Іван — мужицький син - Шиян Анатолій

Слухало те все чує та передає Іванові.

Радить перед весіллям до чавунної бані сходити. Та ще радить баню ту так напалити, щоб ти, Іване, там згорів. Якщо ти відмовишся — королівський меч, твоя голова з плеч.

Що ж його робити? — запитує Іван.— Я ж у тій бані пропаду.

Підходить до нього Морозко:

— Не журися, Іване, візьми мене з собою. Я тобі у пригоді стану.

Погодився Іван.

Уже печі так розпалили, і в бані стало так жарко, що дух перехоплює.

Скидає Іван одяг, а Морозко його попереджає:

— Не роздягайся, бо зараз ще й кожуха попросиш.

Як розкидав Морозко свій хмиз по підлозі, одразу настав такий холод, що шибки вікон почали вкриватися морозними візерунками.

Посилає король своїх слуг, щоб вигребти попіл з Івана — мужицького сина, а Іван з'являється до короля сам та ще й скаржиться:

— Плохенька у вас, ваша величність, баня. Ледве встиг помитися. Так у ній холодно, наче ніколи там печі не топилися.

Нахиляється тоді до короля іменитий гість, щось шепоче на вухо. Король задоволено посміхається.

— Ще я тобі, Іване — мужицький сину, загадаю таке зробити. Щоб до ранку оцей сад знову зацвів і відцвівся. І щоб на деревах були золоті та срібні яблука, і як удариться під вітром яблучко об яблучко, то щоб по саду немов органи грали. Не зробиш цього — мій меч, твоя голова з плеч!

Пішов Іван, сів у саду та й зажурився. Засмутилися і його друзі, бо не знають, що й порадити Іванові. А вже вечір надходить. Надходить і ніч. Спить король. Поснули Іванові товариші, та ніяк не може заснути сам Іван.

І згадав тут про свого найвірнішого друга:

— Може, він мені щось порадить.

Вийняв Іван золоту волосинку, спалив, і одразу примчав до нього кінь Добрян.

Чому, Іване, такий зажурений? Чому не спиш?

Як же мені не журитися? Як же я можу спати, коли звелів король, щоб до світанку зацвів і відцвів сад і щоб на деревах були золоті та срібні яблука. І як удариться під вітром яблучко об яблучко, то щоб по саду мов органи грали.

Не журися, мій любий хазяїне, лягай відпочивати, а я все сам зроблю, що треба, потім піду на луг пастися" Коли знову потрібний тобі буду, спали ще одну золоту волосинку, я одразу примчу до тебе.

— Спасибі тобі, коню Добряне. Спасибі, друже вірний! Ліг Іван, та не спиться йому.

А кінь Добрян оббіг садок, як заіржав — так увесь сад і зацвів одразу. Ще раз оббіг садок, ще раз заіржав — з'явилися на гілках золоті та срібні яблука.

Встав уранці король, встали гості імениті, а серед них давній друг короля Змій-Жеретій з сестрами Юрзою та Мурзою, з своїм вірним слугою Охом. Прибули вони в гості десь опівночі.

Отож виходить зараз король з палацу в супроводі гостей, прямує до саду і спиняється вражений.

Налетів вітерець, вдарились яблучка об яблучка, і в саду немов органи заграли.

Стоїть Іван, вклоняється королю, говорить:

— І це веління вашої світлості виконано.

Та король немовби того й не чує, підходить до яблуні і тільки хотів зірвати золоте яблуко, а гілка так і шугонула вгору. Хотів зірвати срібне яблуко, а гілка так само звелася вгору.

— Зірви мені яблуко! — наказує король. Підійшов Іван до яблуні з золотими яблуками, а гілля так і нагнулося до нього. А пташки співають, вітерець повіває, б'ється яблучко об яблучко, і по саду немов органи грають.

Вклоняється Олена королю.

Дозволь, названий батьку, слово мовити.

Говори, дочко.

Всі твої веління виконав Іван.

