Тихий Дін - Михайло Шолохов

— Я за ним не ганяюсь.

— Гадаєш із своєю жити? — звернув Петро розмову.

—> 3 котрою своєю?

— 3 цією.

— Тим часом, а що ?

— Так, ради цікавости попитав.

Григорій пішов його провести. Спитав наостаннє:

' — Як там удома? 1

Петро, відв'язуючи від бильців ґанку коня, посміхнувся:

— В тебе домів, як у зайця теремів. Нічого, живемо помаленьку. Мати — вона за тобою сумує. А сіна нині нагребли, три прикладки вивершили.

Хвилюючись, Григорій розглядав стару клаповуху кобилу, на якій приїхав Петро. *

— Не жеребилась

— Ні, брат, ялова виявилася. Гніда ота, котру в Христоні виміняли, ожеребилась.

— Що привела?

— Жеребця, брат. Там жеребець — ціни не складеш! Високий на ногах, бабки правильні і груди гарні. Добрячий кінь буде.

Григорій зідхнув.

— Сумую за хутором, Петре. За Доном скучив, тут води текучої не побачиш. Нудне місце!

г— Приїзди відвідати, — крехтів Петро , навалюючись животом на гостру хребтину коня й заносячи ліву ногу.

— З часом...

— Ну, прощай!

— Щасливо!

Петро вже виїхав з двору, згадавши гукнув до Григорія, що стояв на ґанку:

— Наталка... Забув... Біда яка... ,

Вітер, що шулікою кружляв над двором, не доніс до Григорія кінця фрази; Петра з конем повила шовкова курява, і Григорій, не дочувши, махнув рукою, пішов до стайні.

Сухе було літо. Рідко падали дощі, і хліб виспів рано. Скоро впорались з житом — настиг ячмінь, жовтів, никнув чупрявим колоссям. Чотири захожі косарі, що стали поденно, і Григорій виїхали косити.

Оксана упоралась рано, упросила Григорія взяти її з собою.

— Сиділа б удома, потреба чи що жене?—відмовляв І ри-горій, але Оксана стояла на своєму і, нашвидку запнувшись, вибігла за ворота, даганяючи воза з робітниками.

Те, чого чекала Оксана з тугою і радісною нетерплячкою— те, чого неясно побоювався Григорія — сталося на сіножаті. Оксана гребла, і, відчувши деякі ознаки, кинула граблі, лягла під копицею. Перейми почались незабаром. Закусивши почорнілий язик, Оксана лежала нерухома. Проз неї, об'їжджаючи круг, погукували з косарки на коней робітники. Один молодий, з підгнилим носом, і рясними зморшками на жовтому, мов з дерева виструганому обличчі, проїжджаючи кидав Оксані:

— Гей, ти, хіба припекло в непідхідне місце? Вставай, а то розтанеш!

Змінившись з косарки, Григорій підійшов до неї:

— Ти чого?

Оксана, кривлячи неслухняні губи, хрипко сказала:

— Схоплює.

— Казав — не їдь, стерво погане! Ну, що тепер робити?

— Не лайся, Грицю... Ох! ох!.. Грицю, за-прЯ-Гай! Додому... Ну, як я тут? Тут же козаки..?* —застогнала Оксана стиснута залізним обручем болю.

Григорій побіг по коня, що пасся в долині. Поки зайріг і під'їхав—Оксана відповзла набік, стала рачки, уткнувши голову у ворох порохнявого ячменю, випльовуючи пожоване від муки колюче колосся. Вона розпухлими чужими очима, не розуміючи видивилася на Григорія, як той підбіг, і, застогнавши, в'їлася зубами в зібгану завіску, щоб1 робітники не чули її потворного звірячого крику.

Григорій звалив її на підводу, погнав коня до маєтку.

— Ой, не жени!... Ой, смерть!... Тру-у-у-усько!...— кричала Оксана загрубілим голосом, качаючи на поденні воза розкуйовджену голову.

Мовчки Григорій шмагав коня батогом, вимахував над головою віжками, не оглядався назад, звідки хвилею' напливало хрипке рвачке виття.

Оксана, стиснувши долонями щоки, дико поводячи широко розплющеними божевільними очима, підскакувала на возі, що кидався на грудкуватій, ненакоченій дорозі. Кінь чвалував, перед очима Григорія плавко похитувалась дуга, закриваючи кінцем навислу в небі, сліпучо білу, гранчасту, мов кристал, хмару. Оксана на хвилину урвала безнастанне верескливе виття. Торохкотіли колеса, в задку глухо билася об дошки безвільна Оксанина голова. Григорій не відразу сприйняв тишу, отямившись глянув назад: Оксана з перекривленим спотвореним обличчям лежала, щільно притиснувши щоку до боковими воза, позіхаючи ротом, мов риба, викинута на берег. З лоба її до запалих орбіт струмками стікав піт. Григорій підвів їй голову, підклав свій зім'ятий кашкет. Скосивши очі, Оксана твердо сказала:

— Я, Грицю, помираю. Ну... та й уже!

Григорій здригнувся. Раптовий холод дійшов до пальців на пітних ногах. Він, тяжко вражений, шукав слів бадьорих, ласкавих і не знайшов; з вуст, зведених черствим корчем, зірвалось:

— Брешеш, дурна!.. — мотнув головою і, нагинаючись, переламуючись надвоє, стиснув незручно підведену Оксанину ногу. — Оксанко, горличко моя!...

Біль перейми, що на хвилину попустив Оксані, повернувся вдесятеро дужчий. Почуваючи, як у попущеному вниз животі щось уривається, вигинаючись дугою, Оксана проймала