Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Майже щоночі чекав мовчазних людей у плащах. І врешті не нитримав — записався добровольцем в армію. Лише там, натягнувши військовий мундир, зіткнув спокійніше.

З роками потайна недовіра до фюрера щезла зовсім. Гітлеру пес так чудесно вдавалося, він та^ блискавично здійснював спої плани, що обожнювання великої цієї людини стало найголовнішою ознакзю німецької нації, а безоглядне служіння йому — священним громадським обов'язком. "Дойче, дойче юбер аллес!" — неслося над сп'янілою Німеччиною, і наш липдевірт крокував бадьоро проспектами Відня, бруківками

I Іраги, чистенькими Вуличками Копенгагена і проспектами

II а рижа.

І хоч він не впадав у молитовний екстаз, слухаючи Гітлерів голос, однак мусив був визнати, що недарма поставлено його па чолі Німеччини. Дещо в офіційній пропаганді йому здавалося смішним і наївним, вульгарним і грубим або й надмірно жорстоким (він не був, наприклад, прихильником гітлерівського винищення цілих народів і рас), але війна є війна, солдат є солдат, і коли йому наказують іти в чужу країну й стріляти, він змушений робити це, бо інакше, на жаль, не можна завоювати собі місця під сонцем. Так уже влаштовано світ: сильніший завжди поборює слабшого, доля ж слабшого — коритися силі.

За станом здоров'я його списали у тилові частини. Потім, посівши оце тепленьке місце, ляндсвірт запопадливо заходився виконувати свої обов'язки. Бракувало машин і тягла, ці кляті варвари, відступаючи, знищували все що могли, а гауляйтер, який провадив нещодавно нараду, і слухати не хотів про якісь там труднощі. Вимагав лише одного: Німеччині потрібен хліб — якомога більше хліба і м'яса. 1 вони — ляндсвірти — відповідатимуть за кожну зернину нового врожаю. Тому й дратували його кожен сніп, що валявся в полі, кожна копа, незвезена в скирту. І чим довше їздив ляндсвірт шляхами Хоролівки, тим частіше приходив до думки — слов'янська раса інертна й ледача, і для неї потрібен добрий канчук, аби примусити працювати по-справжньому.

Тарасівка теж не була винятком: позираючи у вікна машини, бачив ляндсвірт ту ж саму картину: німо й безлюдно. І те найбільше дратувало ляндсвірта. Здавалося, місцеві жителі навмисне не виходять у поле.

Приїхавши в село, розмовляв з "начальством" Тарасівки гнівним тоном. Кричав, що не дозволить гноїти хліб, бо ж німецька армія прийшла сюди не для того, аби голодувати.

Тарасівське "начальство" стояло мовчки, не розуміючи жодного слова. Аж коли ляндсвірт, витираючи мокру потилицю, знеможено махнув рукою перекладачці і та розтулила рота, врешті втямили, чого ж гнівається німець.

Подальша розмова проходила у спокійніших тонах. Цьому сприяло, може, те, що ляндсвірт натомився од крику, а може, й те, що відома на всю Хоролівку викладачка німецької мови Інга Карлівна все перекладала інертно й безбарвно. Та й Івасюта, і Приходько, тим більше комірник ні в чому не перечили німцеві. Обіцяли завтра ж вигнати людей у поле. Ось тільки молотити нема чим.

— Машину пришлемо! — відповів сердито німець. Спитав потім, скільки в селі працездатних. Нагадав, що

трудова повинність розповсюджується на всіх, за будь-яку спробу ухилятися од роботи кожного чекає найсуворіша кара. Врешті заспокоївся.

Оголосив, що віднині в Тарасівці діятиме земельна громада. Він зараз же, негайно, мусить призначити голову громади.

Почувши про нову посаду, комірник, який досі ховався за спину Івасюти. виставився наперед.

— Ви хто? — ткнув у нього пальцем ляндсвірт.

— Я — в поліції.

