Тричі мені являлась любов - Горак Роман
"Наші шанси не рівні, Ти щаслива вже тим, що можеш вибрати межи мужчинами чесними і розумними, а таких тепер уже досить, і с часом буде більше. Але мені нема вибору аніякого: стративши Тебе, я стратив надію на любов чесної і розумної женщини, а притім такої, котра б могла зв'язати свою долю з моєв..."
Та ще: "Але, жалкуючи на долю, що позбавила кар'єри мене і подібних мені, не забувай, що іменно наша недоля причинилась до витворення і скріплення нових характерів, чесних, розумних і мислячих людей, між котрими Ти і другі можуть вибирати".
Ольга — в розпуці. Франко, виходить, не зрозумів її. Не зрозумів, що вона хоче через шлюб зробити те, що свого часу зробила Софія Ковалевська, що робили героїні Чернишевського "Что делать?". Розпука була ще більшою, коли Франко застеріг її: "Я надіюсь, що Ти добре обдумала свій крок і не робиш собі ніяких ілюзій щодо "формального брака"..."
Сам же Франко, невідомо з яких причин, порахував, що не все ще втрачено, а тому звернувся до Володимира Озаркевича з таким листом: "Чоловік, як Ви, — пише він до нього — котрий пізнав і полюбив єї горячо і сильно, — має право спитатися мене: а хто ж ти такий, що стаєш мені поперек дороги? На якій підставі сьмієш ти жадати єї любови для себе, коли перед тобою нема будучности, а йно пустиня?.. Чим ти потрафиш забезпечити єї й свою долю? І чи не повинен ти, коли єї любиш, сам зречися вї любови, сам наклонювати єї до того, щоби пішла за мене, котрий і забезпечит житє і будучність?
Ах, Добродію любий, — такі питаня трафляют мене глубоко, і я чую їх правду, і чув її віддавна, і, кілько вона муки принесла міні, сего не буду Вам говорити. Скажу Вам тільки одно, що се, що виражене в посліднім питанню, я вже робив: дізнавшись, що Ви стараєтесь о єї руку, я через брата радив їй забути о мні і йти за Вас, раз для того, що з Вами все ж такі жити можна по-людськи і краще, як с ким-небудь другим, а відтак і задля тої обеспеченої будучности. Яка була відповідь на гураду, — я Вам не маю права сказати, — вона може. А щодо моєї будучности, котра ні з сего ні с того стала ту, мов баран у парастасі, — то можу сказати Вам, що я не трачу ще надії і не сьмію єї тратити, поки жию і держусь на ногах, бо знаю добре, що роб'ю — роб'ю для неї, для єї колишнього щастя.
Я скінчив. Надіюсь, що слова мої не зробят на Вас такого неприємного вражіня, яке б міг зробити прямий відказ з єї сторони".
В той же час Франко пише Ользі: "Люб'ю Тебе, тілько не так як давнійше, а сто раз глубше, щиріше, сердечнійше, відколи знаю, що й Ти скомпромітована, як я, що й ти терпиш. Ти кажеш, що ми, мужчини, судимо остро, — може бути, — але я тепер нічого не хочу судити, — я тепер себе і все кладу в Твою руку, — роби, як знаєш, як думаєш. Рішайся і будь переконана, що я все буду Тебе любити і вічно буду Тобі вірний і потраф'ю для Твого добра так само терпіти, як Ти для мого. Рахуючи, вважай мене не чоловіком з живим серцем, а единицею. Не вважай се за іронію, і я знаю, що в важнім разі я би потрафив так само не вважати на Твоє серце і вважати Тебе такою ж единицею і нічим більше. Вважай, що моя доля — вітер в поли, і що хто знає, куди мене кине. Вважай, оскілько різниця меже долею моєю і Оз[аркевича], і рішай..."
