Талант - Васильченко Степан

Андрій суворо опустив очі.

Не кидаючи співати, Тетяна кивала йому очима, рукою закликаючи до себе.

Андрій уперто боровся: презирливо одвертався, недбайливо кривився:

"Та й що буде? Ну, що далі?"

Потім змовк. Чмише носом. Хмурився, хмурився, і одразу сині очі його закуріли, заясіли, як волошки після дощу. Махнув рукою, засміявся: "От чорт, не дівчина!"

Почервонів, зірвавсь на рівні ноги, по-парубоцькому обгорнув за стан, став попліч.

Зразу виявилось: не тільки "апостола" в церкві він уміє гриміти:

Коло броду беру воду,

По тім боці мої карі очі.

Стою зачарований, здивований, не збагну, що це за люди тут... А як перестали співати, Андрій зітхнув і похилив голову. Йому ніби було соромно за той порив. Похитав докірно головою й промовив до мене, винувато осміхаючись. Сумовита нотка забриніла в його голосі:

— Оце, як бачите... Правду ото кажуть: скільки ти не вчи його, скільки не стружи,— мужик останеться мужиком. Ні-ні—та й покаже себе.—Далі звів очі на Тетяну і знову синьо зацвіли вони у його: — Тетяно, золото! Може, з нас щось вийде, може, з нас люди будуть, давайте учитись.

Тетяна сиділа задумана, уші палали, як цвіт королевий, а в очах цвіли, як золотий світанок, ті мрії, що впину їм немає.

— Чуєте, Тетяно?

Зітхнула:

— Та чую ж...

Схилилась на руку, ще глибше загадалась. І знову, як було спочатку, на обличчі в неї випливло щось нерозгадане, знову не можна було одірвати очей од неї, а в грудях чогось починав зростати, як і вперше, якийсь невпокій.

V

Після перших ранніх дощів висохло й стояло довго на годині. Люди цього року спізнилися посилати дітей до школи, і з'явилась тривога, що вони зовсім про неї забули. Аж ось упали холодні ночі, наблизилась покрова, і з села, з хуторів, ніби згукнувшись, люди гуртами посунули до школи писати новаків. Новаки приходили з батьками й з матерями, в повному своєму наряді: у великих чоботях, у батьківських жилетках, з пошарпаними букварями під рукою, причесані, вмиті, з червоними носами: перед дверима школи з їх носів старанно видавлювали зайвий сік; увіходили з рішучим виглядом брати ту науку зразу за роги; і тут же під суворим батьківським оком вичитували свої оченаші, демонстрували здібності й знання. Все народ бадьорий, цупкий, з дому наструнчений, і всі, як один,— казали батьки їх — таланти, здібності, великі сподіванки.

"І не вчив би його, сякого-такого хлопця, коли ж вам таке до всього зарадне, таке беруче — на що не гляне, те й зробить: треба вчить".

Приходили і без батьків, самі. Слухаєш — шкряботить за дверима. Одчиняєш — спершу нікого не видно, і тільки звівши очі вниз, побачиш над порогом величезні чоботи, як ґринджоли, і над ними кудлату шапку. Сопучи й стукаючи, чоботища перелазять через поріг, помалу, зате енергійно чвалають ближче, простягають для привітання руку, з курячу лапку завбільшки, і хрипким баском заявляють, що він, "Гелман Вашильович" (прозвання забув по дорозі), прийшов писатися в школу. Брало легеньке хвилювання.

Праця в школі налагодилась. Власної роботи не починали.

Хоч, правда, Андрій ніколи не забував про свої підручники, і часом на перервах можна було бачити, як він прихватом жадібно горнув очима з книжки, як ложкою з миски.

Стали сходитися вечорами то в нашій школі, то в Тетяниній. Звичайно, було більше жарту й реготу, ніж того вчення, — найбільш надії ми покладали на літо, коли всі будемо вільні од шкільної роботи.

Робота була тяжка в школі, все ж жили без суму, навіть весело.