— Ось ви і будете головою земельної громади,— вирішив ляндсвірт. Склав мокру хустину, звів із стільця опасисте тіло: — А тепер я хочу подивитися, що лишилось од вашого колгоспу.

Обійшовши порожнє колгоспне подвір'я, наказав зібрати всіх коней і звести докупи, а також подбати про реманент. Поворушив губами, мов збираючись ще сказати щось, але так і не знайшовся на слові. І тоді Івасюта, скориставшись нагодою, запросив пана ляндсвірта на сніданок.

За стіл сіли всі: ляндсвірт з Інгою Карлівною, Івасюта з дружиною, Приходько й комірник. Олька — рум'яна, весела, наряджена, упадала коло ляндсвірта: сіла коло нього близенько, ще й одним рушником заслала його і свої коліна. Ляндсвірт пітнів од такої уваги, а Інга Карлівна огидливо копилила губи. Та Ольці наплювати на те — хотіла будь-що заволодіти увагою німця. Вона перша й налила з графина собі й ляндсвіртові, і коли німець обережно попробував підозрілу на колір рідину, голосно сказала до нього:

— Е, ні, в нас так не годиться! Пити тільки до дна! Ось так! — І перехилила чарку, ще й поставила денцем угору.

— Гут! Гут!..— розсміявся ляндсвірт та хильнув і собі. Хильнув і викотив очі: самогонка ж градусів сімдесят, як не більше.

— Огірочка беріть, помідорчика...— не одставала Олька.

Змусила згодом випити й другу, пильнувала за тим. щоб у німця була повна тарілка. І чим дужче п'янів ляндсвірт — п'янів і потів, тим строгішою, суворішою ставала Інга Карлівна. І Іе доторкнулася майже до їжі, хрч Іван старанно й пригощав,— од кожного її слова (треба ж перекладати балачку свого шефа) так і віяло холодом. —

Під кінець ляндсвірта розвезло зовсім. Згадав, що в молодості мріяв стати вчителем — любив дуже дітей. Учні й досі лишалися його мрією. Звівся раптом, сказав:

— Я хочу подивитися школу. Так. Зараз...

А коли Йван сказав, що в школі нема навчання, бо війна ж, ляндсвірт перекинувся на інше:

— Тоді я хочу поговорити з вашим учителем.

І як його не вмовляли, що й учителів, вважайте, немає, він з упертістю п'яної людини стояв на своєму.

Нічого не лишалося робити — треба було викликати когось з учителів.

Однак ляндсвірт уперся і тут. Викликати? Навіщо? Він хоче побачити, як живе місцевий учитель. Йому, ляндсвіртові, дуже цікаво.

Отут Іван і згадав свою мачуху:

— Ваша вчителька дома? Приходько відповів, що вдома.

— Тоді пішли.

Іван звівся, встали й гості. Олька одразу ж пов'язалася барвистою хусткою, походя заглянула в люстро, взяла ляндсвірта під руку і, мов і не було чоловіка поруч, міцно притулилася до

НЬОГО:

— Я з вами йтиму. Можна?

Так і йшли селом: попереду ляндсвірт з Олькою попідручки, позаду сердитий на жінку Іван з перекладачкою, за ними підтюпцем — комірник, а останній уже — Приходько.

Коли з шумом і тупотом увалились до хати, Тетяна обмерла. Розмовляла саме зі своїми учнями — першокласниками, що прийшли її провідати: двома дівчатками й хлопчиком. Діти, побачивши німця, теж заклякли, а Івась, який майстрував щось за столом, застиг з ножем у руці.

Однак німа ця картина тривала недовго: Олька, яка все ще не одпускала німця од себе, привіталася голосно: "Приймайте гостей!" — і ляндсвірт нарешті одірвався од неї. Підійшов, похитуючись, до Тетяни, яка сиділа туман-туманом, скинув високого офіцерського кашкета, поклав його на ліву, в лікті зігнуту руку, галантно пристукнув закаблуками:

АНАТОЛІЙ ДЇМАРОВ

— OTTO Занцвіг!

