведи її звідціля, негідницю!
Рябий бородатий сторож, що стояв коло вівтаря, кашлянув у руки і рішуче став протискуватись до півчі.
Тетяна шпурнула ноти на пюпітер, вийшла з клиросу.
Розштовхуючи собі дорогу, червона, гаряча, з потуманеними очима, вона опалювала диханням людей і прямувала до дверей, як буря... Люди розступалися перед нею, як перед огняним вітром. Коло порога повернулась:
— Я поїду жалітися... я до архирея... я... я...— побігла.
Піп їй услід, із глумом:
— Іди, іди, жалійся! Я за тебе ось ще не так візьмуся. Десь там тинялася в ката по балаганах, прийшла до церкви — бешкет заводити. Бачили таке? Артистка…
Люди чуманіли...
Раптово в бабинці між жінками одна кинулась, як зо сну, зірвалась із місця, побігла з церкви навздогін, мало не з ніг валяючи людей. Пішло по церкві:
— Мати...
Стояв тривожний настрій. Додому люди не розходилися: зібралися на цвинтарі, хвилювалися, гули.
До гурту підходив отець Василь, стурбований, винуватий, з робленим суворим виглядом:
— Бачите, як ви своїх дітей навчаєте? Бачите, до чого доводить своя воля?
Із натовпу обізвався стриманий голос:
— Так-то так, батюшко, коли ж і вам чинити так, як ви зробили, не годиться.
За ним другий, жіночий:
— Отак опаскудити, обплювати дівчину, та ще принародне в церкві. А спитати б, за що? Мало ще залили сала за шкуру?
Далі одно по одному загули з громади інші голоси, кидаючи виважені й стримані слова мужицького, грубого та гарячого, доймаючого жалю:
— Ну, нехай би вона й справді там провинилась, то й що ж: зразу йому камінь на шию та як щеня — у воду?
З другого боку:
— Чужа, бачте, дитина, та ще й сирота — то воно й не жаль.
— Молоде, дурне — що йому: побіжить та з того жалю й заподіє собі щось: кому буде гріх?
О. Василь вертиться на місці, злодійкувато лупає очима:
— Нічого їй не станеться — вернеться.
— Та добре ж то, як вернеться, а як...
До гурту бігла Гнатиха.
Зразу попа забули, всі до неї:
— Ну що, немає?
Бліда. Важко дихає:
— ...Скриня одімкнена, вся її дівизна, книжки, папери — все порозкидано, а її немає. До криниці бігала, до ставу — не знайшла.
Ламає руки, благає, плаче.
— Ой, рятуйте, люди, бо вже ж вона одно надумала.
Примовкли.
— Шукай її тепер, коли їй одна дорога, а за нею десять...
Дід — високий, суворий:
— Та нас же таки мир. Одне туди, друге туди, по селу, поза селом, може, хтось-таки та знайде. А нумо, люди!.. Треба ж якось.
З гурту хтось крикнув:
— А цитьте. Зашуміли:
— Що таке? Що таке?
Нетерплячі голоси:
— Та ось цитьте — он щось гукає.
Всі змовкли.
Через майдан стояла економічна брама. За штахетом було видно під глухою вільшиною, з шальовок збудовану, казарму-театр. Коло одчинених дверей метушились парубки й дівчата, махали руками до цвинтаря, гукали. Натовп скам'янів. О. Василь збліднув, закліпав очима. І тоді, коли стало тихо, як у вусі, з двору долетіли чітко слова... Опалило, як огнем.
І раптово, мов рушилась гора, весь натовп мовчки ринув з цвинтаря у ворота, в хвіртку, через штахет, спотикаючись, один одного попереджаючи... Бігли до панського двору, аж земля гула.
XIV
Високо-високо залетіло вгору в дні свої останні бабине літо, висвічує сивиною на сонці, короткими радощами старечими осміхається, а ще вище, десь аж під холодним небом, із синього кришталю гарячою тугою рвуть повітря срібні дитячі дзвіночки:
— "Погиб-шеє ов-ча аз єсм, воззови мя спасе..."
Мають короговки фіолетові, темні, вихитуються стяги червоно-огненні, а за ними люди йдуть, а над людьми мари пливуть, заквітчані, замаяні, рушниками пов'язані...
Ховали ґвалтом. Одібрали ключі у титаря, одімкнули церков, взяли мари, корогви.
Нарядили, несуть.
Перед поповими ворітьми процесія стала, замовкла. Хтось перескочив через тин, одчинив ворота — понесли мари, натовп, як вода, заповнив двір.
В дворі — ні лялечки; двері в попівські кімнати позамикані, віконниці позачинені.
Поставили мари під кленами.
Мов вітром холодним подуло по людях — чуби наструнчились, як дріт, в очах блиснуло колючег
— Ламайте двері, чого там...
З гурту вийшов Андрій. Він виріс. Примарніло обличчя. Очима різав, як крицею:
— Стійте. Підождіть. Не так ми зробимо. Слухайте мене.
Вщухли. Підійшов до вікна. Загуркотів у віконницю:
— Скажи востаннє: будеш ховати чи ні? Чуєш? ...
Біжить з кухні підтикана наймичка. Коси розкошлані, бліда,злякана:
— Батюшки немає вдома.
Загули, заревли:
— Брешеш! Ховається! Боїться. Клич сюди його. Злякався?
Побігла. Всі посідали на моріжку коло мар, рядком на призьбі, на тину між кіллями. Дожидають. Брови хмурять. Мовчать.
