Українська література » Класика » Олексій Корнієнко - Чайковський Андрій

Олексій Корнієнко - Чайковський Андрій

Читаємо онлайн Олексій Корнієнко - Чайковський Андрій

Щоб таке не повторилось, гетьман обставив вали правильним військом, котре не допускало черні до валів.

Затим пішло вибирання окупу й вивозу до табору. Гетьман видав городянам письмо, що ніхто не сміє під горлом Львова зачіпати. Для більшої безпеки вирядив гетьман кілька козацьких сотень у город зі своїм братом Захарієм Хмельницьким. Ті сотні мали так довго у городі пробувати, поки усе військо з околиці Львова не відійде.

Тепер становище города зовсім змінилось. Відчинено всі ворота і проходи. Міщани заходили у козацький табір, і почалась оживлена торгівля. Тільки жиди не мали відваги на таке пускатись, бо одного з них таки добре обдерли, добре, що з життям утік.

Міщанам треба було свободи й руху, бо городові загрожував голод і пошесті. Під час облоги не було де гребати померлих жидів. Трупи розкладались і затруювали повітря. Харчів не ставало. Убогі люди стали живитися падли-ною. Пошесть на людей і скот стала таки поширюватись.

Хмельницький відійшов з військом на Замостя. На прощання стріляли з гармат як у козацькому таборі, так і з городських башт і валів...

VIII у ЧИГИРИН

Корніенко лежав без пам'яті. Його доглядав старий січовий дід, знахар Овсій. Часто пересиджував при нім Тиміш, і гетьман щодня навідувався.

— Що зробимо з хворим? — питає діда.

Везти його, батьку, ще не можна, бо рана відновиться4 й кров з нього зійде. Хіба б на ношах, та що з ним робити на постоях? Найкраще б його полишити у городі в яких певних та щирих людей.

Добре ти вигадав, діду... Оставимо його у когось з наших православних міщан. Вони його, певно, приймуть, а там уже й за лікаря не буде важко.

Гетьманський наказ виконано зараз другого дня вранці. Корнієнка понесли під охороною козаків у город до Ставропігійського старшини Красовеького.

Красовський уважав Корнієнка за пропавшого. Аж розійшлася по городі вістка про шпига Хмельницького, котрий одурив і панів, і бернардинів і враз з іншими православними втік з кляштора. Про це довідався від тих, що разом з ним утекли, а тепер по замиренню вернулися.

Тепер принесли його у безтямі, важко раненого на ношах. Від діда Овсія довідався, що цьому козакові приключилось. Передав дід теж і листа від гетьмана, в котрім віддавав гетьман свого похресника під опіку Красовеького. Передав ще вузлик з дукатами на лікування.

Примістили недужого у найкращій кімнатці і поклали на пуховиках. Післали.ще й за лікарем-німцем. Овсій від нього не відходив. Лікар оглянув рану й не міг з дива вийти, як ті люди вміють рани-перев'язувати. Олексія обмили й перебрали у чисту білизну. Він начеб спав. Кілька разів розплющив очі й замикав їх знову. Був блідий, мов полотно. А тепер у свіжій білизні на білій подушці лише по його чорнім волоссю можна було пізнати, що тут лежить людина напівжива.

Лікар обіцяв частенько навідуватись. Тепер і Овсій відійшов, і Олексій зостався на ласці чужих йому людей. Та Красовські вважали його за свого й дуже ним піклувались. Ніколи не лишали його самого. Найбільше пересиджувала біля нього наймолодша дочка Красовеького — Настя. Вона його знала. Це ж був той самий молодий козак, що побував у них з паном гетьманом Хмельницьким, а потім переодягнений за бернардина, що їх зразу так дуже налякав.

Та зараз на другий день по тім Олексій очуняв. Уже було з полудня. Заходяче осіннє сонце своїми яркими проміннями освітлювало кімнатку й блистіло на образах. Біля постелі сиділа Настя з шитвом.

