Олексій Корнієнко - Чайковський Андрій
Отож покажім перед усім-світом, що ми не гірше військо від козацького, що ми теж козаки, хоч нема у нас ані доброї зброї, ані гармат, та ми й дубиною вміємо битись. Ти, батьку, лише видай наказ, а сам не потребуєш з постелі вставати, а ми все зробимо.
Ми всі згодні,— говорили старшини,— з тим, що казав Обух. Ти, батьку, таки остань у постелі, шануй своє здоровля, бо без тебе ми безпомічні сироти, а коли б тебе не стало, то пан гетьман, може, нас Накаже нагаями порозганяти та знову панщину панам робити.
Спасибі вам, мої діти, за вашу охоту та щирість до мене. Та ніколи мені залежуватись. Моя голова мусить у цьому бути. Отож перш за все треба вибрати місце До наступу. Не всюди можна, а дряпаючись рачки під стрімку гору, нічого не вдієш. Ми замок візьмемо певно, а взявши його, звертаймо дула гармат, які там добудемо, на город. Із замку можна курей на ринку стріляти, не то що... Як ми таке діло виконаємо як слід, тоді хай собі гетьман бере окуп з румовища. Поки наспіє до нас наказ від гетьмана, то вже буде по всьому.
Кривоніс зараз устав, перев'язав цупко зранений бік і велів привести свого коня. Об'їхав зі старшинами всі позиції, придивився добре й видав такий наказ: "Зачинатимемо з того сідла, що сполучає-обі гори — Замкову й Лису. Йти до наступу на східні ворота. Щоб хоронити себе від ворожих куль, треба котити поперед себе вози, навантажені мішками з піском". Цілу ніч тривали приготовления до завтрашнього дня. До наступу не могло йти багато війська відразу, бо не було його куди розвинути. Вибрано охотників, яких зголосилося стільки, що треба було вибирати.
Над раном побачили з замку, що від костьолу святого Войцеха рушають вози без коней, а за ними криються люди. Братковський видав наказ гармашам. Ревнули гармати й поторощили кілька возів. Та це козаків не спинило. Миттю попрятали дорогу й сунули далі. Знову кулі — й знову те саме. До замку суне наче велетенська гусельни-ця, страшна, ревуча, в якої замість волосинок підносяться вгору дрючки та сокири... її голова вже під воротами. Підносяться вгору дрючки, сокири та молоти й гатять у сильні ворота. На замку усе стишилось, чутно лише удари о браму та козацькі бойові оклики... Та ось заревли гармати з Успенської церкви. Там львівські жиди сторожать, вони те все бачать, вони знають, що там штурмує Кривоніс, а це імення було жидам страшніше, ніж сам Хмельницький з усією своєю силою. Вони стали тепер з поспіхом обстрілювати штурмуючу колону збоку. Тепер із замку стали стріляти з мушкетів. Бачить Кривоніс таку скрутну годину своїх юнаків, наказав сурмити відступ. Козаки забирають ранених і завертаються назад. І тепер криються за возами. Тепер знову реве гармата з замку, люди падуть, мов скошена трава. Наступ не повівся...
— Самими зубами муру не розкусиш,— говорили козаки.
На замку і в городі велика радість, жиди скачуть на радощах.
Нема чого козаків боятись, гомонять між собою, не такий чорт страшний. От ішли до наступу й нічого не вдіяли, ми горою, бо тепер відійде їм охота. То лиш зрадники дораджували миритися з тою голотою...
На замку не було води, й треба її було приносити з долини із поблизьких ставків і криниць. Туди посилав Братковський за водою міщан і передміщан, що на замку перебували. Потреба води була й тепер пекуча по відбиттю наступу. Надвечір пішли люди за водою, ніхто їх не спиняв.
Та зараз, як вернули, наговорив хтось перед Братков-ським, що з міщанами поміщалися й козаки й закрались у замок на те, щоб уночі вибити всю залогу й відчинити ворогам ворота. Братковський налякався та давай шукати по замку за козаками. Очевидно, шукали між православними: хто не подобався чим-небудь, того вважали за козака й зрадника й зараз убивали.
Та ще й того було їм замало.
— На якого чорта нам тут на замку кормити стільки голоти? І так харчів мало. Прогнали зрадників із замку, ми самі оборонимось.— А як пішов такий клич по замку, то вже ніхто його не спинив. Перебрали всіх православних, хто ще уцілів від різні, й прогнали всіх за ворота, хоч вони, боячись козаків, просили навколішках пощади. Ніхто над ними не змилосердився, не знайшлося ні одно чуле серце, яке б зрушилося від плачу й благання. Ніхто не турбувався тим, що зараз за воротами або розлючена чернь виріже їх до одного, або передасть їх татарам у ясир. Куди їм, бідним, було тепер діватись? їх домівки у попелі, усе майно пішло з димом. Жінки та діти, Бог знає, чи живі. Сюди сховалися з самим життям. Як городяни, почувалися до обов'язку боронити замок поруч з іншими, а як русини, щоб скинути з себе підозріння нелояльності. І вони переборщували в лояльності і билися краще за поляків та жидів, не щадячи себе.
І це їм така заплата! Куди їм, сиротам, діватись? Одні пішли на згарища своїх домівок, інші перекралися на Знесіння, а інші таки попали між козацтво. І ті розказали козакам усе, що на замку діялось та який його стан, який він слабкий, тому, що харчів дуже мало, а води таки зовсім нема. Якби добре обложити замок, то за кілька днів самі здадуться.
