Апостол черні - Кобилянська Ольга

Захарій тяжко хорий. Вдарений цією вісткою, мов громом, негайно подбав за кількаденну відпустку у ректора і поїхав на село.

Зарко і сестра зараз при вході попередили його, щоб він поводився якнайсупокійніше, бо недужому загрожує розрив серця, викликаний надмірним зворушенням через одну несподівану вістку. Коли таке зворушення ще раз повториться, то катастрофа неминуча.

Юліян усміхнувся гірко.

— Говоріть одверто і не мучте мене інструкціями, бо і я не з заліза. Це, певно, якась зла відомість про Еву. Скажіть мені лише одно: чи вона жива?

— Жива, братчику, — перебила йому сестра і тиснула голову до брата, стримуючись від вибуху плачу.

— Жива, але зриває зі мною, правда?

Зарко притакнув мовчки головою.

— А батько знає?

— Саме на його руки вона вислала письмо і це вдарило його так важко.

Юліян побілів. Він хотів щось сказати, але в тій хвилині відчинилися двері і з внутрішньої кімнати увійшла тихо їмость, сива, як голуб, з вихуділим обличчям.

— Рідна дитина, — захлипала крізь сльози, — рідна, Юліяне… — і урвала.

— Успокійтеся, матусенько, — сказав Юліян, притиснувши її до себе, мов матір. — Чи можна ввійти до хорого? — спитав півголосом.

*

О. Захарій при шелесті відкрив очі.

Без вагання приступив Юліян до хорого і взяв його за руку. Тихим, преспокійним голосом, мов нічого не було, спитав, як почуває себе і чи відвідує його лікар.

О. Захарій притакнув очима і махнув слабо рукою.

— Не багато він мені поможе, — і показав на серце. — Життя грається нами і бере нашу душу на немилосердну пробу, а проти нього ми немічні. Там, — додав і показав рукою, — коло хреста лежить письмо від н е ї. Читай. Вона пише до родичів, а через них і до тебе, свого нареченого.

Юліян узяв лист. О, які знайомі були йому ці коверти, цей листовий папір, то характеристичне письмо! Хорий не звертав очей з Юліяна, він, свідомий того, супокійно розгорнув листки і читав. Букви мигали йому перед очима і він читав тільки поодинокі речення:

"…Так, я є тією, якою є, і тому сталося все те, що сталося. Коли б я була інша, то було б це не сталося. Подаю родичам і нареченому до відома, що з Юліяном Цезаревичем не звінчаюся. Він уже не той, що був колись. Це змінилося через те, що вступив на богослов’я, а цей стан мені несимпатичний. З того стану я лише одного любила, поважала і поважаю — свого батька, а більше нікого. З хвилиною, коли я побачила свого нареченого в богословській одежі, він мов потонув для мене і в мому серці зачинилося місце для нього. Мій побут у культурнім світі, наука, мій теперішній світогляд, ціле моє єство бунтується проти того життя, в яке він поволік би мене з собою. Я вже не "покутівська" Ева. Та щезла, як моя колишня любов до нього, що пірвала мене з початку нашого знайомства до шалу і кинула мужчині до ніг. Та все це минуло, як весна і цвіт у природі. Я дозріла для іншого життя і через те не годна існувати поза сферою вищої культури, на низинах примітивного думання. Я полюбила іншого мужчину, іншої народности, і приступила до його нації тим більше, що бабунин елемент у мені допоминався своїх прав, а за ним і пересвідчення, що те, що лежить у крові, є життя і скорше чи пізніше добивається наверх. Юліянові Цезаревичеві, мому давньому нареченому прошу подати цю заяву до відома і раду, щоб вибрав собі іншу дівчину і жив, як це личить душпастирям, посеред свого народу… Вибачення від нього за свою поведінку не прошу, а тільки зрозуміння моєї психології, але без фантазії".