Олексій зітхнув і відкрив очі та став пригадувати. Проміння сонця освітлювало біляву голівку дівчини. Вона видалась Олексієві якимсь неземним явищем. Нагадав собі послідні хвилі в кляшторі кармелітів, поки не попав у памороку. Тоді мав враження, що вмирає. Що це? Хіба ж він уже на тому світі? Хотів піднятись, та Настя припала до нього й не дала.

— Тобі, козаче, не можна вставати,— каже лагідно й усміхнулась,— лікар не дозволив...

Та він і без цього не мав сили встати. Усе тіло було обезсилене, неподвижне. Заледве міг піднести руку.

— Хіба ж і на тому світі є лікарі? — прошептав... Настя всміхнулася, мов ангел, вона дуже зраділа, що

Олексій ожив.

А де ж я тепер?

Між добрими людьми, між приятелями...

Боже мій! Що зі мною, де козаки, де гетьман, може, я вже в Чигирині?

Усе тобі розкажу, тільки заспокойся. І говорити тобі не дозволено, пам'ятай! Незадовго лікар прийде...

— А мені здається, що ти ангел...

— Ні, козаче, я людина. Хіба мене не пізнаєш? Ти в мого батенька Красовського. Тепер по наказу гетьмана тебе принесли сюди на ношах... Ти підожди трішки, я мушу вдома сказати, що ти ожив...

Вона метнулася до батьків звістити їм радісну вістку...

Зараз прийшли Красовські обоє й старенька бабуся, мати Красовської. Вони вітали Олексія ясними поглядами. Він пізнав тепер усіх відразу і всміхнувся на привітання.

— Здоров, козаче! Слава Богу, що ти прийшов до пам'яті. Тепер тільки слухай, що лікар приказуватиме, а певно видужаєш...

Олексій хотів щось говорити, та Красовський поклав йому руку на губах.

Не можна, сину, тобі лише слухать можна, що другі говорять, а сам мовчи.

А коли ти любиш слухати, то ось попросимо бабусі,— каже Настя,— а вона тобі усяких гарних казок розказуватиме,— защебетала Настя, мов весела пташка на привітання сходячого сонця.

Куди там ученим людям мого простого оповідання слухати,— каже бабуся.

Бабусенька знає не лиш казок оповідати, та ще й про бувальщину,— каже знову Настя. їй страх хотілося тепер на радощах багато говорити.

Олексій прошептав:

— Я дуже люблю слухати, бо в казках міститься правда, а давнина для молодого дуже цікава.

Красовський знову не дав йому говорити.

Тепер Олексієві содло весело. Догадувався, що з ним було недобре, а тепер він оживає до нового життя.

Якраз надійшов лікар-німець, вже старший чоловік. На голові мав перуку, а одягнений був так по-чудернацьки, що Олексієві сміятися хотілось.

Побачивши Олексія при пам'яті, став махати до нього руками на привітання.

— Козак буде гезунд, шин, шин...1— мацав живчика й прикладав руку до голови.— Зер шин, кайн фібер...2

Олексій помітив, що годі буде з німцем розмовитись, бо він не знав німецької мови й заговорив до нього латиною. Німець витріщив на нього очі.

— Tu suis latini loqui? 3

Йому стало дивно. Невже ж між тими страшними козаками є люди з вищою освітою? Що за чудасія!

— Ваша милість не сподівався,— шептав Олексій,— щоб варвар знав латину, правда? А в нашому війську багато таких, що покінчили академію...

Німець, хоч і тямив, що Олексієві невільно напружувати легких говорениям, так заслухався, що не перепиняв йому. Аж Красовський звернув його увагу на те. Красовський знав добре "німецьку мову.

— Ах, ріхтіг! їх габе фергессен 4,— а звертаючись до Олексія, пояснював йому, який грізний його стан і йому невільно говорити...