Друзі Франка починають звинувачувати Ольгу в невірності, в тому, що вона чесний хліб хоче поміняти на пухку попівську булку. Ольга в розпачі, її не розуміють. Не розуміють, що це найкращий вихід із ситуації. "Сли через то я так низько упала ув очах всіх чесних людей, — пише вона Франку, — сли через те трачу у тебе всьо, повагу, приязнь і взагалі кожну добру думку, яку не покидавєсь о мені від початку, так я тогди вінчатися не буду, тогди однако мені, бо той упадок гірше, лютішче, страганішче смерті".
"Як кажу, — заспокоює її Франко, — я спокійний тепер, я одне тілько надіюсь, що Ти не то що не покинеш розумних переконань і праці для будженя мисли, — але, противно, тепер будеш могла ліпше взятися до неї... А щодо чесних людей, в очах котрих Ти боїшся впасти, — то сего не бійся! Ті чесні люди знают Тебе с Твоїх діл, а чим більше і чим кращі будут Твої праці, тим вище Ти станеш в очах тих людей".
Вона вдячна Володимиру, що він поруч. Вдячна, бо зрозумів її. Сваряться з ним всі з родини, щоб тримав жінку в рукавицях, щоб не пікнула, а він... Він — ні. "Знаєш, Івасю, — писала вона Франкові, — я маю тепер трьох рідних братів, Славко, ти і Волод[имир]. Так мені зі правди здаєся, лишень трудно відай було би мені братися відгадувати, котрий з тих трьох мені найблишчий і найріднішчий". Цей лист вона писала з Лолина... На кухні в цей час сиділа мама з тіткою і готовили придане. А наступного ранку будить її Михайлина і каже, "що мамця в такій десперації, що вчора вночи світилам допізна, що знают, до кого я вже пишу. Я не йшла слухати того, але Міня ми каже, що страшно жалуют Володиміра, "доброго, невинного", який він бідний, який "нешчасливий", — а вна сяка-така... Що мені на те казати? чи йти їм топкувати о емансипації женшчини, чи о високих європейських ідеях, чи о чім? Нічо не зроб'ю, лишень запечатаю сей лист при їх очах, заадресую до Волод[имира] на пресбітерію, — аби добре виділи, і віднесу сама на почту; тогди най си гадают, що сами хотят".
Шлюб Ольги Рошкевич з Володимиром Озаркевичем відбувся в Лолині 14 вересня 1879 року. Ні Ольга, ні Франко не знали, чому Володимир Озаркевич, син посла, громадського діяча, згодився одружитись на "підупалій в громадській опінії", бідній дочці провінційного священика Ользі. Тільки потім все стало ясно. Володимир свідомо, нехтуючи своєю кар'єрою, переносячи глузування близьких, свідомо протягнув руку колишній Франковій нареченій. Протягнув з пошани і поваги до Франка. Він дав можливість Ользі працювати, займатись корисною роботою, перекладати, писати. Його дім завжди був відкритий для друзів Франка в найскрутніші хвилини.
"У сусіднім селі Русові, — писав сучасник Франка, — жила вдова по тамошнім пароху о. Петровськім. Мала вона дуже гарну, високого росту дочку, і між нею і молодим Володимиром зав'язалось щире кохання. Одначе мотиви "родинної політики" розбили це кохання і довели до подружжя Володимира з Ольгою... Проте життя для обох було великою життєвою трагедією..."
Оповідання "Із записок недужого", вперше опубліковане в 1925 році в журналі "Культура" і датоване початком 80-х років, — здається, не має нічого спільного з тим, що було насправді у Франка та Ольги, проте Михайло Возняк не без підстав зарахував це оповідання до тієї серії творів, у яких відбилось перше кохання Франка.
Точніше, біль від втрати коханої...