І не встигла зовсім уже скам'яніла Тетяна ворухнути вустами, як він ухопив її руку і, похитнувшись, приклався до неї мокрими губами.

Згодом, коли Тетяна прийшла трохи до тями і змогла відповідати на запитання цього дивовижного німця, зав'язалася розмова.

Тетяна одразу ж упізнала Інгу Карлівну: її знали усі учителі Хоролівського району. Інга Карлівна була набагато старшою од Тетяни — учителювала вже тоді, коли Тетяна лише навчалася, і тоді була така ж суха і строга, як і зараз. Від неї завжди віяло таким врівноваженим холодом, такою зверхністю, що в кожного, хто стикався з нею, одразу ж псувався настрій.

Знали її й усі мешканці Хоролівки, й докволишні селяни, особливо ті, що вчащали на базар: Інга Карлівна частенько-таки відвідувала це місце торгу і виторгу. Йшла, пряма, як палиця, поміж рядами, і всі людські голоси одскакували од неї, мов од холодної брили. Навіть у найтіснішому натовпі їй одразу ж звільнялася пряма, як лінійка, дорога. Вона ж на людей і не дивилася, їх мовби й не існувало для неї, її цікавило лише те, що лежало, стояло, ворушилося, стріпувалось на довжелезних рядах. Не вибирала й не торгувалася: брала одразу ж і клала до чорної сумки, мовчки діставала гроші, скільки, на її думку, це коштувало, і йшла собі далі. І ніхто не смів їй заперечити чи завернути, щоб доплатила. Навіть хоролівські бублейниці, загальновизнані цариці всіх ярмарків, яких і міліція обходила десятою дорогою,— ковтали на якусь мить гострі свої язики, коли Інга Карлівна виростала над ними.

Тож Тетяна не могла не впізнати німкеню, Інга Карлівна ж мов і не стрічалася зі Світличною: навіть їй не кивнула. Сиділа, пряма й строга, перекладала, що говорив її шеф.

Ляндсвірт насамперед поцікавився, хто оці дівчатка й хлопчик.

— Це мої учні,— відповіла тихо Тетяна.

— О, учні! — розчулився ляндсвірт.— Які милі діти! — Він простяг руку, щоб погладити дівчинку, яка стояла ближче до нього, але та одсахнулася, притулилася до вчительки. Обличчя ляндсвірта стало ображене, розчароване:

— Які дикі діти! — сказав він, звертаючись до Інги Карлівни. Пригадав, як сам навчався у школі, запитав, наслідуючи

мімікою свого давнього вчителя:

— Хто мені скаже: скільки буде, як до двох додати чотири?

Діти налякано мовчали. і

Горнулися до Тетяни, і з них не можна було вирвати

жодного слова. Ляндсвірт, почекаівши, знову звернувся до Інги

Карлівни: {

— Невже вони такі нерозвинені?

Інга Карлівна лише всміхнулася, сухо й зневажливо. Тоді ляндсвірт, зупинивши свій погляд на хлопчикові, вдався до ще одного педагогічного заходу:

— Як тебе, хлопчику, звати?

Кілька разів повторив запитання, аж поки хлопець поворушив вустами:

— Петро.

— А де твій тато?

На цьому, власне, й скінчилася педагогічна розмова, бо Петро зиркнув на німця і вже голосніше сказав:

— Мій тато б'є фашистів!

У хаті аж задзвеніло од наляканої тиші. Зіщулена Тетяна чекала, що німець зараз накаже заарештувати її разом із учнями, ляндсвірт же не так сердито, як вражено вигукнув:

— О, більшовик? Комуніст?..

— Який там він більшовик! — урешті здобувся на слово Васильович: він один, здається, не розгубився зовсім.— Мале, дурне — не знає, що й каже...

Як переклала Інга Карлівна слова Приходька, ніхто не знак Щось проджеркотіла, а ляндсвірт вибухнув довгою тирадою. Тетяна зрозуміла лише те, що німець, здається, не збирається її арештовувати, хоча й дуже розгніваний.

Після цього гості одразу ж пішли.