Розповідає, скажемо, Тетяна про те, як писарчук із волості "по-панському" виявлявся їй в своєму коханні. Андрій з реготу хилиться з стільця, біжить до кухні пити воду і, вернувшись звідти, знову заходиться од реготу. Пересміявшись, він побожно зітхне й докірно похитає головою:

— Регочемося, дуріємо, а чи маємо ж ми на це право, нещасні недоуки?

Тетяна, найперша виновниця незаконних сміхів, набирає сумного вигляду, а в її очах знову вже виблискує якийсь новий жарт.

Бувало, в темну, найтемнішу ніч, коли темрява билася у вікна, як хвилі безмежного моря, під віконню несподівано зчиниться гомін, у шибках процвіте цілий рій цікавих очей — синіх, сірих, карих... Здається, що підпливали вони на чорних хвилях, як черідка цікавих рибок до самітного в морі темряви огника в вікні. Увійдуть в школу — книжки набік, гомін, сміх, співи... З'явиться скрипка — танки...

Нашумлять, нагомонять і знову в темряву одлинуть. З піснями, з гомоном, мов на човнах кудись одпливають.

Випаде сніг — зіб'є бучу: їхать на санях; гуртом їдемо в сусіднє село, до старого вчителя в гості. Метелиця, гребні — світу не видно, а з нами мов якась мара весела починає загравати: вигукуємо, сміємось, співаємо, підскакуємо на кожному гребні й, хапаючись один за одного, перекидаємось у сніг. Хурщик, дядько, чухає голову: невпокійна це і клопітна справа — од села до села перевезти в хуртовину хуру реготу.

Навмисне ми ніколи не шукали собі веселощів, ми їх одкладали надалі, "на колись", на той час, коли будемо мати на те, як каже Андрій, законне право. Проте ті веселощі ніби дражнилися з нами. Вони налітали до нас разом із Тетяною, передчасно. Лізли непрохані у вікна, у двері, робили гармидер, і ставало так тепло й затишно в цьому закуткові, що іноді було шкода міняти їх на ті далекі, непевні сподіванки.

"А чому б не жити тут завжди?" — миготіла в такі хвилини думка.

...Різно стоїть у моїх спогадах за ті часи один вечір. Коли саме було теє—не пригадаю: так ніби у сні воно мені снилося. Цвинтар... місяць вповні, ніч ясна, сумовита...

Бачу — на піску коло брами дві химерні тіні: одна— кошлата, страхітна; друга — скидається на черницю. Іду ближче: о. Василь, коло його, на моє диво, Тетяна. Він якось по-молодечому вихитує гривою, торкає її плечем, щось потаємки говорить. Тетяна задумана, мов якась чужая; слухає мовчки. Побачивши мене, о. Василь хитнув їй головою, пішов, наспівуючи глас, Тетяна осталась. Стояла в тій же задуманій позі.

— Тетяно Гнатівно!

Мовчить, тільки плече здригнуло.

— Ви додому?

Мовчить.

— Що вам, Тетяно?

З тоскою, з довір'ям:

— Скажіть, бога ради, чого йому треба од мене?

— А що саме?

Скривилась, махнула рукою.

— Ой, який він мені огидний та бридкий, то я вам і сказати не можу... Доведеться, мабуть, покинути свою школу...

Було це, кажу, як у сні, швидко забулося, і тепер спливло, як нерозгадана колись загадка...

Село було тихе... Школа стояла за селом, і щовечора було видно, як світились у селі на часинку каганчики, кволі, мутні — блиснуть і швидко гаснуть... Тільки вряди-годи невпокійний дяк зґвалтує темну ніч, з гуком, з брязком розбиваючи папліскою попівські вікна. Погомонять — і знову тихо і темно, а під солом'яними дахами ніби шашелі гризуть.

