Біль і гнів - Дімаров Анатолій
Ольга на чоловікову погрозу тільки здвигнула зневажливо плечем.
Іван понипав, понипав з кутка в куток, глянув раз-удруге на стіл, де в мисці холонула картопля, а в пляшці та чарці стояла горілка: Корній так і не випив другої чарки. До столу не сів, хоч дуже хотілося їсти: вранці як поснідав, то більше нічого й не їв. Просити ж у дружини не хотілося, ще сердився на неї. Скинувши ремінь, Іван демонстративно пішов до другої кімнати. Роззувся, роздягнувся, ліг у постіль, довго й сердито рипів ліжком. І ще довше не міг на голодний шлунок заснути. Прислухавсь мимоволі, що там робить Олька, але в тій кімнаті мов вимерло, і застигло лежала світла доріжка, що прослалася од дверей.
Ольга довго не йшла. Іван уже задрімав, коли вона врешті з'явилася: лягла на краєчку, до нього спиною. Напівсонний, Іван поклав на плече їй руку — Ольга різко її відкинула, ще далі одсунувшись, і Йван, прочунявшись, ураз пригадав і Корнія, і те, як Ольга сиділа за столом, коли він вирядив Пекельного з хати. Буде тепер кілька днів дутись на нього, не розмовлятиме — і йому світ білий буде немилий. "Ех, життя собаче!" — засопів і посунувся з ліжка: захотілося покурити. Натягнув штани, взув чоботи, накинув поверх сорочки шкірянку, вийшов надвір.
Холодок одразу ж крижаним струмочком побіг за пазуху — щільніше звів поли шкірянки, втягнув у себе дим, і йому враз мов стало тепліше. Ніч нависала над ним, спокійна і тиха, небо переливалося чистими зорями. Іван уперше подумав, що він давно вже не чув оцієї первозданної тиші: там, на Донбасі, весь час гупало, стогнало, лящало залізо, а зірки в небі меркли од приземних вогнів. Тут же ніде не шелесне. Аж не вірилося, що десь гримить війна, полум'яніють заграви. Село лежало мирне і тихе, війна мов пронеслася над ним, не лишивши сліду.
Докуривши цигарку, пішов^о хати.
У ніс із порога ударило картопляним застояним духом. Іван тихцем прокрався до столу, намацав миску, став одну за одною тягати холодні слизькі картоплини. Заморивши черв'яка, поліз через Ольку в ліжко...
Повернувшись додому, Васильович теж довго не лягав спати. Не встиг повечеряти, як тут сусіди: Глекуха Дмитро і Заволока Павло. Глекуха мов іще більше заріс чорною щетиною — тільки очі поблискували з тієї неймовірної зарості, Заволока ж сяяв чисто поголеним круглим обличчям: ані зморщечки на тому лиці, хоч чоловікові вже за п'ятдесят! І що б з ним не скоїлося — усе всміхається.
Посідали на лаві — ближче до дверей, чекаючи, поки господар повечеряє. Мовчки лаштували цигарки, мовчки закурювали. Данилівна, аби це було раніше, нізащо не стерпіла б: вирядила б дорогих гостей надвір, бо страх не любила тютюнового духу, нині ж тільки сиділа й зітхала, на чоловіка насупленого крадькома поглядаючи. Поруч з нею сиділа й Тетяна — принишкла, повна чекання тривожного: прокотилася чутка, що всіх учителів забиратимуть до Німеччини. Тетяна вже встигла й до Зінаїди Кіндратівни збігати, і пожуритися разом з нею, й наплакатись. "Ви ж, як мене заберуть, догляньте за ним!" — просила Данилівну. А оце, відколи приїхав Васильович, місця собі не знаходила. І вже їй здавалося — Васильович навмисне одмовчується: не хоче її убивати одразу.
Повечерявши, "староста" вийшов з-за столу, підсів до дядьків Закурив, спитав трохи з докором:
— Що, мужики, дожилися до нового порядку?
