Апостол черні - Кобилянська Ольга
Тета сплеснула з зачудовання руками.
— Ти зворушуєшся, Юліяне! Я тебе розумію, але вибач, якби ти все знав і роками бачив, що бачили мої очі і чули мої вуха, то ти не дивувався б. Дора стала для нього лише оруддям для його національних і честолюбивих цілей!..
Після цього розказала, як зверталася за поміччю для нього до давнього знайомого її покійного чоловіка — купця Вартана, вірменина, і як він піддав проект подружжя з наймолодшою донькою панства Гаджі.
Юліянові кров ударила в лице.
— Що це, люди зійшли з розуму? — крикнув, — мене женити? Що це знову за рахунок?
— Ти їй мав подобатися, сину, чого ж тут гніватися?
Юліян усміхнувся. Перший раз по кількох тяжких днях вона побачила його усміхненим.
— Це ж того вірменина, Вартанова фантазія. Йому заблисла надія на добре "посередництво" з одної і другої сторони!
— Але ж ні! — переконувала пані Рибко. — Від святкування заручин обох сестер, Юліяне, наймолодша дівчина заєдно про тебе маячила, а її родичі, хоч і всміхалися зразу з того, згодилися остаточно після наради з Вартаном покрити твої довги разом із кавцією під умовою, що заручини мали б відбутися зараз, а вінчання аж два роки пізніше, бо дівчатко має щойно шістнадцять літ.
— Ні, ні, нехай добродій Вартан не робить проектів без господаря! Досить уже тих крутійств у таких справах, як подружжя, досить торгів і визискування людських крутих ситуацій! Нехай мене полишуть власній долі!
Сказавши це, подякував теті за її щирі заходи і попрохав не побиватися більше за ним, ані не втягати таких дорадників, як Вартан.
*
Уже третій день не стрічав Юліян Дори, ані її не бачив. Вислав їй листа з докладним змістом його розмови з дідом, прохаючи забути його. Найліпше буде для них обоїх, як він сам вибереться до Америки[131].
Дора бачилася з дідом лиш при обіді і нічого не говорила, а він сам мовчав. Виходило, коли Юліян не з’являвся в нього, справа скінчилася. А проте Дора думала з німою завзятістю, що треба було щось діяти. В її голові думки не спочивали, особливо, коли дивилася на гору поза каштановою алеєю, де темніли стіни шкільного будинку на білому сніжному тлі. Не надумуючися довго, вийшла з хати, пішла до стайні, вибрала коня і пустилася верхи. Завернула в ліс у надії, що Юліян десь з’явиться, відтак в околицю залізничного двірця, — може, саме виїжджає?… Звідти навскач погнала на міську дорогу. У повороті почула в околиці економії гук двох вистрілів раз за разом. Кінь здригнувся, насторожив уха, і вона стримала його. "Хтось полює", — подумала і поїхала далі.
Недалеко своєї хати пізнала в одній жіночій постаті маму Юліяна. Вона йшла нерівним кроком і плакала. Єдина гадка Дори була про Юліяна, і вона спитала, що з ним могло статися? Захорів тяжко чи від’їхав?
Пані Цезаревич оповіла їй, як вона ходила з проханням спасти свого сина грошовою позичкою і як Юліянові не лишається нічого іншого, крім виїзду до Америки, чого вона не переживе.
Дора кинула поводи коневі на шию, щоб сам вернувся на економію, і сама пішла пішки. Дома кинулася у вогкій одежі на канапу, підсуваючи руки під голову, заплющила очі. Великі сльози котилися з її очей, а вона лежала непорушно, сама не знала, як довго.
