Навіжена - Нечуй-Левицький

в кімнаті за две­ри­ма од­номірне. На столі пе­ред Ма­ру­сею бу­ли роз­ки­дані нож­ниці, ка­туш­ки ни­ток, чер­воні пас­ма за­по­лочі, ва­ля­лись обрізки по­лот­на. Че­рез вікна бу­ло вид­но старі аб­ри­ко­си, старі во­лоські горіхи в не­ве­лич­ко­му са­ду.

«От тут би осістись мені на ввесь вік! - по­ду­мав Ло­мицький.- Ма­ру­си­на ма­ти має хоч ста­рий і не­ве­лич­кий, але свій влас­ний дімок, має са­до­чок. Знаю, що во­на по­зи­чи­ла де­сять ти­сяч од­но­му мол­давсько­му па­нові за чи­малі про­цен­ти. Ма­ру­ся гар­на, здо­ро­ва, ро­бо­ча, ха­зяй­но­ви­та. Замк­нув­ся б от ту­теч­ки в хатньому житті… за­був би усякі гро­ма­дянські пи­тан­ня, ні в які соціальні спра­ви не втру­чав­ся… щоб ме­не ніхто не зачіпав. Знав би свою служ­бу, хоч і неп­риємну, і го­див би на­чальству… І жив би собі з Ма­ру­сею ти­хо, спокійно, ні в що не­без­печ­не не вми­ку­ючись…»

- Чого це ви за­ду­ма­лись? - спи­та­ла в Ло­мицько­го Ма­ру­ся.

- Це на ме­не повіяло спо­коєм в ва­шо­му домі. Як у вас світло та чис­то,- ска­зав Ло­мицький,- яка гар­на ста­рин­на кар­ти­на! заг­ра­нич­ної давньої ро­бо­ти? - спи­тав Ло­мицький, див­ля­чись на швейцарський го­ря­ний виг­ляд чу­до­вої ро­бо­ти, в здо­ро­вих ра­мах.

- Це ще мій дід привіз з-за гра­ниці. От пок­рутіть отой цвя­шок збо­ку ра­мок: ме­ханізм за­во­диться, як в го­дин­ни­ку,- ска­за­ла Ма­ру­ся.

Ломицький встав і завів ме­ханізм. Во­да з бісе­ру за­во­ру­ши­лась і ніби по­тек­ла з го­ри в до­ли­ну і впа­ла під мли­нові ко­ле­са. Двоє коліс, вик­ла­дені з ни­ток чор­но­го бісе­ру, по­ча­ли кру­ти­тись. Ти­хо, без шу­му па­да­ла во­да з гір. В хаті ста­ло ти­хо, тільки го­дин­ник за две­ри­ма цо­кав од­номірно. Ло­мицький по­чу­вав, що ця ти­ша, ця мерт­во­та ду­же сприяє йо­го втом­ле­ним, при­шиб­ле­ним, змал­ку приг­ноб­ле­ним нер­вам, при­би­тим ще за­мо­ло­ду вто­мою од ве­ли­ких лекцій, од мерт­во­ти кла­сич­них мов, од су­во­рої дис­ципліни. При­шиб­лені слабкі нер­ви пот­ре­бу­ва­ли мерт­во­го спо­кою. «Ця кар­ти­на - іде­альна емб­ле­ма мо­го жит­тя: во­да па­дає без шу­му, ко­ле­са кру­тяться без сту­ко­ту, млин ме­ле без гур­ко­ту… І діло буцім йде, і ти­хо, мерт­во… спокійно. А я люб­лю та­кий спокій; мої нер­ви не ви­дер­жу­ють тур­бо­ти… Люб­лю, щоб хо­ди­ли в хаті сли­ве навш­пиньки, го­моніли сли­ве ни­щеч­ком. Люб­лю та­кий квієтизм жит­тя… хоч та­кий квієтизм не­да­леч­ке од соціальної смерті, а мо­же, й од мо­ральної,- підка­зав ро­зум Ло­мицько­му,- але… але… те­пер так ліпше»,- по­ду­мав Ло­мицький.

Ломицький ки­нув оком на м'яке ста­ро­мод­не здо­ро­ве крісло, що сто­яло в кут­ку ко­ло сто­ли­ка. На сто­ли­ку ле­жа­ла роз­гор­ну­та книж­ка. На книжці ле­жав кістя­ний ніж. Крісло бу­ло пом'яте на сидінні. Вид­но бу­ло, що тут хтось не­дав­неч­ко сидів, встав і вий­шов…

Там сиділа Ма­ру­си­на ма­ти, Мар­та Ки­рилівна. Вглядівши в вікно, що до їх йде Ло­мицький, во­на схо­пи­лась і втек­ла в кімна­ту.

- Як же вам по­до­бається ва­ша скар­бо­ва служ­ба в конт­рольній па­латі? Ма­буть, не ду­же ве­се­ла; лік та циф­ри, та ще циф­ри? - спи­та­ла Ма­ру­ся.

Ломицький не од­ра­зу од­повідав Ма­русі. Він ніко­ли не од­повідав од­ра­зу на пи­тан­ня, не по­ду­мав­ши. Цю обе­режність та обачність в сло­вах він пос­теріг ще на третьому курсі в універ­си­теті. Він ще тоді доб­ре втя­мив, що тре­ба го­во­ри­ти, ог­ля­да­ючись на усі бо­ки, що не­без­печ­но го­во­ри­ти те, що ду­має чо­ловік, що має на мислі… І він сам нез­чув­ся, як з обе­реж­но­го став не­щи­рим, а потім і хит­рим, а врешті за­рані вже зро­зумів сут­тя су­час­но­го жит­тя. «Як ска­жу, що служ­ба мені не до впо­до­би, то це ча­сом мо­же дійти до ву­ха на­чальни­ка. Ко­ли слу­жиш, то ка­жи, що лю­биш служ­бу, бо не швид­ко підеш вго­ру… А служ­ба і справді та­ка, що з нудьги здуріти мож­на»,- по­ду­мав Ло­мицький.

