Тричі мені являлась любов - Горак Роман
Однак інколи охоплює мою душу важка журба, від якої не можу звільнитися: сумніваюсь ще в своєму щасті! О, будьте ласкаві, визволіть мене з сумніву, влийте нову надію в моє серце, що завжди належить Вам, аж до нашої смерті!.. Однак навіщо більше тратити слова, коли знаю, що мої страждання і мої переживання не можуть влити Вам жодного співчуття!.."
"Не питайте мене, як приходжу до сумної певності, що не відповідаєте на мої почуття! Це правда, — це моя вина, — та чи не могли Ви сказати мені це самі, мусили...
Ні, може я засуворий до Вас, — однак, мій боже, хто ж був коли-небудь вибачливим і ласкавим до мене?.. Вибачте мені, що мій лист, може, перериває хвилину Ваших радощів, Ваших веселощів, і бувайте здорові, бувайте здорові!"
"Я хотів до свого теперішнього листа зібрати всю свою відвагу, увесь свій лише можливий спокій, але вже тепер бачу, що це для мене, мабуть, буде неможливим. Моя рука дрижить. В цю хвилину пересуваються переді мною усі роки нашого знайомства, почавши від того вечора, коли Ви сказали мені: "Сподівайтесь, що все буде добре", дотепер. Так, я надіявся — не скажу вже, на взаємне кохання з Вашого боку, я надіявся на те, що Ви все ж раз виявите мені зовсім щиро всю правду. Були дні, — і вони вже минули, — коли я був такий сміливий з Вами, що я усно говорив Вам про це, — але й тоді Ви завжди говорили: "Пізніше, пізніше! Говоріть наперед із батьком". І це сталося, — а я все ще не маю певності щодо Ваших почувань... Чого я не перестраждав під час цих канікул! Каждий вечір, каждий ранок приносив мені нову муку"...
"О ні, ні, Ольго, якщо Вам подобається, щоб я покинув усяку думку про Вас, то так само зроблю це без заперечення. Тому не в'яжіться жодними оглядами! Найперше свобода почуттів! Я був би найнещасливішою людиною на світі, якщо б моя особа, навіть моя присутність або моя любов в'язала Вас у чомусь або як-небудь шкодила Вашій свободі..."
І нарешті настав той день, коли вона сказала "коханий"... "Не знаю, які ремінісценції повезла Ти із балю і із Львова? Мені із цілого того случаю осталися в пам'яті і в серці лиш тоті хвилі, коли я був при Тобі, коли-м міг говорити з Тобою..."
"В часі тих вакацій мушу докінчити свою повість, тому потребував би-м спокою і вдохновенія, котрого, певно, ніде більше не найду, як в Твоїй близості!"
Йому тільки підвищили стипендію до 210 золотих ринських щорічно, а він уже повідомляє Ольгу, що цього достатньо, аби видати повісті Устияновича. Але хіба тільки Устияновича! А "Фауст" Гете? Початок вже зроблено у Лолині. "Ви моя інспіраторка, Ольго. А от незабаром буде поставлено "мою драму трьохактову: Три князі на один престол... Шкода, що Ти не будеш, могла бути на представленню!.."
Він ділиться з нею кожною новиною, кожним своїм успіхом і розчаруванням, кожним літературним задумом... Він обмінюється з нею думкою відносно тих чи інших творів, говорить про події та людей, про гарний журнал соціалістичного напрямку, про "Дрібну бібліотеку", про зацікавлення етнографією та фольклором, про заходи над виробленням літературних талантів. Він ніколи нічого не приховує перед нею...
Михайло Возняк назвав листування Івана Франка з Ольгою Рошкевич "неоціненним джерелом для дослідження поступового розвитку світогляду Франка, його творчості і творчого зростання".
Вони мріяли одружитись. Для себе вони готували подарунок: збірку весільних пісень з Лолина... Ці пісні збирала Ольга... Збірці судилось вийти вже тоді, коли Іван Франко та Ольга не були разом. У передньому слові до збірки Франко писав: "З цього боку весільні обряди в Лолині містять в собі виключно цікаві і невідомі в інших околицях подробиці, наприклад: врочисте вирядження по барвінок, вискакування з хустками, вінчання пана молодого і перев'язування його хусткою самою панною молодою, благословення до шлюбу з хлібом на колінах...
Мелодія обрядових пісень з Лолина, так само, як і таких же пісень українського народу взагалі, дуже жалібна і красномовно свідчить нам про той справжній смуток дівчини і присутніх, яким у первісні часи супроводжувався акт одруження, коли він відбувався насильно, викраденням дівчини з дому батьків або продажею в чужу сторону і в більш-менш тяжку для неї неволю..."
Скільки в ті дні, коли були разом, передумалось, про що тільки не мріялось!.. Як виховати дітей? Що таке в подружжя? На думку Франка, подружжя — це акт формальний і акт соціологічний, що означав сполучення двох людей спільною волею і симпатією до спільної праці. Франко твердо переконаний (зрештою, як і М. Павлик), що подружжя, "яко акт соціольогічний, повинно бути під публичною, державною контролем, а зовсім вийти с-під релігійної опіки". "Для нас головне діло, — пише Франко, твердо вірячи, що вони будуть з Ольгою разом, — розважити добре всі тоті обставини, при котрих і серед нинішнього стану мож жити щасливо (в моральнім згляді) і, стаючи мужем і женою, не перестаючи бути свобідними людьми..."
