Навіжена - Нечуй-Левицький

хо­ди­ла на про­щу в той-та­ки Гер­бо­вецький мо­нас­тир до чу­дов­но­го об­ра­за бо­го­ро­диці, ще й п'ять здо­ро­вих став­ників та три фун­ти ла­да­ну да­ла на церк­ву. Я са­ма ку­пу­ва­ла ла­дан і свічки в Одесі. Гм! моя ма­ма та­ки доб­ра бре­ху­ха. Гм… Гм… це ди­во!.. А мо­же, во­на тільки чва­ниться своїм лібе­ралізмом пе­ред мо­ло­дим хлоп­цем»,- по­ду­ма­ла Ма­ру­ся.

Маруся вже нас­то­ро­чи­лась ви­хо­ди­ти до гос­тя, але по­чу­ва­ла, що од тих чванько­ви­тих і брех­ли­вих ма­те­ри­них слів ду­же по­чер­воніла. Во­на гля­ну­ла в дзер­ка­ло: що­ки аж пашіли од со­ро­му. Підож­дав­ши тро­хи, по­ки про­хо­ло­ли що­ки, Ма­ру­ся вий­шла в гос­тин­ну.

Ломицький встав з крісла і про­вор­ненько, по-джентльменсько­му, навіть тро­хи по-офіцерсько­му прис­ко­чив до Ма­русі і цок­нув за­каб­лу­ка­ми. Ма­ру­ся ши­ро­ко витріщи­ла на йо­го очі. Фрак, циліндр в руці, яс­но-жовті ру­ка­вич­ки, джентльменська, зовсім не де­мок­ра­тич­на, ма­не­ра Ло­мицько­го, потім підслу­ха­на брех­ня й чванько­витість ма­тері, і ве­се­лий регіт, блиск її очей - все це не­на­че ту­ма­ном по­ви­ло її очі. Світ сон­ця лив­ся че­рез двоє вікон і за­ли­вав різким блис­ком гос­тин­ну. І при то­му яс­но­му півден­но­му світі Ма­ру­ся ще ніби ви­разніше примічала якусь хи­бу, кот­рою ніби спов­ни­лась уся гос­тин­на і од­би­ва­лась на ви­ду в ма­тері і навіть в ти­хих ка­рих очах в Ло­мицько­го. Щирій, прав­дивій дівчині ста­ло чо­гось ніяко­во, навіть со­ром­но.

- Що це ви з та­ким па­ра­дом до нас? - ви­хо­пи­лось сло­во в Ма­русі про­ти її волі, якось не­са­мохіть.

Ломицький спус­тив очі і сто­яв мовч­ки. Він і сам не знав, що на те од­повіда­ти.

- Я бу­вав у вас у бу­день, а те­пер неділя, ще й свя­то…- на­си­лу спромігся він знай­ти ся­ку-та­ку од­мов­ку.

- Ха-ха-ха! - за­ре­го­та­лась Мар­та Ки­рилівна.- Ви, як я ба­чу, лю­ди­на ста­ро­го сти­лю, хоч на літа й мо­лоді. В вас, ба­чу, є ще й якісь будні й свя­та. Ска­за­ти прав­ду, ви ме­не тро­хи на­ля­ка­ли своїм па­ра­дом. Ми не ста­ро­давні арис­ток­рат­ки, а люди но­во­го ча­су. Ви, будьте лас­каві, за­ходьте до нас в простішо­му уб­ранні; ме­не оцей фрак та циліндр прос­то-та­ки ля­кає: я лю­ди­на су­час­на і по­каз­но­го па­ра­ду не люб­лю, навіть йо­го зне­ва­жаю.

Маруся ши­ро­ко розк­ри­ла очі на свою ма­му. Вчо­ра ма­ти наріка­ла, що Ло­мицький прий­шов в гості до їх в піджа­ку, не­на­че до міщан, а сьогодні співає зовсім в інший тон і тро­хи не лає Ло­мицько­го за той фрак. Во­на знов по­чер­воніла.

«Що це за знак, що сьогодні на ма­му на­па­ла якась про­пас­ни­ця фальші?» - по­ду­ма­ла мо­ло­да дівчи­на.

Марта Ки­рилівна нес­подіва­но зітхну­ла ду­же вже де­мок­ра­тич­но і навіть ро­та не за­ту­ли­ла ру­кою. А не за­ту­ли­ла во­на ро­та, ма­буть, тим, що в неї зу­би бу­ли білі й дрібненькі.

- Отже я не зовсім вис­па­лась цієї ночі,- ска­за­ла во­на до Ло­мицько­го.

- Може, вчо­ра в вас бу­ли гості? - спи­тав Ло­мицький.

- Ні, ми самі вчо­ра вве­чері бу­ли в гос­тях. А там зібра­лась ком­панія, зовсім мені не до сма­ку,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна.

«Цікаво зна­ти, який то в вас смак до людей»,- по­ду­мав Ло­мицький.

- В нас в гос­тях зви­чай­но усе гра­ють в кар­ти, а ви, ма­буть, не лю­би­те карт? Еге? - обізвавсь Ло­мицький.