- Нічого собі… Служ­ба по мені, по моєму сма­ку і вдачі. Я люб­лю ма­те­ма­ти­ку, люб­лю циф­ри. Це ме­не навіть за­бав­ляє…- ска­зав пе­ре­го­дя Ло­мицький.

Він усе пог­ля­дав на двері. Сподівавсь, що от двері од­чи­няться і вий­де Ма­ру­си­на ма­ти. А двері не од­чи­ня­лись. В кімнаті бу­ло ти­хо, але Ло­мицький ду­хом чув, що там хтось при­таївся, хтось ди­ше, навіть ти­хе­сенько позіхає, за­ту­лив­ши до­ло­нею ро­та.

Маруся вий­шла в кімна­ту за­си­па­ти чай. Во­на знов вер­ну­лась в гос­тин­ну і при­чи­ни­ла за со­бою двері. За две­ри­ма хтось ти­хе­сенько ча­ла­пав по хаті. А Ма­ру­си­на ма­ти не ви­хо­ди­ла.

Маруся знов вий­шла і ви­нес­ла два ста­ка­ни чаю і пос­та­ви­ла на столі один ста­кан для се­бе, дру­гий пе­ред Ло­мицьким. Ло­мицький ждав, що ста­ра от-от вий­де в гос­тин­ну з ста­ка­ном чаю. А во­на не ви­хо­ди­ла. Вже й чай ви­пи­ли. По­ба­ла­кав­ши вдвох з Ма­ру­сею, Ло­мицький по­чав за­ду­му­ва­тись. Роз­мо­ва рва­ла­ся. А ста­ра, знать, веш­та­лась, ча­ла­па­ла по кімнаті ти­хенько, крадько­ма і все-та­ки не ви­хо­ди­ла.

«Може, моя свя­ти­телька і прав­ду ка­за­ла… По­га­но…» - по­ду­мав Ло­мицький.

- Ви лю­би­те му­зи­ку та співи? - спи­та­ла Ма­ру­ся в Ло­мицько­го.

- Любив ко­лись… ду­же та й те­пер люб­лю…- обізвавсь Ло­мицький.

- Я тро­хи граю і вмію навіть сяк-так співа­ти. Ви лю­би­те ук­раїнські пісні? Я їх ба­га­тенько вмію співа­ти,- ска­за­ла Ма­ру­ся.

- Люблю. Ко­ли ва­ша лас­ка, то заспівай­те,- обізвав­ся Ло­мицький.

- Ви самі ук­раїнець і, здається, хер­сонський, зем­ляк моєї ма­ми? - спи­та­ла Ма­ру­ся.

- Еге,- ска­зав Ло­мицький.

- Ви, пев­но, ціка­ви­тесь ук­раїнською літе­ра­ту­рою. В круж­ку моїх то­ва­ри­шок де­які заціка­ви­лись ук­раїнськи­ми книж­ка­ми. І я чи­таю їх, бо й я ук­раїнка, тільки міська. А ви лю­би­те ук­раїнські книж­ки? - го­во­ри­ла Ма­ру­ся, аби будлі-чим заціка­ви­ти в роз­мові Ло­мицько­го.

- Атож! - обізвав­ся Ло­мицький.

Ломицький мав ук­раїнські книж­ки, але при лю­дях ніко­ли не го­во­рив про свої національні ук­раїнські сим­патії. Він навіть не клав тих кни­жок в своїм житлі на вид­ноті на столі або на ета­жерці, а хо­вав їх в комоду Як тільки за­бо­ро­на з Пе­тер­бур­га бу­ла ка­ра­ла ук­раїнську літе­ра­ту­ру, Ло­мицький тоді навіть не ку­пу­вав їх, а ті, що мав в се­бе, хо­вав ще глиб­ше в комоду

Маруся од­чи­ни­ла піаніно, сіла і проспіва­ла чис­тим альто­вим го­ло­сом кілька ук­раїнських пісень. Ло­мицький тро­хи роз­во­ру­шив­ся, по­ве­селішав. Очі йо­го ста­ли жвавіші, ясніші. Він встав і пе­ресів на стілець, що сто­яв ко­ло піаніно. Ма­ру­ся роз­чер­вонілась. Во­на тро­хи со­ро­ми­лась співа­ти. Віка впа­ли на очі; довгі чорні вії ляг­ли обідка­ми на рум'яні що­ки. В Ло­мицько­го сер­це за­во­ру­ши­лось,- сим­патія про­ки­ну­лась; він ле­генько зітхнув.

Маруся вста­ла і знов сіла на ка­напі. Ло­мицький пог­ля­дав на двері в кімна­ту. Двері не од­чи­ня­лись. За две­ри­ма бу­ло ти­хо, не­на­че в мо­гилі. Ло­мицький встав і по­чав про­ща­тись. Ма­ру­ся про­ве­ла йо­го в при­хо­жу і навіть вий­шла слідком за ним у двір.

- Моя ма­ма не зовсім здо­ро­ва сьогодні… В неї ще зран­ку бо­лить го­ло­ва… При­ходьте ж до нас частіше! - зап­ро­си­ла Ма­ру­ся Ло­мицько­го і сміли­во по­да­ла йо­му руку. Ще й пот­ряс­ла йо­го за ру­ку.

- Спасибі вам… зай­ду, до­ко­неш­не зай­ду до вас,- обізвав­ся Ло­мицький, од­чи­ня­ючи хвіртку.