Ті й дух затаїли. Васильович же затягнувся кілька разів та й пригасив обережно цигарку. Сховав до кисета, важко зітхнув:
— Отак-то воно.
Став розповідати, що чув і що бачив сьогодні в Хоролівці. Знав же, за чим прийшли сусіди до хати! Знав і те, що кожне слово його буде передане далі, тому й говорив обережно, з оглядкою: якщо є ще смалець у голові — самі здогадаєтесь, що і до чого. Слухаючи Васильовича, Глекуха насував брови аж на очі. Заволока ж продовжував усміхатися, наче бозна-які приємні новини розповідав господар.
— Та-ак, заллють, знацця, сала за шкуру,— озвався Глекуха.
— А чого ж вони прийшли — христосуватись?
— Не чули, як із земелькою?
Щодо землі, дядьки, сказано так: на землі робитимемо, як досі робили, а що вродить, те вже німець ділитиме. Що собі забере, що на посів, а що, може, її нам...
— Це що ж: знову колгосп?
— Не колгосп — земельна громада.
— Еге ж: той же кожух, тільки шерстю нївиворіт. Щоб легше скубти було...
Сусіди знову потяглися до кисетів. Не видумав би чорт тютюну — що люди й робили б! Покадили-почадили і знову почали обережну розмову:
— Кажуть, що зерно все наказано звезти?
— Яке зерно? — вдав, що не втямив, Васильович.
— Та оте... що роздавали. Я, звісно, не брав, нащо воно мені, а люди ж брали... То кажуть, що списки Івасюта найшов: хто скіки взяв.— І по тому, як насторожено завмерли обоє, догадався Васильович, що й вони не обійшли тієї комори.
— Не знаю,— сказав по паузі.— Тільки навряд. Списки Твердохліб із собою забрав, а ніхто ще не чув, щоб його упіймали. Так що навряд, чи є в Івасюти оті списки...
— А комірник?
— Що ж комірник. Він же всім не одважував. Кого згада, а кого й ні... Тож люди й повинні нести — кому скільки совість підкаже.
Дядьки повеселішали — зрозуміли Васильовича.
— А як там на хронті? Не казали нічого?
— Казали, чого ж...— Васильович одразу ж пригадав білогвардійця і оту указку його, що літала по карті.— Вірити німцям, то їм уже ні з ким і воювати...
— А з ким же вони тоді досі воюють?
— А Бог його зна.
Обоє обережно посміялися. А Васильович пригадав і розповів, що в Королівській школі німці влаштували шпиталь: люди кажуть — щодня свіжих привозять. Тож якщо возять поранених, то таки хтось у них та стріляє!
— А стріляє,— хитнув головою Заволока.— Поранених возять, вбитих у землю закопують.
— Чув я, що в Хоролівці й кладовище є їхнє,— встряв Глекуха.— Не бачили?
Васильович кладовища не бачив. Може, десь і є, тільки йому — ніколи було по місту бродити.
— Воно, звісно, ніколи,— погодився Глекуха.— Тільки, кажуть, хрестів там, як лісу. І на кожному — шапка залізна. На голові як носив, то й на хрест нап'яли.
— Еге ж, вони, німці, віруючі. Бачили люди, що Гі на пряжках у них написано: Бог з нами.
Ще погомоніли про те та про те. та й стали прощатися. Що пора уже й честь знати, бо хазяїн натомився з дороги, та й Івасюта об'явив комендантську годину: тільки стемніє — носа не вистроми на вулицю. Воно їм обом вулиця та й не потрібна: підуть городами, але береженого Бог береже. Глекуха тільки вже на порозі спитав у Васильовича, як бути з сіном. На луки ж не підступииіся. Васильович сказав, що днями поїдуть у табір військовополонених — вибирати мінерів.
Зачувши про табір, дядьки зупинилися.
— Не чували: тарасівців там нікого немає? Васильович того не знав. Ось поїде — подивиться.
— Ви ж там розпитайте!
