Апостол черні - Кобилянська Ольга

— Ще можете захоріти.

— Альбінські витривалі, їх і катастрофа не вбиває.

— Щодо витривалости Альбінських, то маю підстави сумніватися, а з вогнем жартувати не можна.

— Я вже пережила гіршу катастрофу у воді, — відповіла Дора. — Чомусь кожна катастрофа викликує в мені мимохіть активну силу. Чи з розпуки, чи з запалу? Не знаю. Я не маю нікого, крім тети Олі, що мене безкорисно любить, і коли я з нею йду навіть у вогонь, не дивуйтеся. Я хотіла б віднайти бідну Гафійку і забрати її з собою, — додала по хвилині.

Юліян зморщив чоло.

— Я вам її пішлю, — сказав коротко, — як це буде можливо у такій страшній метушні. Дозвольте, щоб я вас плащем обтулив. Ви, мабуть, перемерзли, бо зблідли, а він буде мені при вогні зайвий.

Минуло більше як дві години. На ясно освітленій веранді сиділа Дора з дідом, що вернувся з сусіднього села, і стежили неспокійно за зростом і опадом пожежі.

— Мене не було дома, тому й вогонь ще не погашений, — говорив роздразнений директор.

Дора мовчала і щохвилини відчиняла шкляні двері, надслухаючи, чи не почує людських голосів на вулиці.

Нараз ударив електричний дзвінок від фіртки.

— Хтось прийшов, Доро, відчини.

Дора збігла з ключем до фіртки і зараз після цього молода сільська дівчина ввійшла на веранду. Вона поклала з пошаною офіцерську шаблю на одно із крісел.

— Йому це в роботі при вогні заваджало. Я тепер маю йому плащ віднести, а він за якусь годину вернеться сюди із старшою панею і забере собі шаблю.

— Про кого і про що вона говорить? — спитав директор. — Що це за він?!

— Пан надпоручник Цезаревич, — відповіла дівчина. — Я гадала, що пан директор знають пана надпоручника.

Альбінський мовчав і ходив по веранді. Станув при дверях, звідки було найліпше видко Мельниківку, і обізвався.

— Вже не бачу вогню.

— Як кинулись люди рятувати та поливати, то мусіли нещастя притупити, та й вітер якби змилосердився над людською працею, притих, — доповіла дівчина.

— Що за люди рятували? — спитав Альбінський.

— Вогнева сторожа, сусіди, пан надпоручник, наші робітники з сіножати.

Тета Оля з Юліяном підійшли до освітленої веранди.

— Віддаю вам, пані, що взяв під свою опіку, — сказав Юліян, приступаючи до Дори і всміхнувся.

— Гафійки не хотіли родичі від себе пустити, хоч самі не мають даху над головою. Я лиш за шаблею.

— Просимо нагору, пане надпоручник, дуже просимо, — обізвався ласкаво Альбінський згори.

Юліян хвилинку завагався, але, глянувши на Дору, подався за панями. Простягнув по шаблю праву руку, перев’язану білою хустиною.

— Ви поранені, пане поручнику, — крикнула Дора з переляком.

— Трохи, пані, але воно мине.

— Пан надпоручник добре поранив себе в вогню, — сказала тета Оля, поглянувши з материнською любов’ю на нього.

— У нашій домашній аптечці є знаменита масть на всякі рани, — сказала Дора і підійшла до нього з наміром зайнятися хорою рукою.

Юліян спротивився.

— Не хочу вас трудити, — відповів.

— Нині надпоручник через наше нещастя своєю особою майже рискував життям, вуйку, — сказала тета Оля.

— Молодь усе у розгарі любить риск, — відповів Альбінський. — Хоч не все воно так добре. Здоров’я чи життя треба понад усе ставити.

Юліян усміхнувся.

— Хто б за цим так побивався, коли ще й військовий, — і взяв шапку, щоб попрощатись.

— Залишіться ще в нас, пане надпоручник, будь ласка, відпічніть. Ви аж поблідли з утоми, — докинула тета Оля.