*
Юліян, вернувшись від Альбінського, чекав дома три дні, але чому — сам не знав. Міг би був так само вже і на другий день від’їхати, знаючи, що і так не може прийняти поданих йому умов. Тільки неописана туга тримала його ще на місці. Коли вернувся з лісу, витягнув із кишенібравнінґ і поставив його на столі. Його очі спочили на зброї. Ні, ні, хоч яке його становище безнадійне, тут, де жила його мама, він цього не зробить, хоч би і не виїхав за море. Батько залишив її та наймолодшу сестру на нього. Його смерть вбила би маму, бо її здоров’я і так павутинне. Стояв і роздумував, аж почув, як двері ледве чутно відчинилися. Шелест примусив його оглянутися.
— Дора!.. пані Вальде, ви…?
Вона не відповіла, а поглянула на нього великими очима.
— Чи ви до Оксани? Вона, мабуть, ще не вернулась зі школи. Я не знаю…
— Ні, Юліяне, я приходжу до тебе.
— До мене?
— Так. Я прийшла тебе просити, щоб ви… ти не виїздив до Америки, для добра твоєї мами і мого. Не роби цього!
— Ти просиш мене не виїжджати, а проте повірила дідові, що я лише для маєтку старався за тебе. І подякувала йому за це.
Ледве замітний болісний усміх заблукався на її устах.
— Юліяне, дідо боровся проти тебе і закрився моєю особою. Я повторяю ще раз, що прийшла тебе просити, щоб ти не їхав за море, — і зробила рух, якби хотіла піти, але він станув на її дорозі.
— Говорити тобі про свою любов, коли, може, дідо переконав тебе, що мені не можна вірити?
— Пусте, переконував, чи ні, — відповіла нервово, — але знай, що твоя мама була по обіді в мого діда, шукала помочі для тебе, щоб ти не мусів виїжджати… ах, Юліяне!
— Жебрала за мене! — крикнув він.
— Вона це з любови для тебе зробила, з розпуки, але він відмовив!
Побачила на столі револьвер, узяла його в руки й оглядала хвилинку.
— То ти недавно стріляв в околиці економії? — спитала.
— Я, Доро, — і відвернув очі.
— Чому?
— Аби, аби… не носити набитого з собою…
Вона глянула ще раз на нього, зморщивши брови.
— А є ще який набій?
Він відобрав рішучим рухом зброю з її рук і поставив нагору на шафу.
— Так, є ще один.
— То треба його вибрати або вистрілити.
Він усміхнувся.
— Дай спокій. Краще сідай, я щасливий, що тебе бачу.
— Я не прийшла сидіти, дай револьвер.
— Мужчині, може, дав би, але тобі не дам.
— Гадаєш, я не вмію з такими річами обходитися? Егон мене вчив. І він був військовий.
Юліян не послухав. Узяв її руку і підніс до уст.
— Пані Доро Вальде! Я не знаю, чи ми ще побачимося. Я мучився тугою і думкою, що поїду, не побачивши вас більше. Це було б страшне для мене. Доро! Доро! — вирвалися йому слова з уст.
— Побачиш мене ще, Юліяне, — відповіла несміливо, — по моїй розмові з дідом.
— Твій труд ледве чи буде успішний.
— Вірю, що буде. Я вже знайшла свій шлях, хіба… — і тут урвала.
— Що ти хочеш зробити, Доро?
— Не бійся. Нічого такого, що не було би гідне української жінки і… нареченої офіцера.
Він узяв її обі руки, притиснув до грудей, але уст її не смів у тій хвилині торкнутись. Хтось отворив у сінях тихенько двері і опинився на порозі.
— Це тета Оля по мене, — і, обернувшись до тети, що бачила всю сцену: — Я не могла інакше, тето. Перекажіть дідуневі, що ви бачили, як його внучка з офіцером Юліяном Цезаревичем прощалася.
*
Пізнього вечора того самого дня знявся вітер. Бушував так сильно, що Альбінський казав позачиняти щільно віконниці, бо шум відбирав йому сон. Вранці, відчиняючи їх, Олекса повідомив директора ще у постелі, що одна з тополь над кімнатою, де висіла картина св. Юрія, лежала звалена.
— Не дай Господи в днину таке, бо могла когось убити. Була над корінням усередині до половини спорохнявіла.
