Навіжена - Нечуй-Левицький
- Може, й справді так… А в якім же тоні провадити розмову з нею? чи в ліберальному, чи в консервативному? - спитав Ломицький.
- Для цього майте вже свій хист. Стару Каралаєву сам чорт товкачем в ступі не влучить,- сказала Христина, і зареготалась.
- Гм… Але й ви вже аж геть то по-сільській говорите! - сказав Ломицький і задумався.
- Дуже щиро? В мене що на умі, те й на язиці. А ви в неділю приберіться гарненько, причепуріться і втніть візит не степовий, не чумацький, а європейський, сучасний. Та минайте вікна! Та тихенько закрадьтесь, та крадькома навшпинячки до тієї птахи шусь у гостинну,- то й не сполохаєте! Отакечки зробіть! Чуєте?
- Спасибі вам за раду,- сказав Ломицький і почав прощатись.
- Постривайте ж, я обскубу з вас оте біле пір'я, що в вас на голові та на плечах,- сказала Христина і почала оббирати нитки канви з його голови та плечей.
Ломицький послухав Христинової ради, вернувсь в свою квартиру, зоставивши свій візит до неділі.
Діждавши неділі, Ломицький убрався в фрак, надів білий галстук, високий циліндр, ясні рукавички і перед обідом побіг з парадним візитом до Каралаєвої. Він зумисне обійшов кругом кварталу і підійшов до дому Каралаєвої, минаючи вікна. Увійшовши тихенько в прихожу, він скинув тихесенько пальто і раптово шугнув в гостинну.
Марта Кирилівна і справді сиділа в кріслі край вікна. Вглядівши несподівано в гостинній Ломицького, парадно прибраного, вона підвелась з місця. Але тікати з гостинної було нікуди, бо Ломицький трохи не заступив їй стежки до дверей. Він порекомендувався Марті Кирилівні. Гострими очима вона обвела його од чобіт до голови і з поважною, трохи гордою міною показала йому на крісло. Він сів. Марта Кирилівна, очевидячки з великою неохотою, і собі помаленьку вгніздилась в кріслі. Ломицький обвів її допитливими, цікавими очима. Він неначе допитувавсь по її очах, по її убранні, щоб знати, з ким доведеться мати розмову.
Марта Кирилівна була убрана в ясно-сіру сукню з густими червоними крапельками. Здавалось, неначе її усю хто покропив червоним огнястим дощем. На грудях лиснів ясно-пунсовий оксамитовий бант і неначе жеврів, ніби купка жару. Рум'яне, свіже, неначе налите кров'ю, лице аж пашіло, як у спеку. Гострі очі блищали іскорками. Чимсь гарячим, палким віяло од усеї її рівної постаті. Здавалось, ніби вона уся от-от займеться і спалахне огнем. По всьому було видно, що в Каралаєвій затаїлась вдача палка, уперта й гостра. В очах світився розум, але не без додатку хитрощів.
- Я вже мав честь бути в вашому домі, та не мав і досі щастя познайомитись з вами,- почав Ломицький.
- Моя дочка казала мені про вас… Я була тоді трохи слаба… В мене, бачте, мігрень в голові. Як оце прийде весна, то в мене часто аж судомить в голові,- обізвалась Марта Кирилівна.- Вас приймала моя дочка, а це все одно, що й я сама. В нас в домі, знаєте, нема старшого й меншого; ми з дочкою рівня, принаймні я маю такий погляд на обопільні стосунки між батьками й дітьми,- сказала Марта Кирилівна з поважною міною.
- Ваш погляд на це діло зовсім сучасний, гуманний,- обізвався Ломицький.
- В мене нема того, як буває в інших сім'ях, щоб діти по десять разів на день цмокали батька й матір в руку, на їх «викали». Нехай дочка на матір «тикає»: це провадить до свободи, не задавлює, не пригнічує особості людини,- сказала Марта Кирилівна.
- Такий погляд на виховання дітей робить вам честь,- сказав Ломицький.
- Вибачайте… я забула свою роботу на вікні,- сказала Каралаєва.
Вона встала, проворненькою ходою пішла до вікна, взяла з одвірка половину виплетеної панчохи з дротами, знов помаленьку вгніздилась в крісло, щоб не пом'яшкурити сукні, і почала плести панчоху, виставивши вперед руки і трохи піднявши їх вгору. Вона неначе показувала молодому хлопцеві: на, мов, дивись, яка я ліберальна: до служби божої в неділю вранці панчоху плету! Ту панчоху вона почала плести ще на перший день різдва і до великодня насилу виплела половину. Плела вона в свята та в неділі, ще й до служби, при гостях, щоб показати, що вона дуже ліберальна людина і не вважає на празники та на людські забобони.
Це, може, вас соромить, що я роблю роботу в неділю? - спитала вона в Ломицького.- Може, ви богомільні?
- Ні, ні кришки. Цей погляд залежиться од вашого сучасного напрямку, та й годі! - сказав Ломицький, але на друге питання не одповів і слова.
- Ваш начальник, здається, дуже богомільний? - сказала Каралаєва?
«Мій начальник чи й справді богомільний, чи тільки вдає богомільного, бо часто ходить до церкви… в церкві часто стає навколішки і б'є поклони… Як скажу, що я не богомільний, то… часом, це донесеться до начальника і це мені пошкодить на службі. Може, й ця Каралаєва часом при нагоді і сама йому скаже… може… Усе може трапитись… Не годиться багато про себе говорити… Лучче змовчати,- подумав Ломицький і потім промовив: - Не знаю, бог його знає! Певно, богобоящий».
- Тут, на Бессарабії, інтелігенція ще дуже старосвітська, патріархальна, ще дуже богомільна,- знов обізвалась Марта Кирилівна, мигаючи на сонці дротами.
- Ото, скажіть! - обізвався Ломицький. Ломицькому здалось, що він десь чув цю фразу, таку саму од слова до слова. Він почав пригадувати і нагадав: цю фразу говорила недавно Маруся, обмальовуючи звичаї і вдачу бесарабської інтелігенції. Очевидячки, мати промовляла те, що чула од своєї дочки.
- Оце недавно була я в гостях в однієї знайомої. Моя знайома - дама з розумом і не без просвіти: подивитись на неї - зовсім європейська дама; до неї зайшло ще кільки сусід. І подумайте собі, що цілий вечір тільки й було розмови, що за церкви, за монастирі та за чудові образи,- все розмовляли про чуда од чудовного образа Гербовецької богородиці. Я трохи не вмерла з нудьги! Дві дами прийшли в гості в чорних сукнях і з чотками в руках. Чи поймете віри? Мені здалося, ніби я зайшла в панянський монастир в гості до черниць, абощо.
Марта Кирилівна зареготалась з усієї сили своїх здорових грудей так голосно й дрібно, що сповнила своїм реготом усю гостинну.
Маруся стояла в другій кімнаті і через двері чула всю материну розмову.
«Що це мама оповідає там Ломицькому? Сміється з богомільних бесарабських дам, а сама на минувшому тижні