Пообіцяв — у самого ж син на фронті. Он і Данилівна: почула про табір, аж стрепенулася. І не встигли за гістьми зачинитися двері, як вона до чоловіка: коли будуть їхати, чи не можна і їй? Васильович відповів, що точно не знає: все од Івасюти залежить. Й аж тепер мовби побачив Тетяну: сиділа, все не насмілювалася спитати про своє.
— Ну, Олексіївно, можете спати спокійно. Тетяна аж спаленіла — зраділа.
— Спасибі, Васильовичу!
— Не мені: панові бургомістрові дякуйте,— відповів Приходько.— Він же вам і кланявся...
— Мені? — вражено Тетяна.
— Вам. Пам'ятаєте отого чоловіка, що вас, дай Бог пам'яті, ще у тридцятому провідував?
— Олег? — вирвалося мимохіть у Тетяни.
— От-от, вони самі! Бургомістром теперечки. Як узнав, що я з Тарасівки, одразу спитав: "Світлична й досі у вас вчителює?" — "•У нас",— кажу— "То кланяйтесь од мене".
Тетяна вже ні про що й не розпитувала: попрощалася, зиічена пішла на свою половину. Було так соромно, мовби вона ще мала якусь до Олега причетність. І те, що він пішов служити німцям, поклало пляму й на неї.
Зайшла до кімнати, притулилася чолом до холодної темної шибки. "Бургомістр". Слово було чуже і важке — од нього так і війнуло холодом, як од цієї застиглої осінньої шибки. Тетяна ніяк не могла пов'язати його з Олегом.
Сходку, що її хотів скликати другого дня Івасюта, довелося відкласти: вранці до Тарасівки прикотив ляндсвірт району.
Це був опасистий німець, з брезклим обличчям, з мішками попід очима. Розповнілий — безперервно витирав гіпертонічну потилицю великою хусткою.
Ще в тридцяті роки, коли Гітлер прийшов до влади, він, як і значна частина його співвітчизників, скептично висловлювався про нового рейхсканцлера: надто вже несолідною була постать колишнього єфрейтора з оперетковими вусиками. До того ж Гітлер був занадто галасливий, а в добропорядній бюргерській сім'ї майбутнього ляндсвірта насамперед цінували спокій, порядок і тишу. І батько ляндсвірта, міцний іще дідуган, не раз казав, презирливо тикаючи пальцем на штурмовиків, що проходили МИМО:
— Ця публіка недовго протримається при владі.
Однак минали місяць за місяцем, а "публіка" й не думала щезати. Гітлер був проголошений фюрером, месією покривдженого німецького народу, і майбутній ляндсвірт усе більш відчував, як у його нутро заповзав страх. Страх перед тим, що хтось пригадає його необережні слова, сказані три-чотири роки тому, і за ним прийдуть оті мовчазні люди в цивільному, яких боялися навіть найлояльніші обивателі. Ловив себе на тому, що боязко оминав кожного перехожого в капелюсі й плащі, як мимоволі втягував голову в плечі, коли помічав на собі чийсь погляд.
Став ретельно відвідувати всі мітинги, й зборища прибічників нової влади. Отоді й нажив нездорову опасистість: жодні збори, жоден мітинг нових можновладців не обходився без традиційного кухля пива. Бо ж вважалося — чим більше пива ти споживаєш, тим чистіші твої перед фюрером наміри. Ото й майбутній ляндсвірт перехиляв кухоль за кухлем, накачуючись ним по самісіньку зав'язку.
Минав час, і навіть батько ляндсвірта, старий буркотун, змушений був прикусити язика. Вулицями ходила поліція, настав порядок, "орднунг", що його вище за все цінував обиватель. До того ж усіма обожнюваний фюрер виводив Німеччину в шеренгу великих держав. "Наш фюрер! Наш великий фюрер!" — похитували бюргери розчулено головами і піднімали за здоров'я Адольфа ті ж кухлі з добре звареним німецьким пивом. І майбутній ляндсвірт уже не те що сказати — подумати не міг би чогось богохульного на адресу цієї великої людини!
Однак страх, що рано чи пізно, а йому таки пригадають необережно мовлені колись слова, все частіше кублився в ньому.