— Мене завтра тут уже не буде, — відповів Юліян. — Я приїхав до мами і сестри тільки на кілька день.

— А ми вам навіть ще й не подякували за вашу поміч.

— Ні вам, ні пану директорові, — сказав чемно господар дому, встаючи із свого місця. — Дора принесе нам найкращий трунок із пивниці, і ми вип’ємо за здоров’я спасителів.

— Жаль мені дуже, пане директор, що мушу подякувати за виявлену мені ласку, — відповів Юліян, кланяючись, — але мене жде моя мама, яка, певно, вже непокоїться, — і почав прощатись.

Коли гість відійшов, а Альбінський вийшов з кімнати без слова, Дора кинулась теті Олі на груди:

— Тето, тето! Які вони оба страшні!

*

Три тижні пізніше цілий дім Альбінського виїхав недалеко на подвійні заручини до родининотаря Гаджі.

Дорі було лячно показуватися цього вечора в товаристві, щоби стрінутися віч-у-віч із молодим купцем, якому відмовила руки. У святочно прибраних кімнатах господарів було небагато гостей, але все дібране товариство: мішане, військове та цивільне.

Тета Оля, що скрізь почувала себе свобідно, подалася в кімнату мужчин, де побачила між іншим знайомого вірменина-купця, постійного покупця її гарного меду та партнера при недільнім тароку її вуйка. У проході до сусідньої кімнати нараз опинився перед нею Юліян Цезаревич, гарний та елегантний.

Привіталися.

— Несподіванка, пане Цезаревич, — сказала мило і наче з якимсь острахом.

— Мій товариш заручується і я, як його найліпший товариш, мусів на такий важний для нього день приїхати.

Юліян, як добрий знайомий, стояв між кількома молодими мужчинами і паннами, розмовляючи майже весело, особливо з гарною шістнадцятьлітньою донькою господаря. Побачивши крізь двері в салонику Дору і двох-трьох молоденьких цивільних, підійшов привітатися і сів коло неї. У легкій блакитній сукні із станичком кольору волошок, з прозорими рукавами, одним шнурочком білих перлин на шиї і високою зачіскою виглядала дуже гарно. Та її очі від зворушення аж потемніли. Вказала на його руку, чорною вузенькою опаскою перев’язану.

— Чи вона ще не загоєна?

— Дрібниця, лиш незначний значок залишився, — відповів він із розсміяним поглядом, узяв легенько її руку і поцілував її.

— Не жалуйте мене, пані. Ніжність із вашої сторони не для мене…

Вона відтягнула руку.

— Покиньмо цю тему.

— Чи ви радо їхали сюди?

— Не дуже. Погода неприязна. Не люблю сухого і морозного грудня. До того я відвикла від більших товариств, буваю в них несмілива і полохлива.

— Як справжня серна. Не дивота. Двом богам не можна служити. Зате по лісах між сільськими дітьми, між бджолами та кіньми ви у себе дома. Та скажіть, пані, чи вам ніколи не приходило на думку, що нараз хтось може перед нами з’явитися, як у казці, злегковажити ввесь той світ, яким живемо, і сказати: відтепер покинеш це все і пічнеш інше життя.

Її уста побіліли.

— Пане надпоручнику, таких питань не вільно мені ставити.

— Я вразив вас, пані Вальде?

— Це ні, але на питання поважних людей я відповідаю також лише поважно.

— Чи я поводився коли з вами неповажно?

— Ні. І я ніколи не бувала такою.

— Коли так, то я питаю зовсім поважно. Розуміється, це все може тільки від вас залежати.

— Що вам з того прийде, пане Цезаревич?

— Може, і прийде. Ви не любите міста?

— Колись любила.

— А тепер прошу дати мені відповідь на моє питання.

— Чи ви бажаєте її зараз?

— Чи ви волієте її іншим разом? — спитав несміливо.