Що?! — закричав король.— Ще не всі мої веління... Нехай виконає...— і король чекає допомоги. Схиляється до його вуха Змій, щось радить. Король задоволено посміхається.

Останнє веління...— попереджає Іван.

Останнє... Дістань мені такого коня, що жар їсть, полум'я п'є, а коли біжить,— за двадцять верст під ним земля гуде і листя з дерев осипається.

Глянув Іван на Змія-Жеретія, глянув і на свою суджену.

Прощай, Олено!

Прощай, Іване! Ждатиму...

Жди! — І пішов до друзів. Оточили вони його, розпитують :

Що тобі, Іване, загадано?

А те,— каже Слухало,— що я вже вам говорив. Загадано такого коня дістати, що жар їсть, полум'я п'є...

Де ж його дістати?

Ніхто нічого не може йому порадити.

— Прощавайте, вірні друзі мої. Вирушаю в дорогу дальню, і хто знає, чи доведеться коли нам знову зустрітися. Дякую вам за все... за допомогу, за дружбу.

Попрощався Іван з усіма та й пішов до озера, де стояв на причалі летючий корабель.

— Лети, кораблику, звідси, і спинися на такій крутій горі, де тільки орли могучі ширяють, та світить сонце, та снуються хмари холодні. Жди. Може, ми тебе викличемо колись з Оленою. А зараз вирушай звідси, кораблику, щоб нічия нога — ні королівська, ні князівська, ні Змієва не ступала по тобі!

Знявся з води корабель, полетів, а Іван — мужицький син дістав з кишені третю й останню золоту волосину, спалив її, і відразу примчав до нього кінь Добрян.

Ой, чого ж ти, Іване, такий сумний, невеселий? Чого зажурився?

Та як же мені не журитися, коли Змій порадив королеві, аби я дістав такого коня, що жар їсть, полум'я п'є...

Знаю, де такого коня діставати. Шлях до того краю довгий, важкий та небезпечний. їздить на тому коні молодший брат Змія — Костій. Сідай же на мене та будемо вирушати в путь-дорогу.

І помчав кінь Добрян через море широке, вище лісу дрі^ мучого, через провалля глибочезні.

А в цей час у королівському палаці радився король з іменитими гостями, як звести зі світу Івана — мужицького сина.

Підвівся Змій-Жеретій. Затихли гості, уважно його слухають.

Розповідав мені мій вірний слуга Ох про Іванову силу богатирську. Коли ми його не знищимо, то йому увірветься терпець і він знищить нас, заволодіє королівством, забере наші багатства... Нам треба діяти разом. Допоможе нам у цьому мій слуга Ох, допоможуть нам сестри Юрза та Мурза, допоможуть брати мої: старший Водяник-Смерто-носець та молодший Змій-Костій, бо Іван — мужицький син, знаю, скоро повстане проти нас і підійме увесь народ, а народ — це сила, якої нам не здолати!

Знищити Івана — мужицького сина! — закричав король,— Знищити! — І аж затупав од злості ногами.— Знищити! Ось моє веління!

А Іван в цей час летить собі на коні через луги зелені, через ріки й озера, перескакує через гори й провалля. Коли бачить: край лісу стоїть хатина бідна-пребідна. Стріха на ній дірява, а тут якраз хмара грозова надходить. Сидить біля тієї хатини бабуся з собачкою.

Спинився коло бабусі Іван, привітався, а вона й каже:

— Допоможи мені, славний молодче, хату вкрити, а то всі мене, бідную, обминають.

Накрив Іван хату солом'яними кулями, щоб від дощу не замокала. Подякувала йому бабуся, і помчав Іван далі. Прослався перед ним шлях, а понад шляхом старі верби, а під вербою кузня, а проти кузні в болоті застряло дванадцять підвід з поклажею заліза. Подумав Іван: "Королівським велінням не буде кінця. Треба проти меча діяти мечем!"

Спинився тут Іван, підійшов до купця та й каже:

Якщо дасте мені заліза стільки, скільки я можу підняти, то я всі вози витягну з болота.