Що ще, крім "здорової і правдивої" любові, потрібно для подружжя? "Високої, гуманної і чесної ціли, за котру б тето подружє боролося спільною силою весь вік; то-та боротьба одна може вічно піддержувати її любов, бо люб'ячи свою спільну ціль, мимоволі любится і цінится кождого, хто йде до тої самої цілі. Ти бачиш, дорога Ольдзю, що по моїм поняттям до такого щастя соціалістам дорога дуже лехка, — хоть зато більше для них трудности і горя в чисто матеріальних зглядах".
Ну а ще для щасливого подружжя потрібно, щоб супруги не в'язали один другого, були вирозумілі на помилки, а взагалі повинні відноситись один до другого приязно і тактовно.
Діти? Виховання дітей — одна з найважливіших задач усякого подружжя, одна "з головних основ родинного щастя". Діти повинні швидше вчитися рахувати і мислити, ніж молитись. Наука повинна йти в парі з "розвиненням тіла", а до того служить "не безплодна гімнастика", а фізична праця, труд. "Ті добутки, ті правди і засади, котрі нам приходится добувати тяжким трудом, кривавою боротьбою цілого житя, — для них повинні статися чимось нормальним, конечним, таким, що розумівся само собою... Тільки таким способом мож виховати правдиво поступове і сильне поколінє. Розумівся само собою, що, виховуючи дітей відмалу в поняттях розумних, поступових і научних, не треба їм затикати очей і на поняття та докази противників тих ідей, але розвивати якнайвсесторонніше їх мислення". Ну а відносини між чоловіком і жінкою? "Я признаю, — твердив Франко, — для женщин право і обов'язок зовсім рівного розвою і становища в суспільности, як і для мужчини..."
Потім, після Іваниківки, був "поворот у рідний Лолин"... "Страх! Кілько я перенесла за тих 2 роки! Не знаю, що се за сила держит м'я ще доси при житю. А кілько я ся встиду набрала!" — писала вона Франкові після повернення додому 15 червня 1879 року. — Як Пол[янський] пішов від нас, мамця тогди розкричалися вголос, бігали по городі, кричали на ґанку без пам'яти, що чорти якісь насилаются, — люде ставали по дорозі та слухали. Мене називали остатнов шельмов". Марія Руденська сварилась "руськов бесідов", не по-німецьки. Полянський, товариш Франка, маминого крику не чув. Він лише передав Франку, що Ольга за ним тужить.
Ольга починає боятись за своє щастя. Може, Іван, її Іван, трошки зміниться, може, на час, бодай, закине ту свою роботу, щоб тільки могли побратись, бути разом, а потім...
"Думка, що я для тебе мав би покинути своє переконання, видалася мені такою дикою, не гідною тебе і мене, що не раз бували хвилі (в тюрмі), коли я насилу відганяв від себе твій образ, — відповів Франко Ользі. — Тепер я побачив, що ті слова твої могли бути не випливом егоїстичної буржуазної любові, котра, крім свого щастя, не хоче нічого бачити, ні знати, — а що вони радше були випливом надто великої старанності о моє власне добро, — я знаю се і тим сильніше люблю тя за те"
Він не може дочекатись, коли відкриються тюремні ворота, і він стане вільним. Він чекав цієї хвилини. Нічого страшного не сталось, їх просто на хвилю розлучили. Тепер вони зустрінуться.
Зближаєсь час, і з серцем, б'ючим в груди,
Я вирвуся, щоб бачити тебе,
Порвати пута фальші і облуди,
Що тисне нас і по душі скребе...
Зі спогадів Михайлини Рошкевич: "Десь так навесні того року, коли Франко вийшов на волю після першого засудження, каже сестра до мене, що писав Франко, що приїде до Долини, а звідси верхами навпростець до лісу (близенько за селом) і щоб ми вийшли в ліс, там будемо бачитися з ним, і він поверне назад верхами. Мені не було приємне таке обдурювання родичів, але я пішла. Сестра каже, що треба дати якісь знаки, щоб він знав, котрими стежками йдемо, і доручила мені в'язати по смереках червону волічку. То мусив бути умовний знак... Ходили ми, ало з Франком не здибалися. Приходимо до хати, а мама виходить напроти пас перестрашена і каже:
"Франко є, прийшов, може, перед годиною". Тата не було на той час дома. Сестра з Франком розмовляла довгий час... Був страх, принаймі мама і я боялися, що то буде, як тато приїде. Надійшла та хвиля. Мама тата попередила, тато був страшенно обурений, багато й довго з ним говорив і рішуче жадав того, щоб він всякі заміри вважав за зірвані, і заявив йому, щоб більше не являвся в їх домі..."
Ні, він не відразу здається. Що з того, що вигнав батько, що проти їх зв'язку весь світ? Ольга ж його кохає! Таємно від усіх Франко знову приїздить до Лолина, щоб побачитись з Ольгою. Михайлина писала: "Були там майже до заходу сонця, і так, як нині бачу його, як то ми, попрощавшись, пішли направо, а він, бідачисько, — наліво. Жаль мені тоді (його) було дуже, і всі вертались ми мовчки, похнюплені. Видався мені таким бездомним..."
Більше він не був у Лолині. Лолин від того часу залишився для нього болючою згадкою:
Від того дня вже другий рік пройшов.
У чистім полі знов лежу я на горі,
Гляджу на небо ясне... Надо мнов
Знов плавле яструб в лазуровім морі.
Обколесив, тепер шибнув стрілов...
Отак і я простір думками порю,
Та темно в нім, навіки мглов густов
Закрила доля мою ясну зорю.
Так темно, зимно! Наче серце стине,
І думка в мізку, мов пилина, гине,
І ворохнуть не можу я рукою,
Коли спімну, що ні одно гаряче
Дівоче серце не зітхне, не сплаче
І не затужить нищечком за мною.
Він дуже ясно усвідомив своє становище.