О. Захарій прошептав щось до Юліяна, але цей, хоч і поглянув на недужого, не зрозумів його. Перед його уявою мінялися картини: якісь постаті, вона — Ева, той, якого вона вибрала, прощальний вечір у Покутівці під вікном її кімнати, "Пан Тадеуш" від Зигмунта Кави. "Альбінська" — зареготало щось у його нутрі, рвалося на уста, але він їх не розтулив, лише заскреготав зубами і змовчав.

Так сидів, схилений, якийсь час, поки не почув дотику на руках, що закривали обличчя. Ще тримав лист, як його очі спинилися на недужому.

— Що кажете, отче? — спитав і дивився без зрозуміння.

— Ева відкинула нас… Чи закінчиш богослов’я, куди загнало тебе твоє сумління?

Юліян притакнув головою.

— Але перед висвяченням мусиш оженитися.

— Ні, отче.

— Що ж вдієш? Я ніколи не вспокоюся.

— Не журіться мною. Я вступлю до війська, мені меча треба.

— Не висвятившись, Юліяне?

— Не висвятившись.

— Шкода тебе, твого часу і науки.

— Я своє зробив, отче, — відповів молодець.

Хорий притакнув головою, наче зрозумів його, і після мовчанки попрохав:

— Поклади мене до сну. Мені сну треба, сину. Він для мене такий цілющий, той божественний лік…

*

О. Захарій не пережив сходу сонця і Юліян покинув Покутівку.

*

Майже рік минув від часу, як Дора приїхала до столиці. Вчилася книговодства, здавала іспити, заходила до гарної, поважної Зоні — доньки пані Цезаревичевої. У крамниці від фронту сидів її чоловік-годинникар, а в робітні сиділа Зоня з задуманим видом і нахиляла свій класичний профіль над годинниками.

Панна Ольга Альбінська приїхала на двадцять чотири години відвідати Дору. Оповіла про зірвання заручин Еви з Юліяном Цезаревичем, про смерть о. Захарія, про те, що Юліян вступив до війська по скінченню богословських студій, про сумне матеріальне положення вдови Захарій, бо залежне цілком від доньки або ласки чи радше доброти дідуня, який і рішився забрати їмость до себе, поки Ева не зобов’яжеться запевнити їй відповідне утримання.

— Ваш брат справді став нещасливий через Альбінських, — сказала Дора принагідно до Зоні.

— Хоч вона і не безпосередньо Альбінська, — сказала Дора, — але все ж з тої самої кости, як кажуть прості люди. Що зробити, пані Зоньо, щоби ваш брат успокоївся?

— Час його успокоїть і приведе до рівноваги, а праця дасть забуття, — відповіла Зоня поважно. — Я, довідавшись про все, вспокоювала його, мовлячи, що він ще молодий і його щастя ще не пропало від розстання з Евою. Він відповів, що аналізує її психіку, щоб докопатися, який елемент був у неї сильніший — той, по бабуні, чи той, по батьках, і з якої сторони вона більше обтяжена? — "І що з того вийде для тебе? — спитала я. — Нічого, хіба ненависть". "Часами вона стає переді мною, — говорив він, — із своїм чаром, і я признаю собі, що в ній було щось геройського, широка вдача, яка не оглядалася на ніщо і йшла вперед, а в мені є, на жаль, щось, що не допускає до ненависти, хоч я рівночасно чую, що мушу її ненавидіти, бо лиш це одно чуття спасе мене від споминів про неї".

Дора не питала нічого, лиш її погляд зупинився на устах Зоні.

— Юліян душевно сильний мужчина і це переборе, — докінчила Зоня. — Ми недурно загартовані батьком з дитячих літ…

*

Коли Дора Вальде побачила Юліяна вперше в товаристві двох військових, її охопив жар переляку. Хто це був? Він, Юліян Цезаревич, чи Егон, військовий лікар? Вона витріщила на нього очі і навіть не пам’ятала, чи відповіла на поклін усіх трьох військових, що одночасно підняли руки до шапки. "Альбінська, Альбінська", — кричав у її душі розпучливий голос. Тоді повіяв і весняний вітер із снігом за нею так, що прибігла додому до тети Ціллі без віддиху.

Від того часу лякалася кожним разом, коли показалася десь здалека офіцерська постать, наче ступала рівно, поважно, невблаганно просто на неї.

Одного разу, з кінцем квітня, ясної, хоч холодної днини, Дора, йдучи до свого інституту, зупинилася коло жінки, що продавала перші весняні цвіти. Саме платила за цвітку, коли почула, як хтось за її плечима зупинився. Оглянулася і поблідла. Юліян Цезаревич поздоровив її і прилучився до неї. Він сильно змарнів.

— Вам подобаються ці цвіти? — спитав спокійно, навіть мирно.

— Я їх дуже люблю. Їх звуть сон-трава.

— Я можу вам таких постарати під час вправ і маршів за містом.

Ще хвилинку постояли, а коли вона не промовила ні слова, він спитав, чи давно не була дома, чи довго пробуде ще у столиці.

— До Великодніх свят[120]. Незабаром зложу іспит з книговодства і зараз виїду. Тужу за горами, за тетою Олею, за супокоєм і самітністю.

Коло його уст щось затремтіло, як до усміху.

— Ви тужите за супокоєм, пані, ви?

— Так, я.

— Чудно, — відповів.

— Я — донька природи. Не забудьте, що на мене ждуть ті, яким я віддалася тілом і душею.

— Хто такий?

— Мої бджоли, за шість неділь зачнуть роїтися.

По своїм іспиті зайшла Дора до Зоні, щоб перед від’їздом попрощатися. В сінях з камінними плитами зупинилася. Двері були трохи відхилені і з-поза них доходили голоси — голоси Зоні та Юліяна. Перелякана, хотіла завернути.

— Не згадуй мені про ті імена, які хочу в собі погребати, — почула роздражнений голос Юліяна.

— Я не тому згадала їх, щоб про їх власників говорити, але хотіла тебе спитати: чи відпишеш сам Заркові, чи полишиш це мені?

— Про що я мав би писати?

— Ти забув, брате, про довг, який ти затягнув свого часу на лікування батька в покійного о. Захарія.

Дора стала мимохіть свідком інтимних розмов, а втікати було годі.

— Відпиши ти. Мене палить це лиш на спогад, що я мусів так понизитися! Хто знав тоді, що я стану нареченим його доньки, що вона дістане ввесь маєток бабуні Орелецької, зрадить нареченого, і я стану їх довжником. Чи ти уявляєш собі, що в мені діється на сам спогад, що я довжник Альбінських?!

— Не бери це так трагічно, — вмішався голос чоловіка Зоні. — Це справа торговельна, передаш її адвокатові до полагоди і кінець.

— Може, маєш що переказати для мами? — спитала Зоня. — Сподіваюсь кожної хвилини Дори Вальде. Дора здала іспит з відзначенням і їде завтра додому. Перекажеш мамі, що приїдеш на Великдень додому?

— Нічого не переказую і не поїду. Вони будуть там, хоч і делікатно, мене аналізувати.

— А Дорі Вальде що переказати?

— Від мене?

— Так.

Він розсміявся:

— Альбінській, Зоню?

— Який ти чудний, чоловіче…

— Альбінській? Ні, Альбінським я не маю що переказувати, нехай мене залишать у супокою. Я їх не хочу знати, я їх… — тут перервав. Якийсь предмет впав додолу і збився, а враз із тим Зоня зойкнула.

— Флаконик із цвітами, що ти вчора приніс для Дори! Сама не знаю, як я зачепила його ліктем. Як прикро!

— Тим ліпше.

— Але ж ти сказав, щоб його Дорі Вальде передати із цвітами, які вона любить.

— Казав, часом треба і дітям радість зробити. Будьте здорові.