Дам,— каже купець,— тільки допоможи, добрий молодче.

Випрягайте коней,— наказує Іван візникам,— зв'язуйте вози.

А тоді взявся за вірьовку і, навіть не натужившись, всі еози витягнув з болота на шлях.

Давай тоді візники складати залізо на Іванову спину. Купець, очі вирячивши, тільки дивиться на богатиря, а той і не думає спиняти візників. Так вони склали все залізо, поїхали порожняком, а Іван з тим залізом підійшов до кузні та й каже ковалям:

Чесні майстри! Оце вам буде залізо. А я візьму собі стільки, скільки треба мені, щоб скувати меч.

А для чого ж тобі меч, славний молодче?

Загадав мені король задачу,— розповідає Іван,— аби дістав я йому такого коня, що жар їсть, а полум'я п'є... Та коли я, може, й дістану йому цього коня, не певний, що він знову не загадає нової задачі. По-доброму, мабуть, не скінчиться моя розмова з королем. Доведеться мені битися з ним смертним боєм, щоб визволити з неволі мою суджену дівчину Олену і всіх невільників, що томляться у королівському володінні... Для битви з ворогами потрібний мені меч.

Коли таке діло, то ми тобі допоможемо,— сказав найстарший з ковалів, і всі вони одразу приступили до роботи.

Пустив Іван коня Добряна попастися, а сам одягнув ковальський фартух, став біля горна, розпечене залізо вправно кидає на ковадло, б'є молотом, б'ють молотами ковалі. Летять, розсипаються на всі боки гарячі іскри.

Бере потім Іван гартований меч, підходить до старої верби. Як ударить її тим мечем — так верба й повалилася одразу.

— Велике спасибі вам, чесні майстри, за допомогу. І тоді озвався найстарший з ковалів:

— Ми раді допомогти богатиреві, що уярмленому народові здобуватиме волю! Щасливої тобі дороги, славний молодче!

Сів Іван на свого коня, помчав далі. Коли це перетинає їм шлях ріка з кручуватим берегом. Через ріку мідяний міст збудовано, а за мостом на найвищій кручі стоїть палац.

Отут здобуватимеш ти, Іване, коня, що жар їсть, а полум'я п'є,— говорить кінь Добрян.

А чий же то палац на кручі? Хто в ньому живе?

Живе в тому палаці молодший брат Змія — лютий Костій. Знай, Іване, нелегко буде його перемогти!

Знаю % каэке Іван.— Та битимусь я з ним смертним боєм, бо хочу я мою суджену з неволі визволити. Хочу повернути своє втрачене щастя.

Ти постав мене на конюшні,— радить кінь Добрян,— дай мені пшениці ярої, а сам під міст іди сторожити... Тільки гляди ж не засни, бо тоді буде обом нам смерть. Та ще повісь у конюшні рукавичку. Коли піт з неї капатиме — я знатиму, що ти сам упораєшся із Змієм. Коли ж закапає з рукавички кров, я прибіжу до тебе на допомогу.

Поставив Іван коня Добряна у Змієвій конюшні, дав йому пшениці ярої, а сам пішов до мосту.

Зорі засвітились в небі. Зійшов місяць. Дрімається Іванові, але щоб не заснути, нарвав він кропиви жалючої, розставив навколо себе. Що похилиться, дрімаючи, то одразу й прокинеться, бо кропива його жалить.

Коли це десь опівночі застугоніла земля, зашуміли дерева, посипалось листя з дубів, задрижав мідяний міст.

Дивиться Іван: на тому коні, що жар їсть, а полум'я п'є, їде молодший брат Змія.

Стій, коню, не спотикайся і не хропи, бо немає сили супроти моєї сили. Правда, є в світі богатир Іван — мужицький син, та він іще молодий і живе так далеко, що сюди і ворон його кісток не занесе.

Ворон кісток не занесе, це правда, а добрий молодець сам прийде,— відказує Іван, вийшовши з-під моста.

Битися зі мною прийшов, чи миритися?

Де вже миритися.