VI

Жили осінь, жили й зиму, мов краї невідомі в своїй школі, як у ковчезі, перепливали. Під вікнами мінялися береги. Були вони ясні й смутні, з золотими листопадами, із заходами огняно-червоними, узорами з листу осіннього помережані; далі пливли темними краями в туманах та дощах... Пливли, пливли і на один ранок випливали несподівано на білі, казкові береги. Просвітліло од їх, і тихою радістю засяяло в сумних шкільних стінах. Перший випав сніг... Попливли діамантовими зорями, білими інеями при місяці, під морози співучі. Далі стали: мело, вікна снігом замітало, куріли скрізь гребні, як білі вулкани. Аж ось — знагла все рушило навкруги й загуло. В маленькі дзвіночки вдарили струмки, застугоніли потоки, разом, як по змові, ревнули бескеття, провалля, греблі, розлилися дунаями води. Де що було прибитого, де що снігами та морозами задавленого — все оживало, чепурилося, раділо. Лани, левади, сади зеленими пожарами спалахнули, пирскнули скрізь іскрами першого синьоцвіту... День, другий—і свінули поміж гіллями в саду шлюбні свічки: сніго-рожеві бутони в яблунні та грушовинні. Буйними гриватими кіньми, весільними поїздами посунули в небі заквітчані хмари — бояри. І на золотій зорі вечірній, мов на шлюб споряджаючись, у стрічках вийшла з сіней у гості до ночі дівчина з очима, зіллям-чаром заправленими. А з тих очей крізь нігу і крізь мрію — гей, стережися! — б'ють громи і яскряться грози! Ті пахучі грози під цвітневий вечір, коли хрещаті хмари, на обрії стіну змурувавши, грізні башти збудувавши, на вітання весні молодій грохонуть громами, громами, заблищать мечами, синєосяйними блискавицями, мов птахами огняними, геть-геть зашугають понад садами, огняним цілуванням вітаючись, рожеву смагу на білий цвіт надихаючи. Гей, стережися!..

Андрій у своєму класі, я поруч, у другому... Сліпучим блиском б'є у вікна гарячий весняний день. В класі стоїть стримане дитяче квиління, і вся сумовита кімната скидається на клітку, що туди накидано повно курчат. У вікна, як у дірку з нори, видно синє вгорі небесне мурування; тягне туди, як на шнурах. Розтикаю дітям сякі-такі завданки, підходжу до вікна... Обгортає зелена п'яна лінь, а десь у грудях колькою стало щось нез'ясоване; чи то кудись треба піти, чи щось зробити, а ні — то когось побачити... В цей час за тоненькою стіною срібним дзвоником задзвенів несподівно в Андрієвому класі знакомий голос...

Два тижні вже ми не бачили Тетяни — прийшла. Зразу в грудях затремтіло. Лінь, соняву мов свіжою водою змило. Пориває бігати, сміятись... Сам дивуюсь:

"Ого! Та й що це зо мною?"

За стіною весела про щось суперечка... Долітає Андрієве зіпання:

— Тетяно Гнатівно, дайте нам лекцію закінчити.— Далі люто: — Тетяно, що-бо ви робите! Хрест мене вбий, сторожа гукну!..

...Шелестять папери, пищать ніжки стола чи стільця, а далі: лясь! лясь! — звук паперів об мостину...

— Пробі, рятуйте! Розбій!

Діти голову вгору, наструнчились:

— Дуріють! Дуріють!..

Махаю рукою:

— Цс...

Вщухли...

За стіною дуріли: почалося якесь борюкання, тупотіння, придушений сміх... риплять парти, гуркотять двері... Вкінці — радісний вигук перемоги.

— Отам собі прогуляйтесь.

Затихло.

В коридорі чути тихі, мов кошачі, ступні...

Хтось із дітей радісно, на весь клас:

— Сюди йдуть!

Стукнуло в грудях: "Чи не сюди, справді?"

Так.

Тихо, крадькома одчинило двері, на порозі вона... Коса набік, лице шаріє, як не займеться, поблискують очі — злодійкувато озирає клас.

Діти в галас:

— До нас! До нас!

Набираю ділового вигляду, впиняю.