Іван — мужицький син - Шиян Анатолій

Даремно Іван, одірвавши з настилу дошку, намагається скерувати його до берега,— сила водяної стихії сильніша за силу людську. Та вже б кинувся Іван у воду,, коли б плавати вмів. Ось уже недалеко прірва... Вирує в ній і піниться вода. Жде Івана неминуча загибель. Але хто це співає там попереду знайому пісню, яку співали йому дівчата на лузі в день незабутньої зустрічі з Оленою?

Та за хатою, за світлицею,

За хатою, за світлицею

Стоїть верба із росицею.

Та хто ж тую вербу зрубає,

Ой хто ж тую росу позбирає?

Та зруба вербу молодий хлопчина,

Та збере росу молода дівчина.

Чиї ж це руки одвертають пором від неминучої загибелі? Дивиться Іван і очам своїм не вірить. У воді бачить вік дівчат з довгими косами, а серед них свою названу сестру,

— Ти, Лебідонько?

Я, братику Іване,— відповідає дівчина, усміхаючись.— Давно ми з тобою не бачились, то ти ж, мабуть, не знаєш, як Ох, розгнівавшись, тяжко побив мене і з наказу Змія віддав на послугу до Водяника-Смертоносця. Бачила я, братику, коли ти над морем пролітав, женучись за Змієм. Бачила, як Зміївни трос на поромі перерубували, щоб з світу тебе звести, і я вирішила з подругами тобі допомогти. Ми тепер плаваємо по морю синьому і по річках великих і малих, що до моря вливаються.

Сестро моя Лебідонько, і всі подруженьки вірнії, спасибі вам за те, що врятували мене від смерті.

— А куди ж ти, Іване, надумався оце йти?

Іду я, Лебідонько, до синього моря, де живе Змій* Битимуся з ним смертним боєм, визволятиму суджену мою Олену.

Іди, Іване, йди, братику! Хай щасливая тобі доріженька стелеться!

Причалив до берега пором. Зійшов на берег Іван та й пішов у Степ.

Мучить його спрага, мучить голод, а він ніде не зупиняється.

Ось уже перед очима в нього синіє море.

На березі моря розставлені дзеркала, розвішено плаття-Ледь гойдає їх вітер. Наряджають Зміївни Олену, підводять то до одного, то до другого дзеркала.

А Олена смутна. В очах її світиться глибока журба, виблискують сльози.

Витри очі. Змій-Жеретій не любить сліз,— говорить Юрза.

Забудь про волю. Ніколи й ніхто не врятує тебе. Був Іван — мужицький син, та...

Що з ним? Скажіть...

Спитаєш про нього у Водяника-Смертоносця. Нехай він тобі скаже, де твого судженого шукати,— і засміялися Зміївни.— А тепер ходімо з нами. Тебе ждуть.

Повели Зміївни Олену до високої скелі, де сидять у холодку Змій-Жеретій і Водяник-Смертоносець, п'ють вино, грають у карти. Змій, програючи, питається:

Що хочеш? Чим виплачувати тобі програш? Сріблом, золотом, камінням самоцвітним?

Є в мене срібло, золото, є камені самоцвітні.

— То що ж ти хочеш, брате Водянику-Смертоносце? Підводять сестри-Зміївни Олену до високої скелі. Глянув

на неї Водяник-Смертоносець, сказав:

Яка гарна!

Вона і мені одразу сподобалась.

— Віддай!.. Віддай її. Нехай живе вона в моєму водяному царстві!

Не вклоняється Олена ні Змієві, ні Водянику-Смертонос-цю. Стоїть горда, велична, красива.

— Гукнути музикантів!

І ось з'являються музиканти, починають грати. Змій наказує Олені:

Танцюй!

Скажіть, Іван...

Танцюй!

Танцюй же, танцюй, коли наш брат Змій велить. Я танці люблю,— говорить Водяник-Смертоносець.

Не танцюватиму! — рішуче заявляє Олена.— Скажіть, Іван... Що з ним?

Перезирнулася з братом Змієм Юрза, підходить до Олени.

Хочеш знати, де твій Іван?

Хочу.

На поромі перепливав він через річку бурхливу, обірвався трос...

