Янкі з Коннектікуту при дворі Короля Артура - Марк Твен

розправитись із своїми ж братами в ім’я інтересів спільного гнобителя. І вугляр, і його жінка, видно, вважали, що у випадку, коли людина, приналежна до їхнього класу, свариться зі своїм лордом, прямим, природним і законним обов’язком простолюду є згуртуватися навколо пана й битися за нього, не питаючи, на чиєму боці правда. Наш хазяїн допомагав вішати своїх сусідів, допомагав завзято, хоч добре знав, що проти них немає ніяких вартих уваги доказів, а є тільки невиразна підозра; але ні він, ні його дружина не вбачали в цьому нічого страшного.

Прикро було спостерігати таке людині, що мріяла про республіку. Я згадував пізніші часи, згадував, як через тринадцять століть «білі злидарі» нашого Півдня, котрих одверто зневажали й утискували рабовласники й котрі бідували саме через те, що навкруг існувало рабство,- як ці бідняки боягузливо допомагали рабовласникам у всіх політичних заходах, спрямованих на підтримку й увічнення рабства, і як вони врешті взялися до зброї й пролили свою кров, намагаючись запобігти знищенню саме того укладу життя, який позбавляв їх людської гідності. В цьому аж ніяк не героїчному епізоді історії «білі злидарі» мали хіба єдине виправдання: в душі вони ненавиділи рабовласників і усвідомлювали ганебність своєї поведінки. Цьому почуттю не судилося виявитись, але воно було й за сприятливих обставин могло б знайти собі вихід,- а це вже щось та важить, бо свідчить, що в глибині душі людина залишається людиною, навіть коли людяність її не пробивається назовні.

Незабаром я пересвідчився: наш вугляр був рідним братом тих «бідних злидарів» Півдня, що мали з’явитись у далекому майбутньому.

Королю набридло слухати нас, і він нетерпляче мовив:

- Якщо ви будете цілий день теревенити, правосуддя не звершиться. Чи не сподіваєтеся ви, що злочинці сидітимуть у себе вдома? Вони давно вже намастили п’яти салом, вони не чекають на вас. Ідіть і скажіть, щоб у погоню за ними відрядили вершників.

Жінка дуже зблідла, на обличчі її чоловіка з’явився розгублений, нерішучий вираз.

Я втрутився, сказавши:

- Ходімо, друже, я трохи пройдуся з тобою й покажу, в якому напрямку їх треба шукати. Якби вони просто ухилялися від сплати податків або вчинили якесь інше дрібне порушення закону, я б, може, і дозволив їм безкарно втекти. Але сам розумієш: вони вбили знатну людину, підпалили її будинок,- а це вже інша справа.

Останнє я сказав для короля, щоб заспокоїти його.

Коли ми вийшли на дорогу, вугляр оговтався, хода його стала твердішою, але особливо він не поспішав. Помовчавши трохи, я спитав:

- Ці люди - твої родичі? Двоюрідні брати?

Він пополотнів так, що цього не міг приховати навіть грубий шар вугільного пилу на його обличчі, і, затремтівши всім тілом, зупинився.

- Господи боже! Звідки ти знаєш?

- Нізвідки. Просто здогадався.

- Сердешні хлопці, вони пропали! А такі славні хлоп’ята!

- І ти справді збираєшся виказати їх?

Він не знав, як поставитися до мого запитання, але про всяк випадок невпевнено відповів:

- Т-так.

- Тоді знаєш, хто ти? Мерзенний негідник!

Він зрадів так, наче я назвав його ангелом.

- Зроби ласку, промов ті гарні слова знову, брате! Виходить, ти не продаси мене, якщо я не виконаю свого обов’язку?

- Обов’язку? Обов’язок у тебе один - тримати язика за зубами, дати цим людям утекти. Вони молодці, зробили те, що треба.

Вугляр слухав мене задоволено, але не без остраху. Озирнувшись і пересвідчившись, що на дорозі, крім нас, нема ні душі, він стиха спитав:

- З якої ти країни, брате? Де ти навчився мовити такі небезпечні слова й не боятись?

- У них нема нічого небезпечного, коли я кажу їх людині одного зі мною стану. Ти ж нікому не скажеш, що почув їх од мене?

- Я? Навіть якби мене четвертували!

- Гаразд, тоді слухай мене далі. І можеш повторяти це, де хочеш,- я не боюсь. По-моєму, ви вчора зробили чорне діло, закатувавши безневинних бідняків. А старий барон дістав по заслузі. Якби моя воля, я б усіх панів відправив слідом за ним.

Зляканий, пригнічений вираз зійшов з обличчя вугляра, він пожвавішав і дивився тепер на мене сміливо й відкрито.

- Навіть коли ти шпиг, а слова твої - тільки пастка, слухати їх так приємно, що заради такої втіхи я б і на шибеницю пішов. Я почуваюся мов та людина, що ціле своє життя ходила голодна й нарешті наїлась досхочу… Ну, а тепер ти вислухай мене до кінця і, коли хочеш, іди донось. Я допомагав вішати моїх сусідів тому, що мене самого повісили б, якби я не кинувся на захист мого пана. І всі інші допомагали з тієї самої причини. Сьогодні всі радіють, що здихалися його, але вдають тугу й проливають облудні сльози, щоб не занапастити себе. Ну, от я й сказав, усе сказав! І ніколи ще слова не залишали такого приємного смаку на моєму язиці - заради цього смаку варто навіть накласти головою. Веди мене тепер куди завгодно, хоч на страту,- я готовий.

Бачте, я мав-таки рацію. Людина завжди залишається людиною. Століття утисків і знущань не можуть позбавити її людяності. Той, хто вважає, що це помилка, помиляється сам. Так, будь-який народ має в собі досить сил і завзяття, щоб створити республіку, навіть такий уярмлений народ, як російський, і такий слухняний і затурканий, як німецький; треба тільки розбудити в народі приспані сили, і він повалить і затопче в багно будь-яку монархію, будь-яку знать. Сподіваюсь і вірю, що ми ще багато чого побачимо. Спершу переінакшену монархію, поки житиме Артур, потім - знищення трону, скасування прав і привілеїв дворянства й примусове прилучення дворян до суспільно корисної праці, водночас - впровадження загального виборчого права й передача влади назавжди до рук тих людей, з яких складається народ. Так, я ще не мав підстав зрікатися своєї мрії.

 

Розділ XXXI
МАРКО

 

 

Далі ми йшли без поспіху, жваво розмовляючи. Нам треба було згаяти стільки часу, скільки пішло б на те, щоб дістатися до сільця Аббласур, навести слуг закону на слід убивць і повернутися додому. Дорогою я, як завжди, відколи опинився в королівстві Артура, розважався спостереженнями, що ніколи мені не набридали, даючи багату поживу думкам, а саме - дивився,