Таким чином, Ольга отримала волю. Їй здається, що саме тепер прийшла пора здійснити задумане. Перш за все — стати письменницею. Він обіцяв підтримку і він підтримає. То ж він вселив у неї надію, що з неї "вийде добра писателька". "Єдина не заперта і доступна для Тебе дорога, се писательство, — переконував Франко Ольгу ще у 1876 році. — На тій дорозі Ти ще не пробувала своєї сили, — тож і сказати годі, чи і що Ти можеш на ній уділяти. Але подумай і те, що, виступаючи перша у нас на тім полі, Ти можеш зробити велике вліяпє на других женщин, що Твоє образовано, вправді не спеціальне, але більше загальне, дає Тобі перед усіма майже женщинами у нас, і вкінці, що й моя рука, оскільки се в перших починах потрібне, не відкажеся від помочі для Тебе".
Ольга повірила Франку і "спробувала" і вже у 1878 році писала Франку, що не знає, хто ж все-таки є ідеалом жінки для Франка: жінка взагалі чи жінка письменниця. Якщо письменниця, то вона справжньою письменницею, а отже, й ідеалом ніколи стати не зможе.
"Любцю моя, — заспокоював її тоді Франко, — тим не журися ані капинки. Ідеал мій є женщина в повнім значіню слова, женщина-чоловік, женщина — мисляча, розумна, чесна і переконана, — а таким ідеалом Ти можеш бути, — впрочім до того ідеалу загального додати ще лишень женщину люб'ячу, горячу, сердечну, щиру — і се весь мій ідеал, — а таким ідеалом Ти, конечно, будеш. Коли я налягаю на то, щоб Ти трібувала своїх сил в літературній роботі, так се не для того, щоби женщина-лі-тераторка була моїм ідеалом, а скорше для того, що думаю так, як і П{авли]к, що на тім полі найшвидше будеш могла с часом дещо заробити і що на всякий спосіб робота подібна до моєї зближує Тебе зо мною, може вказати нам більше спільних інтересів, ніж усяка друга, і тим самим скріпити нашу любов і збільшити наші сили.. А знаєш, чому я би ще дуже бажав, щоб Ти трібувала занятися літературною роботою? От чому: тота робота ще найбільше веде с собою свободи, розвою думки, незалежности, — вона для женщини отвирає далеко ширше, краще і надійніше поле для самостійного житя, як усякий другий заробок, усякий другий уряд, до котрого вони тепер бувають допущені". Він вважає, що Ольга скоро могла б стати доброю письменницею і що письменництво "для нинішньої женщини образованої — єдиний заробок, котрий при тім запевнює їх поважне ім'я, узнане в товаристві і не робит її невільницею".
Перші кроки в літературі, підтримка Івана Франка, не вселяють надії в Ольги. Вона гарно перекладає, але от написати самостійну річ не може. "Щодо Твоєї літературної роботи, то зовсім не страхайся, — заспокоює її Іван Франко. — Ту тільки щоби охота і пильність та старанність, то мож дійти до значної висоти, не потребуючи притім бути ані генієм, ані навіть великим талантом. Адже гляди тілько, які люде задают тон у нашій журналістиці! Жінко, — і Ти би не встидалася вже тепер, якби порівнав з ними, хоть Ти не написала ще нічого оригінального, а вони своїми оригінальними дурницями позадруковували стоси паперу!"
Треба тільки працювати. Кожного дня. Записка до записки, від малих форм до більших... "От, наприклад, буде дуже добре, якщо Ти, Ольго, приїдеш з Іваниківки додому та засядеш вечорами писати ескізи та повістки. Михайлина нехай також працює. Шкіци [17] Ваші будут друковані в "Громаді", котрої галицку часть ми редагуватимем тутка. Ті записочки п. н. "Підслухане", котрих Ти назбирала кілька, я також зведу кілька і надрукую між вістями з Галичини".
Наприкінці 1879 року Ольга покидає назавжди Лолин і переїздить у Белелую до чоловіка.
Звідси Ольга писала Франку про свої відносини з чоловіком: "Він ніколи, ні вперед, ні тепер, не питався мене, — і в тім згляді дуже розумно чинит, — чи я його люблю, або як єго люб'ю; так само, як мені ніколи не приходит на гадку питатися єго, чи шчасливий він зо мною.