Ой! — скрикує Олена.

Твій суджений... на кам'яних порогах... розбився,— розповідає далі Юрза.

Знову Олена непритомніє. Підходить до неї Водяник-Смертоносець.

— Я забираю її, брате, до свого царства.— І, підійнявши на руки, зникає в морі.

Тоді Змій і каже:

— Ось що, сестри... І погуляв я добре, і відпочив добре. Треба подивитися, що в моєму царстві робиться. Ждіть мене, сестри, надвечір.

Розправив крила Змій та й полетів.

Внизу прослався широкий шлях. По тому шляху іде Іван — мужицький син. Побачив його Змій, впізнав, повернувся до свого царства, викликав сестер, розлютився:

Як це так ви мені набрехали! Не згинув Іван — мужицький син. Сам його на власні очі бачив. Певно, йде він до мого царства. Все зробіть, щоб до синього моря Іван — мужицький син не дійшов.

Зробимо, брате!

Простежимо самі. Будемо діяти так, як ти нам радив.

Поспішайте, не баріться, а я полечу до таємного озера воду пити, бо відчуваю — убавилась моя сила.

А шляхом все йде та йде Іван.

Уже він втомився і зголоднів. Та найдужче мучить його спрага. Коли це дивиться — край дороги стоїть дівчина, переливає воду з криниці у криницю. Підійшов до неї, привітався.

А що це ти робиш, дівчино?

Я не дівчина. Я молодиця-шинкарка, відбуваю тут кару. Бачиш, переливаю воду з криниці у криницю, та ніяк не переллю.

За віщо ж тебе так покарано?

За те, що як торгувала в корчмі, то добрим людям кому не доллю, кому переллю.

І довго так працюватимеш?

Поки й світ сонця.

То дай же мені, шинкарко, води напитися.

Напийся. Вода тут добра. Від цієї води сила людині прибавляється.

Витягла з криниці відро, дала Іванові.

Та тільки він потягнувся губами до води, коли це, де не візьмись, стріла. Ударила в відро, вибила його з Іванових рук. Глянув на ту стрілу — здогадався, хто його врятував від біди, та й каже:

Ану, шинкарко, спочатку сама цієї води попробуй.

Я вже пила і більше пити мені не хочеться.

Ні, ти пий. Пий!

— Не буду! Не проси! Придивляється до неї Іван, впізнає:

— Ти не шинкарка. Ти — Юрза. Це ти в мене отруйну стрілу пускала? Ти? Признавайся!

Майнула Юрза чорною хусткою, встигла обернутись яструбом, та не встигла відлетіти. Вдарив Іван мечем, забив хижого яструба, а сам пішов далі. Іде та й іде. Коли це над самісінькою дорогою зеленіє баштан, а біля куреня цвітуть соняшники, лежать зірвані кавуни.

Сидить тут дівчина, бідно одягнена, сортує кавуни.

— Здрастуй, дівчино! — привітався до неї Іван.

Здрастуй! — відповідає та, приглядаючись до гостя.— Бачу, йдеш ти здалеку. Сядь, відпочинь. Я тобі дам їсти. Я тобі дам пити. А захочеш, то можеш заснути в курені.

Спасибі тобі, дівчино, за гостинність, але, коли твоя ласка, почастуй мене добрим кавуном.

Зірвала дівчина найспіліший.

— Оце буде якраз добрий.

Взяв до рук кавун, розбив на коліні, вибрав найкращий шмат, хотів було їсти, тоді глянув на дівчину та й каже:

Ану ти спочатку покуштуй.

Я вже їла, не хочу більше.

А ти все-таки покуштуй.

— Не їстиму, не проси.

— Е, ти не проста дівчина, ти — Зміївна Мурза. Я пізнав тебе. Це ти отруйною стрілою вбила мого коня.

Схопилася Мурза. Встигла перетворитися на яструба, та не встигла відлетіти. Вдарив Іван її мечем, забив хижого яструба, а сам пішов далі.

Ось уже й синє море, а над морем височить палац Змія. Біля воріт лежать двоє левів. Побачили вони Івана, зарикали. Та не злякався їх, розмахнувся своїм мечем — повтікали звірі хтозна-куди, а Іван зайшов до Змієвого палацу, глянув, коли там все так і сяє сріблом, золотом та дорогоцінним камінням. Зроду такої розкоші й такого багатства не бачив Іван — мужицький син.