Вона відповіла ледве чутно "так" і встала. Він теж устав і вийшов із салонику.

Дора перейшла салон, де були зібрані гості, і перейшла до іншої кімнати, де стрінулася з тетою Ціллею. Тета Цілля змірила її сукню гострим оком від голови до стіп. Дора відгадала її думки.

— Чи недобре, тіточко? — спитала спокійно.

— Добре, дитино, може, трохи заповажно, але що ж? Ти вдова.

Від останнього слова щось стиснуло її серце. Навіщо їй про це казати? Відійшла набік і приєдналася до тети Олі. Обі були здивовані, побачивши при однім столику Юліяна Цезаревича, як грав у шахи із директором Альбінським. Альбінський, побачивши братаницю коло себе, наче на лихім учинку спійманий, сказав виправдуючим тоном:

— Як бачиш, граємо в шахи, Ольго. Мене цікавить, як грає теперішня молодь. Мені поручили пана надпоручника Цезаревича як доброго шахіста.

Нараз заграла музика до вальсу. Деякі мужчини вже з паннами під рукою поз’являлися з інших кімнат і вмить почався танець. Дора почувала себе ніяково, бо вже давно не чула веселої, поривної музики, що промовляла до серця, наче манила: "Ходи, піддайся нашим звукам, забудь, що тебе болить і гнобить". Вона не буде гуляти, не може. Втекти із салі? Вона ж вдова. Хоч від смерти Егона минуло так багато часу… Повела поглядом за тетою Олею. Хотіла поділитися з нею своїми почуваннями, але її вже не було. Доходила до дверей, але на порозі зустріла Цезаревича.

— Я з салі, пане Цезаревич, — промовила придушеним голосом.

— А я до салі, — відповів він і усміхнувся.

— Я не буду гуляти і саме втікаю.

— А я хочу гуляти і бачу, що я у сам час прийшов, щоб урятувати свою пайку. Прошу вас, пані Вальде, на одного вальса.

— Навіть не умію, мабуть, забула, а по-друге, мені вже пригадали нині, що я вдова і моє сумління обзивається. Він так мене безмежно любив і я не повинна свого чоловіка забувати.

Юліян поблід і в серцю відчув якби холодний ніж.

— Чи ви хочете, щоб вас посадили на стос дров і підпалили його? Ми ж не індійці, — сказав із спалахнулими очима і подав їй рам’я.

— Будьте ласкаві, пані.

Вона не обізвалася більше і мусіла послухати. Запровадив її на канапу і сів поруч неї. Був ще зворушений, але лице його було вже спокійне.

— Я спізнився трохи, — сказав, нахиляючись до неї, — інакше був би вже давно тут. Я думав про вас, боявся, що втрачу свій перший вальс, але він ще буде мій, правда? Сьогодні такий гарний вечір, люди такі вдоволені, я відорвався від своєї праці, щоб тільки приїхати сюди.

І вже під чудові заколисні звуки вальсу він її вів. Вона не знала, чи була коли така пора, коли вона гуляла. Чи була така хвилина, що вона не вміла гуляти? Сама музика несла її, поринала. Він вів її певною, досвідченою рукою і вони звернули загальну увагу своїми гарними постатями. Господиня дому, що присіла коло Альбінського, завважила до нього:

— Погляньте, яка гарна пара — ваша внучка і надпоручник Цезаревич. Щоб ви на те, якби так… — і моргнула, не докінчивши, бо директор і так зрозумів її. Він нахмурився і похитав головою:

— Ви знаєте, добродійко, що я мою Дору — мій єдиний скарб — не можу і вдруге віддати за військового. Доволі одноразової трагедії. Крім того, я все стою на становищі: наші доньки для наших синів.

Пані Цілля, сидячи разом з ними, не спускала льорнетки, стежачи за Цезаревичем.

— Він гладкий, — додала, — проявляє військове походження чи виховання, але на чоловіка для Дори такого не бажала б. Він робить вражіння надто рішучого або певного себе.