- Не люб­лю тих карт, хоч і са­ма по­не­волі ча­сом му­шу гра­ти, як ча­сом при­си­лу­ють та на­мо­жуться гос­по­дар або гос­по­ди­ня,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна.- Та там і в кар­ти гра­ло не ба­га­то гос­тей, але, знаєте, зібра­лась ком­панія ста­ре­ча, усе лисі діди та ба­би. А в їх роз­мо­ва бу­ла усе ста­ре­ча, ду­же вже пісна, буцім пи­липівча­на або петрівча­на. Я більше люб­лю ком­панію мо­ло­ду; та й те мені до впо­до­би мо­ло­де то­ва­рист­во не тоді, ко­ли во­но тан­цює та співає,- я більше люб­лю ті зма­ган­ня мо­ло­дих людей про вищі пи­тан­ня, усякі за­гальні світові су­часні пи­тан­ня; слу­ха­ла б та ба­ла­ка­ла цілий вечір. Ота­ка роз­мо­ва при­па­дає мені до сма­ку,- в цьому в ме­не з Ма­ру­сею один пог­ляд.

Ломицького тро­хи стри­во­жив цей смак в Мар­ти Ки­рилівни і са­мої Ма­русі.

- Часом до нас пос­хо­дяться Ма­ру­сині то­ва­риш­ки, то в їх усе зма­ган­ня та роз­мо­ви та знов зма­ган­ня про нові…

- Про нові ідеї,- до­да­ла Ма­ру­ся, не­на­че підка­за­ла.

- Про нові ідеї, а най­більше, знаєте, про нові…- тяг­ла далі Мар­та Ки­рилівна і не­на­че за­пи­ку­ва­лась, буцім-би­то со­ро­ми­лась го­во­ри­ти далі, щоб не ви­да­ти сек­ре­ту.

- Про нові прин­ци­пи,- знов не­на­че підка­за­ла Ма­ру­ся.

- Про нові… про нові но­во­модні на­уки, но­ву віру,- тяг­ла далі Мар­та Ки­рилівна.

Ломицький зовсім стур­бу­вав­ся, по­чув­ши про ті нові прин­ци­пи та ще й про якусь но­ву віру в та­ко­му за­тиш­но­му за­кут­ку. «Оце, га­дав собі схо­ва­тись од тих ідей в цьому за­тиш­ку, а тут тобі на: якась но­ва віра!» - по­ду­мав він.

«Отже збре­ха­ла свя­ти­телька Хрис­ти­на! В цій Ка­ра­лаєвій зовсім си­дить не дві бабі, а од­на; і ця од­на - суцільна, а не шту­ко­ва­на - визначається яс­но і ви­раз­но: ба­ба лібе­ральна. От тобі й на! Ко­ли б ча­сом і доч­ка не бу­ла та­ка ду­же вже лібе­ральна… а то…» - по­ду­мав Ло­мицький.

- Ви, ма­мо, вже геть-то піднімаєте нас на ви­со­кий п'єдес­тал. Ми стоїмо зовсім-та­ки не на підніжках, а на землі, долі, як і усі люди, і пин­дю­чи­тись нам зовсім-та­ки не ли­чить,- обізва­лась Ма­ру­ся.

В Ло­мицько­го тро­хи одійшло од сер­ця. Йо­му зовсім не ба­жа­лось, щоб йо­го жінка сто­яла на ви­со­ко­му підніжку та ще, бо­ро­ни бо­же, і йо­го тяг­ла на той підніжок па по­каз лю­дям.

«Ох, кра­ще бу­ло б жи­ти так, щоб те­бе ніхто не знав не відав, щоб про те­бе ніхто навіть не чув, що ти й на світі жи­вотієш; щоб ніхто не знав, які дум­ки во­ру­шаться в твоїй го­лові і як во­ни во­ру­шаться»,- по­ду­мав Ло­мицький.

- Ми, здається, зем­ля­ки? на од­но­му сте­пу зрос­ли? в чу­мацьких кра­ях? - нес­подіва­но спи­та­ла в Ло­мицько­го Мар­та Ки­рилівна ук­раїнською мо­вою.

- Земляки. Я ро­дом з-за Дніпра, з Хер­сон­щи­ни,- ска­зав Ло­мицький і знов по­чу­тив, що йо­го ду­ша трош­ки ніби збен­те­жи­лась.

- Я люб­лю свою мо­ву, а ще більше люб­лю наші ук­раїнські пісні. А ви? - спи­та­ла Мар­та Ки­рилівна якось од­руб­час­то.

«Випитує… здається, ви­пи­тує… Щось є! Лібе­ральни­чає й ви­пи­тує… Мо­же, во­на по­тай­на жан­дарм­ка. Дідько її вга­дає! Щось во­но тро­хи чуд­не. Спи­та­ла навіщось про це діло і так нес­подіва­но, не­на­че з ти­ну вир­ва­лась»,- по­ду­мав Ло­мицький.

- Чом же…- ска­зав Ло­мицький так, що йо­го од­повідь мож­на бу­ло пог­ну­ти тро­хи сю­ди, тро­хи ту­ди.

- Одначе ми го­дуємо гос­тя ре­ча­ми, а не ка­ла­ча­ми,- ска­за­ла Ма­ру­ся.

- Час ко­фе пи­ти. Біжи, сер­це Ма­ру­сю, та при­не­си нам ко­фе,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна, і її го­лос став різкіший, при­ка­зу­ючий.

Маруся при­нес­ла ко­фе. Мар­та Ки­рилівна по­чу­ха­ла чо­ло дро­ти­ком і пок­ла­ла пан­чо­ху на столі.

- Присовуйтесь ближ­че до нас,- ска­за­ла Мар­та