Знову вибігла:
— Батюшка казали, що не вийдуть. Сховалась.
Андрій встав і урочисто підійшов до труни. Одкашлявся, обвів усіх очима. Кругом пішло:
— Тихше, тихше!..
Кидав, як каміннями:
— Серед темної ночі у нашому закуткові, оцьому покинутому й забутому, засвітилася під убогою стріхою мужицькою божа іскра…
Промова до людей — це була новина в селі. Мов вітер, мов буря полетіла, затупотіли, зашуміли, кинулись до гурту з гарячими, жадібними очима, тісно оступили промовця, замовкли... стояли, як скеля німа... ...Хтось подав голос:
— На коліна!
Стали на коліна, всі натовпом; в повітрі затремтіли слова останньої розлуки... Прощалися.
— Тепер — додому! Всі до одного! — гукнув, як в трубу металеву, Андрій.
Зашуміли, загули, як під градом, заметушилися, покидали серед двору корогви, і швидко на подвір'ї — ні духу.
Впала залізна тиша... Все поніміло, покам'яніло...
Тільки осіннє сонце забавляло покинуту дівчину, як дитину. Кидало їй з-над заходдя в труну золотих зайчиків.
XV
Будували, сподівались — ударив грім: розбив, по полю розвіяв...
Сидимо, пожурилися...
Книжки в кутку пилом поприпадали, погубили зшитки — в голові не те.
Похмуро світить лампа; стіною надворі осіння ніч; на серці — камінь.
Не береться розмова — все й без того ясно...
До о. Василя наїхали з міста урядовці чинити слідство.
Туди ж сьогодні приїхав призначений в школу новий учитель. Цілий день бігали до нас знакомі з села люди:
— Ой, що ж то буде, що буде: всіх людей, що були на похоронах, тягнуть на допит — і малого й великого...
Знаємо, що буде: не побачимо ми вже того університету, мабуть, скільки будемо й жити... Оце буде.
Світ стемнів, невеселий такий став, нерадісний, неправдивий... Походить один по кімнаті, сяде, другий починає ходити... Нудьга.
Андрій дістає десь обтріпані карти:
— Сідаймо в дурня абощо...
Аж ось одчинило двері. Сторож.
— А йдіть-но послухайте, що воно там кричить за городами.
— Де?
— Морока його знає. Либонь, там коло болота чи, може, в болоті. Кричить, ніби там його ріжуть або давлять.
Вийшли у двір. Тільки за двері — зразу мов чорним рядном накрило: темно, аж у голові морочиться. Слухаємо: гукає десь глухо, мов з прірви. Далі починає тужити.
— Це якась п'яна марюка загрузла в болоті,— сердито промовив Андрій.
— А чи не буде ж це наш дяк? — кинув догадку сторож.
Мені вчулося теж щось у голосі знакоме.
— Чи не він, справді?
Андрій не хоче вірити. Запорожець давненько вже поїхав із села, і була чутка, що він поступив десь в учительський інститут.
— Який там дяк? Де він тут візьметься? Це якась личина...
Андрій не доказав, голос у темряві несподівано з голосіння переходить у лірику, і з болота долітає-
Чого вода каламутна,
Чи не хвиля збила?..
Тетянина улюблена пісня...
— Тума б тебе взяла!.. Він!—стиха промовив Андрій і замовк... Тремтіло в грудях, ніби звідтіля, з яру, бив хтось у дріт. Було чудно і дивно. Образ дівчини, з тими дивними очима, сплинув, як живий, над болотом, в імлі нічного туману, таємничий і смутний...
Стояли, як понімілі, поки пісня не замовкла.
— Чого вас там носить нечиста? Сюди ідіть!
У відповідь радісний з темряви голос:
— Голубчики ви мої, братики, де я?
— Беріться сюди — побачите.
— Не знаю куди — кругом болото.
— Прямуйте на голос.
Стало чути, як щось почало бовтатися в калюжинах... плющати, і зрештою перед очима стовпом стала якась тінь...
— Либонь, це школа? Яким же це чином?.. Тут щось не так...
Мовчки беремо його за руки, витягуємо на ґанок, іде покірно, як дитина, ковзається п'яними ногами, зіскоса позирає на нас. Увели в кімнату... Плеснув руками Андрій: чоботи, одежа, лице — все в Запорожця було вимащене в болото, викачане в реп'яхах, у колючках... Якась манія — не людина...
І коли б не ті молоді очі, що тоскно світилися на розмальованім обличчі, можна було б подумати, що він нарядився так навмисне, на сміховище людське,
— Чого вас понесло в ту прірву?
Декламує:
— "Серце моє раненоє, смятеся дух мій, і понесла мене ніч на крилах своїх".
Умили, переодягли... Розпитуємо:
— Чого ви приїхали? Казали ж, що ви— в інститут поступили?
Нахмурився:
— Покинув.
Андрій аж крикнув:
— Як? Поступили й покинули?
— Роздивився — тюрма, взяв документи і втік.
Очі Андрія спалахнули обуренням, далі пойнялися глибоким жалем:
— Пропаща ви людина навіки,— махнув без надії рукою.
— Цс! Годі...
Запорожець повів у повітрі рукою, мов написав останню рису.
Андрій смутно:
— Навчились хлопці...
Затихло в кімнаті.
Мов над головою та хмара зайшла.
Сиділи похилені, аж поки пливла над нами та хмарина.