Директор устав і виглянув через вікно на вулицю, але тополі вже не було. "Збавлена краса", — подумав.
Ввійшла Дора.
— Можна мені з вами поговорити, дідуню?
— Можна. Ти бачила, що цієї ночі вітер наробив?
— Бачила, була навіть при тім, як її Олекса з синами забирали. Жаль мені за нею. Столітня була, та чого життя не ломить і час не нищить!
— Дідуню, — почала вона нараз іншим тоном, — я прийшла знову просити вас дати мені дозвіл вийти за надпоручника Цезаревича. Я його люблю і він мене любить, а ви допоможіть нам.
Дідо видивився на неї, мов не довіряв її словам.
— Був він тут і згодився на мої умови?
— Ні, не приймає. І я не хотіла б вийти за зрадника…
— А за задовженого офіцера? — питав Альбінський їдко.
— Цим ви мене не відстрашите. Його довги я сплачу.
— А кавція, пані Доро Вальде, кавція?
— Саме я прошу вас за мене її зложити.
— Ти просиш? Чому ж він сам, той герой, не приходить. Чи ти цього в нього не варта?
— Перестаньте, дідуню, глузувати. Коли не можете мого прохання сповнити, що рішає про мою долю, то покиньте цю тактику, бо вона негідна вашого віку. Звідки ви можете знати, чи я буду без нього щаслива?
— Можу знати, Доро, на підставі досвіду. Час лікує всякі почування і розумові дає у вирішуванні найважливіших моментів життя головне слово. А що я прагну твого щастя, то тут мушу запротестувати.
— Це ваше останнє слово, дідуню?
— Найостанніше.
— То знайте, що це і моя остання просьба до вас і що ви колись будете за це відповідати там, — і показала рукою вгору. — Я іду.
Вслід за нею ввійшла до кімнати панна Альбінська.
— Чого хочеш ти, стара Кассандро[132]?
— Нічого, — відповіла спокійно, — крім одного: щоб ви схаменулися і не йшли задалеко. Усе має свою межу. Молоді любляться, чому ж не допомогти їм до злуки?
Альбінський похитав іронічно головою.
— Тому, що колись перед роками капітан Юліян Цезаревич з панною Ольгою Альбінською не закінчили свого роману подружжям, то тепер мусить єдина внучка Альбінських стати дружиною його внука. Чи не так?
— Так, вуйку, так! Пригадайте, як перед п’ятьма роками трапилася катастрофа з нещасним Егоном. Тоді зсунувся був портрет покійниці тети, Дориної бабуні, пам’ятаєте? Ви казали, що я забобонна. Уважайте, щоб вона часами не виступила тепер з рам і не забрала вам своєї внучки.
— Не казав я, що ти Кассандра? Іди з такими забобонами до кухні і поділися там з ними з Олексою і старою кухаркою.
Тета Оля вийшла.
*
Дві години пізніше старий екіпаж Альбінського погнав вихром за трьома особами: стареньким парохом і двома лікарями. Дору Вальде найдено без пам’яти, підстрілену в кімнаті під картиною св. Юрія.
Коли її, півмертву, переносили до спальні, Альбінський поводився біля неї, мов божевільний, а тета Оля сказала йому коротко і твердо: "Раніше було зле, а тепер уже добре".
Лікарі оглянули рану: перестрілене одно рам’я, вистріл був вимірений до висків, мабуть, рука хибила.
Дідо ходив по кімнаті і розводив руками:
— Що я вчинив, нащо цього? Всього був би я по Дорі сподівався, але — не цього! Така тиха і скромна.
Дора залишила один лист нареченому, а другий дідові, обвиняючи його, що він своєю вічною опозицією присилував її попрощатись із світом. Вона зобов’язує його виплатити Юліянові Цезаревичеві цілий капітал її з тим, що Юліян може зробити з ним, що схоче.
Лікарі рішили, що рана, слава Богу, не смертельна, ліве рам’я поверх перестрілене, куля вилетіла.