— Ми таки той курник візьмемо,— каже Кривоніс до старшин,— треба вчорашнє поправити, а то ляхи подуріють з радощів, що вони такі дужі. Та тепер ми будемо трохи не так робить: треба город відрубати від замку й не дати йому води.
Зараз пішли козацькі загони у той бік замку, що від города. Зайшли у маєтність бенедиктинок під самим Високим замком, здобули оба монастирі кармелітів — муже-ський і жіночий.
Із города стали сюди палити з гармат. Незадовго дерев'яні монастирі розбили в дрізки, до того ще вони й запалились.
На той час Кривоніс пішов знову до наступу на замок. Знову попихали перед собою вози, навантажені мішками з піском. Тепер ішов наступ не лиш на самі ворота, але в кількох місцях і на мури. Козаки йшли з великим завзяттям. Оборона, розділена на кілька місць, була слабша та й оборонців поменшало. В однім місці повелося прорубати мур, зробилася діра, й туди всипалося завзяте козацтво. Інші перейшли розрубаними воротами.
На замку настало страшне пекло... Розвірене козацтво різало всіх без розбору.
— Ось вам, голуб'ята, заплата за вчорашнє, тепер вам і жиди з Успенської церкви не поможуть.
Як козаки вдерлися на замок, не було вже кому оборонятись. Кожен думав сам про себе й ховався куди попало — в підземелля або на дах. Заки козаки відотхнули, дали припочить омлілим рукам, прийшов від гетьмана до Кривоноса наказ, щоб негайно здержати ворожі кроки і уступити з замку. Та мимо того козацтво хотіло дістати в свої руки бургграфа Братковського, бо довідалися про нього від православних, що він руського роду. Шукали за ним повсюди, та він успів заздалегідь з замку втекти.
Кривоніс, діставши такий наказ від гетьмана, кусав собі губи з досади.
Стільки зусиль, стільки крові та життя, а все надармо, бо гетьман того не хоче...
Повинуючись наказові гетьмана, наказав своїм людям із замку уступити на свої давні місця.
Полковник Головацький стояв із своїм військом від галицького передмістя. Він теж не покидав свого замислу здобути кляштор кармелітів обутих. Ще з ночі наказав копати шанці при Гончарській вулиці, та коли вони були вже готові, спровадив сюди військо, що мало вранці йти до наступу. На перехрестю теперішніх вулиць Баторія і Федри стояла Богоявленська церква. її вибрав Головацький за вихідну точку
До нього зголосився якийсь маляр — українець, котрий добре знав кармелітський кляштор, і вказав найслабше місце, куди можна у кляштор вдертися.
Корніенко вийшов від гетьмана, мов п'яний. Усі його оповідання пропали, мов роса від променів сонця, Здавалося йому ще, що своєю оповіддю переконає гетьмана й наклонить його до зміни постанови. Та переконався, що його надії показалися дитинячі, що волі гетьмана ніхто не перемінить. Значиться, що Львів остане й надалі в польських руках, а православні в неволі. А він їх так полюбив своїм молодечим палким серцем, так бажав помогти їм.
— Хай я пропаду, коли такого кінця дожив. Хіба ж я маю що втратити? Бездомний сирота... ще доживу того, що гетьман знову пустить панів на Україну, віддасть їм маєтки, поверне й лютий Ярема та й мене в підданство заверне...
Його душа була така прибита, серце так накипіло безвихідним горем, що забув і на те, що йому було найдорожче, забув на дорогу дівчину, котра його у любім Чигирині визирає кожної години. Тепер він жив і хотів жити лише для України. Вона, безталанна, зірвалася до нерівного бою, скинула ярмо, й здавалося, що прийшла для неї хвиля визволення, що Бог її помага. Та ось недотепні люди, керманичі, знову її в ярмо заженуть. Корніенко у той мент навіть гетьмана, свого добродія, зненавидів. Наважився не жити.
Авжеж, сам на себе руки не наложу, та смерть таки собі знайду, лицарську, славну смерть, щоб опісля ніхто не докоряв мені, що я боягуз. Я теж козак.
З такою думкою поплентався вслід за полковниками, котрі ще стояли у Чорноти при артилерійній позиції. Він чув їх розмову, а від того ще більше розпирала його досада на гетьмана.
"Дійде ще до того, що гетьман перестане бути легендарним героєм, що військо зневіриться й піде проти нього.
То й я повинен обороняти його, бо він мій добродій. Та чи я зможу таке робити? Я виступав би тоді проти провидіння, бо він змарнував даний йому Богом талант. Не хочу такого кінця діждати, не хочу бачити, як мої мрії підуть нанівець, як їх осінний вітер рознесе".
Він блукав довго по таборі, заходив у різні частини, прислухався до того, що говорили козаки, та ще більше переконувався в тому, що його побоювання можуть справдитись. Надвечір вернув на квартиру. Ніяка робота його не бралась, гетьмана виминав, а коли гетьман закликав його до себе, він вимовлявся, що нездужає, що йому болить голова, і гетьман цьому повірив та вже не давав йому ніякої роботи.
Корнієнко дослухувався, що буде. Довідався, що перший наступ Кривоноса на замок не повівся. Це його ще більше знеохотило до життя. Та ось зараз на другий день прийшла вістка, що Кривоносові таки пощастило, значиться, що сила таки є й тільки б її використати. Та знову, на превеликий свій смуток, почув, як гетьман на Кривоноса сердився за непослух, як наказав йому спинити ворожі кроки. Він те все чув, бо його квартира була обіч гетьманської.
Він наважився...