А які килими! Яке вишивання, мережки, рушники, шиті золотом та перлами, вигаптувані квітами. Тут же й стіл з різними напитками на наїдками. Сів Іван за стіл, трохи вина випив, закусив, коли це входить жінка-полонянка з вишиваним рушником дивовижної краси.

Здрастуй, добрий молодче!

Здрастуйте, тітонько.

Чи по добрій волі, чи по неволі ти сюди зайшов? Знай, коли Змій прилетить, буде тобі, юначе, смерть.

Прийшов я сюди, тітонько, по добрій волі, щоб із Змієм зустрітися.

А хто ж ти будеш, добрий молодче?

Я — Іван — мужицький син. А хто ви будете?

— Я — вишивальниця, полонянка,— промовила жінка з сумом.— Дізнався Змій, що я майстерниця добра, прилетів, забрав мене силою сюди, до свого царства, а мою дочку Лебідоньку...

— Як ви сказали? Лебідоньку? Це ваша дочка?

Дочка. За якусь провину, чула я, Змій віддав її своєму братові Водянику-Смертоносцю. Там вона живе і житиме, мабуть, довіку.

Не плачте, не журіться. Дівчина-Лебідонька двічі життя мені врятувала. Ніколи цього не забуду.

Розлучили нас... Зробили рабинями. То як же мені не плакати? Як мені не журитися? Оце замовила мені Юрза рушника вишити. Дні й ночі сиділа я над вишиванням і ось принесла.

Показує Іванові свою роботу.

Яка ж ви майстерниця! Кращої, мабуть, і в світі не знайти.

Не я одна. Ходімо зі мною та подивися, скільки майстерниць Змій назбирав з-поміж нашого народу. Але ті всі люди — раби. Немає звідки ждати порятунку. Минають роки, а для нас просвітку нема. Тут, у неволі, мабуть, доведеться й помирати.

Не журіться, тітонько. Може, так станеться, що скоро ви всі будете вільні.

— Коли б то швидше таке щастя надійшло.

А ще хочу я, тітонько, запитати у вас: чи ви чули, чи ви знаєте, де живе полонянка, дівчина Олена, яку викрав з королівського саду Змій-Жеретій?

Чула я, що якусь дівчину приніс до свого царства Змій. Вона теж добра майстерниця-вишивальниця. Ходімо глянеш на неї. Може, то і є вона, дівчина Олена, яку ти шукаєш. Правда, мушу тебе, парубче, попередити: не люблять ні Юрза, ні Мурза, коли хтось сторонній заходить до майстерні. В цей час Зміївни якраз перевіряють нашу роботу, а сьогодні чомусь їх немає.

Нема і не буде їх більше в палаці,— посміхається Іван, ідучи слідом за вишивальницею.

Ось уже й майстерні Змія. Приміщення з низьким, похмурим склепінням. Працюють тут ткалі. В очах у кожної безпросвітна журба, горе та відчай. А трохи далі такі ж виснажені й такі ж сумні обличчя килимарниць. Ллється журлива, безрадісна, як невільницьке життя, пісня:

Ой, з-за гори вітер віє —

Не ясна погода.

Не дай личка цілувати,

Дівчино молода.

Не дай личка цілувати,

Не дай з ума звести,

Не дай свої русі коси

Без музик розплести.

Ту саму пісню співають вишивальниці. І ось до однієї з них тітонька підводить Івана.

— Оце вона, з новеньких.

Обернулась дівчина, глянула сумними очима на Івана і знову схилилась над вишиванням.

— Не вона...

Пішов далі Іван оглядати майстерні та люд робочий. Тут і ковалі, і теслярі, столяри й різьбарі по дереву, корабельні майстри, каменотеси, позолотчики і ювеліри.

Все тут оглянув Іван, потім вийшов до саду, а в саду красивий став з водоплавними пташинами.

Сів Іван під плакучою вербою перепочити трохи та й заснув. А тим часом у небі з'явився Змій, додому повертаючись.