1 Здоровий, прекрасно, прекрасно... (Нім.)

2 Дуже добре, без температури... (Нім.)

3 Ти вмієш говорити по-латині? (Лат.). * Справді, я забув (нім.).

Потім попрощався й вийшов. Сім'я Красовського порозходилась теж. Другої днини прийшов Красовський знову. Олексієві дуже полегшало. Красовський розповів Олексієві, що за той час сталось.

Він дуже бідкавсь над тим, що гетьман не використав доброї нагоди і не зайняв города, столиці Червоної Русі, та не прилучив її до України. Друга така нагода ледве трапиться,й знову прийдеться бідним православним томитись у лядській неволі.

Нічого, мій сину, чоловіка так болюче не діймає, як заведена надія сподіваного, котре вважалося за певне, за неминуче. Ми знали, якими силами розпоряджає гетьман під цю пору. Поки він сюди ще не прийшов, ми сподівалися лише поправлення нашої долі, а не маючи певності, чи вдасться, ми не зривалися, щоб йому допомогти ділом. Та він прийшов з великою силою і станув під мурами нашого города. Треба було лише затиснути кулак, а Львів був би не встояв, а тоді й ми були б усі станули при нім, як один муж, бо в нас усіх була одна думка: свобода! Бажав собі того й багач, і той жебрак з нашого дому вбогих. Ти бачив і сам, яке лихоліття ми тут переживали... так буде й далі...

Я чув і знаю,— шептав Олексій,— що гетьман забезпечив долю тутешніх православних у договорі...

З того нічого не вийде. Як вони не жахалися нас угнітати, коли гетьман стояв під мурами, то не жахнуться й тоді, як гетьман буде далеко на Україні. Усе остане на папері.

Гетьман боявся, щоб при здобуттю Львова не потерпіли міщани, а між ними й православні...

Не було чого боятись. Ми мешкаємо всі вкупі при церквах наших і не важко було нас забезпечити... А втім, коли б і нам прийшлося потерпіти, то така жертва варта була того, щоб коли не ми, то наші нащадки могли жити на свободі. Це не те, сину! Гетьман мав якісь інші причини, що города не брав. Я їх не знаю, та мені здається, що клич: "За віру!" — показався лише приманою без значення, пустим словом, бо де як де, але у Львові та благочестива віра аж просилась, щоб їй помогти.

Я того певний, що тепер будуть боятися угнітати православних. Будуть боятися умов гетьмана й помсти...

Красовський усміхнувся болючо.

— Тепер будуть боятися, як гетьман показав себе таким слабосилим, що не зважився взяти й того дурного курника? Ти побачиш, як вони стануть величатися, що Хмельницький не з доброї волі не взяв города, а лише лицарськість оборонців та чудеса католицьких святих не дали йому того зробити. Побачиш, що про те писатимуть, і не буде одного поляка, щоб у те не повірив.

Зле сталося. Ми всі любимо гетьмана, бо він доконав великого діла, поважаємо його, та всі почуваємо до нього сердечний жаль, що оставив, час, безпомічних, на поталу долі, коли мав спромогу помогти нам... Та що й казати! Пропало, що з воза впало... Треба нам далі терпіти, заціпивши зуби, треба зберігати нашу святу віру й нашу руську народність. Чи видержимо, чи не уляжемо латинізації і полонізації, це самому господу відомо. Та ми не поступимось, щоб нам усім покласти голови, не споганимо нашим відступством народного прапора... Ти лежи собі спокійненько й нічим не турбуйся. Подужаєш, то гетьман, певно, пришле по тебе, і поїдеш здоров до своїх рідних.

Красовський відійшов. Олексій лишився сам і попав у глибоку задуму над тим, що тепер почув. Хіба ж він того не передбачив, що так станеться? Міщани вже зневірились, і в них Хмельницький втратив колишню популярність.

Відгуки про книгу Олексій Корнієнко - Чайковський Андрій (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: