Українська література » Класика » Талант - Васильченко Степан

Талант - Васильченко Степан

Читаємо онлайн Талант - Васильченко Степан

Те чарівне слово, як блискавиця, осліпило її. Разом із нею і нас...

Легко зробилося надзвичайно. Хотілось вірити й вірилось в людей, в талант Тетяни, в науку, в свої сили, в свої ясні, радісні прийдущі дні.

Ніби серед будня несподівано свято собі нарядили. Були — як п'яні, пустували — як діти, без ладу співали, без потреби реготалися; будували плани. Розмовляли про те, як будемо колись культуру на села переносити.

— Ге-ге! — сміявся Андрій.— Пустіть-но мене тільки туди, а я тую культуру на плечах, в кропив'яному мішку додому притербічу!

Реготали:

— В саквах...

— На драбиняку!

— Гей-гей,— гукнув на всі груди кудись у поле,— одмикайте замки, одчиняйте брами, посланці з хуторів ідуть!

Із вікна сполохано визирнула заспана скуйовджена голова шкільного діда:

— Що таке?

Пауза. Регіт, мов тріснула в повітрі й іскрами розсипалась ракета.

Згодом:

— Ну то як, Тетяно? Не зігнемося? Понесемо? У вас же сила — талант. Ви багато зможете. Чи, може...— В Андрія неспокійно спалахнув в очах ревнивий огник: — Чи, може, дайте тільки з цих злидень вибратись, тоді і не доступиш до вас, забудете й шлях у село?

— Ніколи! Ніколи в світі,— гаряче перебила його Тетяна, не приймаючи в жарт. Помітно було, що вона про це думала.

— Чого доброго,— уже гірко казав Андрій,— там слава, розкіш, бляск — а тут що?

— Та чого ви напалися на мене? — разом і сердилась, і сміялась Тетяна.— Як би вже там не було, а коли у мене є той талант, то не продам же його ні за гроші, ані за тую славу! Стала червона, як піон.

— Руку, Тетяно! — Андрій ловив її руку. Тетяна вирвала її у його, блиснула гордими, гарячими очима, шукала якихось інших слів. Далі підвела голову до неба і лице її заясіло, стало бліде і таке покірне, покірне. Звела, як дитина, руки до неба:

— Дано мені малісіньку іскорку святую... Малісіньку-малісіньку... І освітила вона моє життя біднеє, щастям нагріла моє серце... Та хай же погасне краще іскра в мені свята і хай буде марне моє життя й темної темніше ночі, коли оддам її в наругу чи в болото втопчу.

Почали впиняти:

— О, та й нащо так?

У неї на очах горіли росинки щастя...

Плакала...

Марили, вірили, раділи...

VIII

Гай-гай!.. Ждемо день і другий — немає Тетяни. Побачили — надвечір кудись мчали пани фаетоном; між ними вона, як квітка. Мов і знать нас не знала — не глянула, як і не вона. Віри не доймали: чи то була справді та ніч обмарена, чи то тільки минущий сон. Довідались, що в театрі репетиція, пішли. Червоніє, одвертається, ніби чогось нас соромиться.

І дивуємось, і обурюємось:

— Що ж се таке?

День, другий. В селі почали дзвонити:

— З паничем зв'язалась, по житах волочиться...

— Ось що!..

Отець Василь лютий, як звір:

— Півчу покинула, співаків од церкви однадила — розпуста, сором.

Пророкують:

— Не буде з неї добра — поназдивитесь! Думає — довго будуть панькатись із нею—поки награються...

Гомін, шум...

Раніш мов її й не бачили, тепер і те згадали, що вродлива вдалась, пащекують:

— Не дурно Гнатиха дочку в шавлії купала — знала, для кого кохала.

А в мене, а в Андрія — жаль: так ніби люди нам на неї очі розплющили.

Книжки покидали. Як шалені ходили, кипіли.

...Цілий день у полі дзвонили коси, як у дзвони, шуміла стигла пшениця, як вода...

Вночі — не шелесне.

Довго блукав по ланах, бринів стернею. Лічив полукіпки, зорі дивився.

Сів на чиїйсь ниві на тугий, рипучий сніп.

Пливе тінь, шелестить стернею: щось іде з другого кінця. Придивляюсь: хто це? Чи не Андрій не спить до цього часу? Ближче — він. Тоскний, самітній, ніби мій подвійник. Іде — нудьгу несе, бере досада: "Чого іще цей..."

Підходить винувато, боязко. Гарячий куриться жаль у очах, на виду, як у дитини, нетерпляче бажання щось розказати, пожалітись... Сідає на другий сніп, поруч, мнеться... Мовчимо.

Позіхаючи:

— А знаєте, за малим-малим не було оце пожежі: чуть не згоріла Тетянина школа...

По його позіханню, робленому, нещирому, я вгадую, що він має казати щось гостре, цікаве. Насторожився. Проте теж себе не виявляю, питаю ліниво, під ніс:

— А що таке?

— Тетяна наша з тим своїм залицяником мало не спалили.

— З ким? — стукнуло в грудях.

— Та з ним же, з студентом.

— Як саме?

Розповідає; проходив він, Андрій, "випадково" коло її школи, побачив — в кімнаті горить свічка. Заглянув — аж там сидять вони на ліжку, обнялися...

— Що? Обнялися?..

Так, так... Звичайно, це йому не цікаве, і він пішов собі далі. Аж геть туди в поле, до млинів пройшов. Вертаючись, бачить, аж у вікні жухає світ; зазирнув — щось горить. Туди: в хаті нікого, двері скрізь порозчиняні, долі коло горщика чиясь собака порядкує. Свічка на стіл впала: горять якісь папери, горить на вікні занавіска...

— Не заглянь я в кімнату — досі б школа тільки курилася.— Виводить висновки: — Так от я й кажу: ну, цілуйтеся собі, женихайтеся, та не кидайте огню в кімнаті непогашеного, бо це вже чортвіть-що виходить, аж правда? Тепер жнива, люд томлений...

Жаром ударило в лице, мовчу.

Зітхає:

— А шкода дівчини. Цей студент — відомий бабонюх. Я чув про нього. В таких справах — артист, маху не дасть, не пожаліє...

— Сама вона дитина, не знає, що робить? — кажу, стримуючи себе.

— Воно, звичайно, було б байдуже, коли б були вони одне одному рівня. А то ж все одно він її не візьме — пограється й покине.

Закипає чогось злість у грудях:

— Та чорт її нехай візьме, яке нам, зрештою, до цього діло? Може, це буде у її житті найкращий спогад.

Андрій не розуміє мене: тим же голосом спокійним, розсудливим:

— Навряд. Хіба ви не знаєте, які тут у нас люди? Проходу їй не дадуть. А, боронь боже, як ще буде дитина,— живцем загризуть, з'їдять...

Та "дитина" як гарячим залізом шпигнула мене в груди. Ревнощі люті, палючі пожежею спалахнули, вступили туманом у голову. Я визвірився на Андрія:

— Ну, а вам що до того? Що до того вам?

— Як-то що? Шкода,— тягне він задумано,— добре, коли знайдеться така добра душа, що візьме й покриткою, а як ні, що тоді?

Мені здалося, що за ту "добру душу" він потаємки має себе, і моє обурення росте через край. Хочеться дошкулити, в саме болюче влучить:

— За це не турбуйтеся, Андрію Маркевичу, завжди знайдеться якийсь охотник до панських недоносків, що візьме й таку. Із отих, знаєте, що носять даровані з панської ноги приношені черевички, піджачки з панського плеча, "бруки"... Візьме, підлатає, почистить та й піде франтить, ручки в кишені позакладавши.

Андрій із жахом дивиться на мене, очі стають круглі, як ґудзі:

— Слухайте, що ви кажете! То ж людина! Хіба можна рівняти її з якимось дрантям? То ж душа, жива душа!..

Захвилювався...

— Ай, душа, душа!.. Не що інше, як душу і візьмуть у неї, залишивши в нас один її труп, що буде довіку нудитися серед мужицького життя.

Дивиться:

— Ні, ви людина егоїстична, жорстока, несправедлива!

Перебиваю:

— Вибачте, Андрію Маркевичу, треба бути святим дурнем, щоб не зрозуміти того, що...

— Е, це вже чорти батька зна що,— встає спокійний, ображений,— з вами сьогодні говорити не можна.

— Та який вас чорт прохає за це!

Пішов мовчки, з самоповагою.

— І к бісу!..

Ліг горілиць на покоси.

В лице дивилась зорями-очима смуглява жнив'янка-ніч. Одна з тих ночей, що її шкода стає збавляти марне, в самоті... Давило груди.

IX

Дні летять, як у огні. Гасав по полю, по кручах, гасив огонь у грудях, що палав там, як суха на вітрі гілка. Здавалося іноді, що вже себе переміг, поборов. Приходив в кімнату, дивився в визір'я: обличчя — як у заплаканого барана, в очах — солодкий туман. Брала лють на себе. Кулаком сварився в дзеркальце, ляскав дверима, гонив знову в поле...

А в селі як день, то новина: хтось одної ночі вимазав у дьоготь Тетянину школу.

Ворухнулась зла радість: гидко, проте... цього й треба було сподіватися... Ніби чогось полегшало.

Ранок...

Увіходить сторож дід, мне в руках шапку, головою хитає:

— Догралися наші — чули?

Жадібно:

— А що таке?

— Всіх порозганяла і театр забила. Панича в город одіслала, а Тетяну й у двір не звеліла впускати — вигнала.

Ніби стало жаль. Далі піднялась, закипіла мутна гаряча хвиля:

— Так тобі й треба...

Почував якесь задоволення; чарівний образ, здавалось, почав бліднути, марніти...

Аж ось — ще один день:

...Втекла.... забрала в матері з скрині скільки було грошей, в город за паничем подалась...

Здалека майнули правдиві засмучені очі: "Петре, Петре, де ти тепер?" Образ чистий, непотьмарений і знадний, як ще ніколи. Вхопився за голову руками...

Цілу ніч світилися на шкільному подвір'ї зелені бур'яни під місяцем, на дривітні горіли свіжі тріски, як срібло. Цілу ніч не спалося — тинявся сновидою коло школи. Рвав із грудей з корінням, із живим м'ясом... Боліло — був радий — так і треба... А як стала вже ніч пригасати, почув, що гасилося й моє з нею почуття... Погасало — це вже я бачив... І несподівано так стало чогось жаль, такий смуток, така взяла туга, що хотілось сісти в бур'яні, зарюмати, як дитина. Голою, обшарпаною, обікраденою здалася мені молодість моя...

Впала роса, мов розгублені ключі під місяцем заблищали в траві. Ліг грудьми на холодний спориш, довго-довго лежав, аж поки в грудях щось кригою взялося.

На сході світало. В другий бік — на кучерявих хмарах, як на хвилях, гойдався досвітній місяць, блідий, як мертвий труп старого діда, що за ніч любощами його замордовано — вночі замордовано, а на ранок викинуто в зелене на воді баговиння. Вертаюся до кімнати втомлений.

Беру визір'я: глибоко запалі очі, змарніле лице й строгий, сухий вираз на йому. Солодкого туману немає й сліду в очах: погляд задуманий, чистий... здалося навіть, що в глибині очей промайнув блиск тієї холодної криці, що я її не раз колись помічав в очах у Андрія...

— Ага!

Осміхнувся.

Спокійно окинув думкою; "Ні, тепер уже ніщо не стане на заваді..."

Х

Минає днів зо три — все гаразд. Коли ось: заходжу вранці до Андрія. В його якась жінка з села, селянка. Сидить на стільці, руки на грудях склала, заплакана. Андрій затурбований, задуманий, кусає губу, дивиться кудись у відчинене вікно: погляд блукає десь далеко-далеко. Вслухаюсь в розмову.

Андрій:

— Скажіть мені, тільки по правді: ви не гримали на неї, не дорікали, коли вона вернулась до хати?

Жінка кинулась:

— Ані словечка! Тільки вона на поріг, я одразу помітила, що їй недобре,— то я й розпитувати не стала.

Відгуки про книгу Талант - Васильченко Степан (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: